Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Ярослава Дегтяренко

Зраджений гетьман

Розділ І

Ніжин

Що далі Лесь відїжджав від Черкас, то більше полегшення відчував. Його душа наче очистилася від мук совісті перед Олесею. А коли на небокраї постали високі земляні мури зовнішніх укріплень навколо Ніжина й одинадцять деревяних веж цитаделі всередині міста, Леся охопила радість: нарешті він повернувся додому! Так, він народився в Черкасах, але його справжнім домом був Ніжин. Тут він, осиротівши, знайшов прихисток, тут жили дві найрідніші у світі людини дядечко та сестра. Хлопець підстьобнув коня, кваплячись до рідних, яких не бачив так давно.

Утім, Леся охопила боязкість: а чи не оскаженіє дядечко, що він покинув службу в хрещеного? Адже він так прагнув примостити небожа на тепленьке місце. А як подивиться на це сам Федір Джулай, коли повернеться з походу? Проте хрещений далеко, а дядько вже майже поруч. «Сподіваюся, що радість від мого приїзду пересилить у ньому гнів!» подумав Лесь, вїжджаючи на обійстя дядькового дому. І першою, кого він зустрів, була сестра.

 Боже мій! Ганнусю! здивовано вигукнув Лесь замість привітання. У його памяті сестра була маленькою дівчинкою, а нині перед ним стояла зовсім доросла дівчина, але невисока й тендітна. І така гарна! Пятнадцятирічна Ганнуся мала дуже білу, майже прозору шкіру. Проте цю блідість пожвавлювали русяве волосся, персиковий румянець та пухкі вуста, занадто великі порівняно з дрібними рисами обличчя. Ці великі губи нагадували напіврозквітлий бутон черленої троянди та зовсім не псували Ганнусиної краси, а вабили до неї, чарували. Так само, як і її темно-карі очі. «Треба ж, як вона схожа на покійну маму!» подумав Лесь, бо врода підрослої сестрички навіяла образ матері.

Ганнуся кілька митей дивилася на брата, немов не вірячи своїм очам, а потім підбігла й повисла на ньому. У Леся аж серце тьохнуло, і він міцно обійняв сестру.

 Господи! Як же я сумувала за тобою, Лесику! Мій милий, мій єдиний братику! шепотіла дівчина, притискаючись щокою до його обличчя.

На ґанок вийшов сам Яків Кулябка, або, як його називали небожі, дядечко Яць. Він переступив поважний рубіж життя: йому було трохи більше шістдесяти років. Однак старезним Яць не здавався. Навпаки! Невеликого зросту, кругленький і свіженький, мов стиглий гарбузик, з румяними, як маки, щічками Яць так і пашів здоровям, подарованим природою. І грізного чи солідного вигляду Кулябка теж не мав. Весь його образ видавав добру, нехитру натуру, і додавали кумедності вуса, що стирчали в різні боки, немов два маленькі деркачі. Так і було: Яць не виносив манірності чи церемонності, страждав на простоту побуту та звичаїв і в цілому був веселою та балакучою людиною. А побачивши любого небожа, розплився в щасливій усмішці.

 Лесику, синочку ти мій! Дай же я тебе обніму! заголосив старий на весь двір та міцненько обняв Леся. Боже ж мій! Ми з Ганнусею вже й забули, який ти, так давно тебе не бачили, красунчику ти наш! Ну, ходімо в дім, нічого на обійсті стовбичити! І обнявши обох небожів, повів їх у дім.

Дім був невеличким, деревяним, але з мурованим фундаментом і мав комору, світлицю й дві кімнати. Колись він належав польському панові, який утік з Ніжина в 1648 році та загинув у якійсь битві. Спадкоємці якщо й були, то не могли заявити свої права на спадщину місто належало Війську Запорозькому. Тому заповзятливий Яць, вирішивши осісти в Ніжині, захопив цей пляц[1] з будиночком, бо це був ласий шматок: обійстя розташувалося в самому серці міста, на тісно забудованій вуличці, яка прилягала до Соборної площі[2]. Дім сильно постраждав від повсталого люду, ледь не вигорівши вщент. Але Яць власноруч відремонтував його, щоправда, так і не навів у ньому лоску, який був при колишньому господареві.

Власну родину Яків втратив давно. Тому, коли померли сестра та зять, узяв під опіку їхнє потомство. Але осиротілі дітки почали мерти одне за одним, наче хто зурочив, і бідолаха не знав, як зарадити цій моровій пошесті. Однак Господь зглянувся на його палкі молитви, і з пяти діток двоє вижили найстарший Лесь та наймолодша Ганнуся. Відтоді Яць зосередив на цих двох усю свою турботу, прагнучи подарувати їм усе те, чого не вистачало в житті йому самому.