Я давно знаю твою маму, тому й питаю мене турбує її доля. Її ж нікому захистити, окрім тебе,збрехав Павло, досадуючи, що майже видав себе.Що ж, синку, я мушу йти зараз почнеться рада, але я буду радий бачити тебе знову, тому як матимеш час, то приходь до мене ще. Хоча що тобі, молодому, робити з таким старим, як я?! Ех!
Пане, для мене честь бути твоїм гостем! зі щирою радістю вигукнув Демко.
От і добре, а зараз ступай, дитино, з Богом,лагідно мовив Павло.
Демко відкланявся та покрокував геть, а Яненко з сумом дивився йому вслід. Відтоді як знову побачив Марію, бідний Павло душею перемлів, обмірковуючи всі можливі й навіть неможливі причини її відмови. І дійшов висновку, що в неї точно є хтось інший. Ця здогадка викликала в ньому таку лють, що він ледь стримувався, щоб не поїхати особисто в Полтаву й не прикінчити свого більш щасливого суперника. Павло усвідомлював, що таке діяння Марію до нього не прихилить, тому стоїчно страждав благословенні Богом ті люди, які вміють щиро кохати і здатні пронести це кохання чистим крізь життя, долаючи біль і розчарування. Але тепер Павло аж духом піднісся, дізнавшись, що Марічка самотня і не збирається це змінювати,навряд чи її син став би брехати. Отже, треба поміркувати, що б таке зробити, щоб наступного разу вона йому не відмовила. Ця перспектива одразу поліпшила настрій, і Яненко, муркочучи собі під ніс якусь пісеньку про палку любов, поспішив на середину поля.
Поле потроху заповнювалося козаками. Зїхалися всі, кого запрошували: і козацька голота, і значні, і старшина. Якось дивно в цьому натовпі перемішалося козацтво поруч з полковником чи сотником в блискучих шатах незворушно стояли скромно вдягнені прості козаки, наче сірі перепілки біля яскравого павича. І весь цей натовп гомонів і гудів подібно до розтривоженого вулика. Цікавий Демко, не зважаючи на косі погляди полтавської старшини, нахабно шмигнув ближче до Пушкаря, щоб нічого не пропустити,не кожен же день він відвідує такі ради!
Але ось засурмили сурми, закликаючи всіх до тиші. Вперед вийшов сам гетьман Виговський. І Демко зазнав розчарування він змалював у своїй уяві такого собі бравого та бездоганного лицаря, якому бракувало хіба що янгольських крил, а насправді виявилося, що Виговський вже підстаркуватий, хоча й мав приємну для свого віку зовнішність.
Гетьман уважно оглянув усіх присутніх, а потім голосно та твердо промовив:
Панове, щиро дякую вам за гетьманський уряд, який ви, памятаючи мою вірну службу Війську Запорозькому, надали мені. Проте гетьманом я більше бути не хочу, оскільки у грамотах, присланих царем Олексієм, ламаються усі наші вільності, закріплені в старій угоді, укладеній в Переяславі світлої памяті гетьманом Хмельницьким. А я в неволі бути не звик! Ліпше я за ласкою Божою буду простим козаком, проте вільним, як вітер! Ось вам булава та бунчук нині оберіть собі в гетьмани когось іншого, більш гідного, ніж я.
А далі Іван на знак своєї відставки незворушно поклав на землю свою шапку, а на неї булаву, низенько вклонився всім присутнім та, скочивши на коня, був такий. Козаки, здивовані таким поворотом, мовчали. І в полі було так тихо, що якби не тупіт копит коня Виговського, то від цієї тиші дзвеніло б у вухах.
З такого дива не звариш пива віщає приказка. Проте пиво таки зварили. Піднялися дебати: що ж це таке діється на світі Божому і як же таке могло статися, що гетьман зрікся уряду?! Як же тепер жити без гетьмана? А головне: кого ж на уряд-то обирати? Здійнявся суцільний гул, у якому все чіткіше та голосніше лунали вигуки «Поверніть Виговського! Йому віддайте булаву! Нехай Виговський гетьманує!» Демко, який розсудливо мовчав і лише з цікавістю спостерігав, поглянув на Пушкаря Мартин теж мовчав та хмурив сиві брови, скоса поглядаючи на булаву, що виблискувала дорогоцінним камінням на жовтневому сонці. І хлопець з подивом усвідомив, що його патрон не заперечує проти зречення Виговського. «Але чому ж Пушкар його не підтримує?» подумав він, не розуміючи, що Мартин досадує з того, що жоден козак не викрикнув його імя. А коли до полтавців підійшов якийсь осавула та запитав, кого гетьманом обирати, то Пушкар крізь зуби процідив: «Виговського»,та, відвернувшись, швидко пішов з поля.
Коли голоси злилися в одностайне «Виговського в гетьмани», генеральний суддя Богданович-Зарудний, прихопивши булаву, а з ним і деякі полковники та чернь поїхали слідом за Виговським і наздогнали його вже під Корсунем, де і вручили булаву, вимагаючи повернення на уряд.
Іван булаву прийняв його демарш вдався на славу. По-перше, на цю раду зїхалися представники з усіх полків і навіть посли від Швеції, Криму та Туреччини, і те, що його повторно обрали гетьманом, красномовно висловлювало тверду волю всього козацтва. Тож зникають підстави сумніватися у законності його гетьманування. По-друге, через своїх соглядатаїв Виговський мав змогу дізнатися, кому ж його обрання припало не до душі або кого ще називали можливим гетьманом і хто з присутніх дійсно бачить у ньому свого ватажка, а отже, підтримає його.
Повернувшись на раду, Іван передусім чемно подякував товариству за ласку та довіру, а товариство урочисто присягнуло, що до останнього свого подиху буде стояти за свого гетьмана та за свої вільності. А потім козацтво зайнялося насущними питаннями зачитали угоду, укладену в Переяславі у 1654 році, схвалили її зміст та вирішили відправити до царя посольство, щоб повідомити про обрання Виговського та отримати згоду від нього саме на цей зміст угоди. А ще витребувати для гетьмана жалувану грамоту. Таку саму, яку колись було видано покійному Хмельницькому. Послом обрали Юрія Миневського, осавулу Корсунського полку, який користувався загальною повагою, а ще був вельми відданий Виговському.
На тому козацтво й розійшлося. Демко повертався до Корсуня у почті Пушкаря, коли його наздогнав Яненків джура та повідомив, що сьогодні полковник запрошує до себе на вечерю. Хлопець з радістю погодився.
Чого це Яненко запрошує тебе вечеряти? здивувався Мартин. Дійсно, звідки київський полковник міг знати якогось полтавського шмаркача та ще й на вечерю до себе запрошувати?! Це взагалі було не те що дивно, а нечувано!
Я сам здивований цим запрошенням,чесно відповів Демко.Пан Яненко давно знає моїх батьків, і тому влітку допоміг мамі отримати універсал на млин. А нині, мабуть, запросив мене, щоб розпитати про родину.
Що ж, іди, якщо тебе запросили,дозволив Мартин.
Увечері Демко явився до Яненка. Насправді Павло запросив хлопця, щоб розпитати про Марію і, залежно від отриманих відомостей, залучити його собі в союзники. У коханні всі засоби гарні хто ж може бути кращим помічником у такій справі, ніж син коханої жінки?! І в допитуваннях Яненко виявив таку запопадливість, що Демко не витримав і відверто запитав:
Поясни мені, пане, чого ти так нескромно цікавишся моєю мамою?
Павло гірко зітхнув, скорчив нещасну міну, а потім жалібно заговорив, дивлячись у куток кімнати:
Ось дивлюся на тебе, синку, і мимоволі згадую себе у твоїх літах. Колись я теж був такий самий юний і палкий, душею чистий, як ти зараз, і дивився на це життя з надією на щастя. А щастя моє полягало у твоїй матері. Але Марічка мене не кохала, а кохала твого батька. Відтоді моє життя стало прісним. Наче все в мене було і жінка, і діти, і гроші, а зараз і влада є, проте все воно гірчило, бо не було кохання. А от коли знову побачив Марічку, то душа наче запалала, ожила, розквітла! Ех, якби ти, синку, знав, яке воно мученицьке, це нерозділене кохання, то краще б мене зрозумів і пожалів! Але дай Боже, тобі ніколи не скуштувати цієї гіркоти!
Демко слухав, відкривши рота від подиву, та отетеріло дивився на Яненка сивовусого та зморшкуватого, зі страдницьким поглядом карих очей, проте все ще привабливого для жінок чоловіка. І мимоволі відчув жалість до нього, пригадавши, як він сам переживав, поки Надя не зізналася, що кохає його. А тут Душа Демка вже встигла запилитися повагою до Яненка, а це його зізнання остаточно її підкорило, тому він розчулено вигукнув:
Боже мій, але чому ж ти не сказав цього моїй мамі, пане полковнику? Чому не зізнався? Треба було все це сказати їй!