А ми вчинимо так, як нам твоя милість порадить,вкрадливо мовив Джеджалій, який завжди недолюблював Виговського.Невже порадиш союз із його величністю розірвати?!
Ні, ми не відступимо від царя,твердо промовив гетьман.І ні до нікого іншого нам приставати ніяк не можна. Якщо відвернемося від царя православного, то до нас більше ніхто не матиме довіри. Треба вже якогось одного боку триматися. Але приязну угоду з його світлістю королем Карлом-Ґуставом все ж треба укласти від цього нам пряма вигода, бо його величність є нашим головним союзником у боротьбі з Річчю Посполитою. І, крім того, його величність визнає та згоден оголосити Військо Запорозьке як вільний і нікому не підвладний народ та зобовязується домогтися визнання цього від Польщі. А ще він дозволить нашим купцям вести торгівлю у своїх землях та дасть нам право наймати ремісників і майстрів у його землях.
Взагалі Іван говорив не зовсім щиро і аж ніяк не тому, що насправді так вважав. Він розумів, що твердого миру з Річчю Посполитою не буде гонорові пани жадають повернення українських земель під свою владу. А цар почав завзято втручатися у внутрішні справи України. Проте заявити розмир з Олексієм неможливо почнеться війна на два фронти. А допомоги шукати ні в кого обидва союзники України ослабли: Ракоці уклав мир з Польщею, а Карл-Ґустав змушений захищати власну країну, на яку напали Данія і Московія. І немає миру з Кримом у разі війни з Московією хан спільно з Польщею у спину вдарить. Тож треба будь-що налагодити стосунки з царем до кращих часів худий мир ліпший за війну. Тим паче цілі в них однакові повалення Речі Посполитої. А далі видно буде. Недаремно ж він відправив своїх послів до хана з пропозицією про союз!
Так і вирішили: залишитися під високою государевою рукою, проте не цуратися й угод з іншими державами. Тому було погоджено відпустити шведського посла, який із самої весни перебував в Україні, чекаючи укладення цього договору, а потім відрядити у Швецію своє посольство.
Після закінчення цієї ради Пушкар відправився додому. Проте повертався з важким серцем старого до глибини душі ображала така байдужість до нього з боку іншої старшини. Память повертала Мартина в ту далеку весну 1648 року, коли в Січі Хмельницького обрали гетьманом. Він був при цьому присутній і, не вагаючись, приєднався до Хмеля та всіма силами підтримав повстання. А потім одна за одною слідували блискучі перемоги над поляками, чергуючись із гіркими поразками, і багато чого довелося пережити козацтву, чимало розчарувань та гіркоти винести на своїх плечах, обстоюючи людську свободу. І всі ці роки Пушкар віддано підтримував покійного гетьмана. І вже стільки років він, Мартин, тримає пірнач полковника! Хіба погано він впорався? Хіба не служив так само вірно та хоробро, як і інші, ризикуючи своїм життям? Але що він отримав натомість? Нічого! Забулися всі його заслуги, і нікому він не потрібен. У душі старого козака здіймалося обурення. Чомусь скривджене марнославство та амбіції, наче ржа, завжди розїдають душі найкращих лицарів, породжуючи у шляхетній душі лише підлість та мстивість. «Хоч полтавці мене цінять! думав Мартин, проїжджаючи містом та відповідаючи на поклони містян киванням голови.Хоч це в мене ще є!» А вдома його зустріли жінка, сини, невістки та онуки, і на серці у Мартина потеплішало. Що може бути кращим і надійнішим, ніж родина?!
Демко теж приїхав до Пушкаря, а не до себе додому, щоб побачити Надю, бо мука від цієї короткої розлуки з нею була нестерпною. Свою родину він відвідає завтра, поділиться враженнями від поїздки, поговорить із сестрою про почуття Яненка до їхньої мами, а сьогоднішній вечір просто зобовязаний провести з коханою. І пізно ввечері Демко безшумно вислизнув з курінчика, розташованого на великому обійсті Пушкаря, щоб джури завжди були під рукою, та прокрався до віконця парадної кімнати будинку. Закохані вже давно обмилували цю світличку для зустрічей, тим паче що домочадці полковника відвідували її рідко за десять років полковництва Мартин суттєво збагатився, тому міг дозволити собі побудувати та утримувати великий дім і виділити окрему кімнату лише для приймання гостей.
Демко швидко вліз у вікно та одразу ж потрапив у обійми Надійки.
Боже, як же я за тобою скучила, любий! шепотіла дівчина, повиснувши в нього на шиї.Як побачила тебе сьогодні, то ледь стрималася, щоб не кинутися до тебе!
Я теж за тобою скучив! прошепотів Демко та поліз цілуватися.
Але як пристрасно не цілувалися закохані, проте не забували про обережність, тому й почули у нічній тиші кроки та приглушені голоси хтось ішов прямісінько у світлицю. Надя невимовно злякалася. Зате Демко не розгубився, а потягнув кохану до великої печі обидва влізли на широку лежанку, закрившись завіскою, і зачаїлися.
Не бійся! ледь чутно прошепотів Демко та обняв кохану.Тут нас не побачать. Головне тихо сидіти.
Рипнули двері, й крізь завіску засяяло світло свічки у кімнату ввійшли двоє та пролунав голос Пушкаря:
Тут можна спокійно поговорити. Слухаю тебе, чоловіче. Навіщо ти хотів мене бачити потайки?
Пан полковник дійсно впевнений, що тут нас не підслухають? недовірливо запитав хтось.
Так! Говори вже,нетерпляче наказав Мартин,яка в тебе до мене справа?
Справа моя до тебе, пане, полягає у тому, що все низове товариство не влаштовує те, що в Україні коїться,промовив візитер.З якого це дива Виговський, неприродний козак і людина ляського духу, гетьманом став? І взагалі: як таке могло статися, що низового товариства не спитали, коли ми є витік усього козацького лицарства, джерело його честі та слави?! І чому його обирали в Чигирині самі лише полковники, коли небіжчик Хмельницький був усім товариством і значним, і сіромою у Січі обраний? Та й сам запорожцем був. Хіба козаки забули про це?
Я про це памятаю,сухо відповів Пушкар, мимоволі дивуючись таким словам гостя.І багато хто памятає. Але що тут вдієш? Нічого!
А хіба немає інших достойних людей на гетьманство? вкрадливо запитав гість.А взагалі кому покійний гетьман хотів булаву віддати?
Покійний гетьман хотів, щоб булава Юрасеві дісталася,мовив Мартин.Хоча й називав ще декого.Та з досадою замовк, не бажаючи говорити, що серед «декого» був і він сам.
Адже він і тебе називав, пане? Чи не так? вкрадливо запитав гість.
Ну, називав,погодився Пушкар.
І як же так вийшло, що оминули такого достойного козака, як ти? пролунало ще більш улесливе запитання.
Пушкар промовчав.
З таким миритися не можна, тож пан кошовий отаман має намір скаржитися на гетьмана царю,зронив гість і замовк.
До чого це ти хилиш? швидко запитав Пушкар.
Та до того, що Барабаш від імені всього простого козацтва Війська Запорозького готує посольство до царя зі скаргою на злодіяння Виговського і просить твого сприяння ти б, пане, і свій голос до скарги додав. Ти старий, славетний козак, полковник, всі тебе шанують, і цар тебе краще послухає.
Мартин примружився. Це було щось новеньке! Ще ніколи і ніхто з козаків самовільно, минаючи гетьмана, не відправляв послів до інших правителів, а тим паче зі скаргою на самого гетьмана та ще й від імені широкого загалу. «Вони затівають щось настільки серйозне, що впевнені в успіху, якщо йдуть на такий відчайдушний крок. Але це вже занадто, і назад дороги не буде Виговський ніколи їм цього не пробачить, а цар може надіслати йому в подарунок голови цих послів. Хоча на щось же вони сподіваються, якщо так відчайдушно ризикують»,подумав Пушкар, а вголос запитав:
А яка мені буде від цього вигода, окрім гетьманської опали?
Пряма! Якщо цар повірить посланцям а він має їм повірити, бо люди чисту правду скажуть,то тоді скине Виговського і козаки оберуть когось іншого, більш гідного в гетьмани. Можливо, навіть того, кого цар скаже. Тямиш? єхидно запитав таємничий візитер.
Очі Пушкаря загорілися, але він нічого не відповів. Натомість в задумі пройшовся кімнатою. Про що мислив Мартин невідомо. Але після цих роздумів він твердо промовив:
Добре! Я допоможу послам проїхати до царя так, щоб про це не довідався гетьман та не перехопив їх. Але на більше нехай Барабаш поки не розраховує я подивлюся, чим це посольство скінчиться і як прийме послів цар. Ти ж розумієш, про що я?