У цей самий час Виговський прибув до Корсуня. Гетьмана, окрім ворожого до нього Запорожжя, хвилювали ще й інші турботи.
У вересні його відвідав царський посол Артамон Матвєєв, і цей візит викликав тривогу. Матвєєв тримався жорстко. А в грамоті, яку він привіз, Івана іменували писарем, а не гетьманом, хоча він раніше писав царю про своє обрання. Отже, Олексій не визнає козацького волевиявлення у виборі ватажка! До того ж посол щиро дивувався, що козаки не спиталися дозволу царя на вибори, а самі впоралися!
Ще Матвєєв повідомив, що цар Олексій надішле військо, про яке просив Павло Тетеря. Покійний Хмельницький справді відправляв його послом до царя просити помочі, але тоді були інші обставини влітку нависла загроза спільного походу Криму та Польщі в Україну. Але нині ця небезпека минула і московське військо було більш ніж недоречне.
Тетеря влітку довгенько пробув у Московії та привіз звідти тривожні чутки цар цікавився можливістю збору податків з українців, мотивуючи це тим, що не має жодного прибутку з України, самі лише видатки. От і розпитували дýмні дяки, скільки ж грошей можна зібрати з посполитих. Частина цих коштів повинна відправлятися до царської скарбниці, а решта йти на утримання звичайних козаків, бо жалування їм уже давно не платять. Але, довідавшись, що в Україні назбирається близько трьохсот тисяч служивих козаків, натякнули, що таких має бути не більше шістдесяти тисяч і всі вони мусять бути записані у реєстрі, а інші нехай стають поспільством. І в такому випадку для посилення козацького війська треба по українських городах, звичайно ж, тих, які розташовані подалі від неспокійного кордону з поляками і татарами, завести воєводські управи та поставити залоги з московськими солдатами, які мають годуватися коштом місцевого населення,мовляв, воєводи доглянуть і за збором податків, і за безпекою царських підданих. І до того ж цим солдатам треба буде виділити землю, щоб вони могли завести власні господарства та перевезти з Московії свої родини. Цього ж вимагав і Матвєєв, недвозначно натякаючи, що цар Олексій бажає переглянути пункти угоди, укладеної 1654 року в Переяславі. На що отримав від Виговського ввічливу, але чітку відповідь, що, мовляв, хоч Військо і присягало на вірність Олексієві, проте це було ще за Хмельницького, а як помер старий гетьман, то померла з ним і присяга. Тож не варто так далеко заходити в чужу країну, бо далеченько буде тікати козаки в змозі дати гідну відсіч. Матвєєв, звичайно ж, образився, що так невдячно відкидають щиру царську турботу.
Не треба великого розуму мати, щоб помітити в цьому піклуванні пряме бажання послабити владу гетьмана та підкорити українців безпосередньо царю, знищити українську державність, змішати українців з москалями, послабити козацтво як панівний стан воїнів.
До Виговського вже дійшли чутки, як царські воєводи розправилися в Литві з усіма охочими стати козаками. А Матвєєв відкрито вимагав, щоб українці залишили Старий Бихов, оскільки це вже царська земля і тому там не повинно бути жодного козака! А відсутність у грамоті звернення до Виговського як гетьмана породжувала підозри, що у найближчому майбутньому гетьман як такий взагалі не буде потрібен його або замінять воєводою, або навяжуть силою кого-небудь із місцевих полковників, відданих царю.
Такі перспективи одночасно і лякали козацьку еліту, і бентежили уяву деяких старшин а чи не впаде вибір на кого-небудь з них і чи не вручить цар булаву саме йому? Чомусь ці люди забували, що до булави треба голови. Натомість міркували: «Була б булава, а голова до неї завжди знайдеться».
До того ж ситуація ускладнювалася тим, що не тільки царські посли, а й усякі шпигуни підбурювали простих козаків та поспільство, незадоволене козацьким правлінням. Адже кожен, хто воював проти Польщі, називав себе козаком. І байдуже, що до повстання він і шаблі не нюхав, бо був хлопом чи містянином! Відтепер він козак і має право на козацькі привілеї та платню. А де знайти платні на всіх? Та жодних статків не вистачить, щоб платити всім, хто зве себе козаком. Тож вимоги царських послів про козацький реєстр були нездійсненними: як обрати шістдесят тисяч з трьохсот тисяч охочих? І цей гордіїв вузол не зважувався розрубати навіть сам Хмельницький, розуміючи, що чіткий реєстр призведе до бунту.
Олексій це теж чудово розумів, тому його шпигуни вправно підбурювали простих козаків, хитро сіючи ненависть до старшини за невиплачене жалування. І водночас ніхто з простого козацтва не відав, що цар Олексій прагне зменшити чисельність козацтва, а отже не бачити їм грошенят, як своїх вух. Натомість наївно бачили в цареві свого заступника, бо вони хрест святий цілували, коли йому присягали. Чомусь люди не розуміли, що цілковита дурість чекати добра від монарха, у державі якого панує ще гірше кріпосне право, ніж те, яке вони скинули у власній вітчизні. Світ у Московії поділяється на безправних рабів і владних бояр, а всі вони вірні холопи Олексія Михайловича Найтихішого, побожного православного царя. Настільки побожного, що навіть не погребував посваритися з патріархом Никоном та вилаяти його брудною лайкою просто в церкві перед святими образами. А що таке? Цар же подібний до Господа, йому можна!
Щоб обговорити та узгодити подальші дії, Виговський і скликав нову раду, на яку зїхалися усі полковники, зокрема й Пушкар, до почту якого потрапив Демко. Хлопець надзвичайно радів із цієї подорожі. По-перше, він ніколи не покидав околиць рідної Полтави, не враховуючи поїздки до покійного дідуся у Чигирин ще в далекому дитинстві. Тому Демко був радий хоч трохи побачити світ. А по-друге, така ласка полковника красномовно свідчила, що він перебуває у нього в милості й неодмінно настане той щасливий день, коли він посватається до Наді і йому не відмовлять. Тому щасливий Демко з цікавістю позирав навколо себе, мов ґавенятко, з жадібністю вбираючи у свою ще трохи дитячу душу всі враження та з охотою заводячи знайомства з такими ж молодими джурами, як і він сам.
Так, вештаючись широким полем за Корсунем, куди козацтво зібралось на раду, Демко випадково почув імя Яненка, особистість якого викликала в нього не менший захват, ніж особистість Виговського,Марія в межах допустимого повідала дітям, чим допоміг їй Павло. А коли хлопцю вказали, хто саме Яненко, він підійшов засвідчити свою повагу.
Пане Яненко, прошу вибачити, що наважився заговорити з тобою першим,почав Демко, вклонившись і не помітивши, що Павло покосував на нього як на непорозуміння та гидливо відвернувся, збираючись піти,але вдячність не дозволяє мені промовчати. Моє імя Демян Гориченко, і я Тут він замовк, з подивом втупившись на полковника: той, почувши прізвище, наче розквітнув і одразу ж підійшов ближче.
Отже, ти Марічкин син,мовив Павло, уважно роздивляючись Демка.Ти дуже на неї схожий і такий самий вродливий, як вона. А що ти, синку, тут робиш? вкрадливо запитав він, з гіркотою подумавши: «Такі ж очі, така ж усмішка, як і в неї. Господи Боже, якби все склалося інакше, то це був би мій син!»
Я приїхав разом із паном Пушкарем. Завдяки ласці гетьмана та твоїй, пане, доброті, він прийняв мене до свого курінчика. І мені б дуже хотілося висловити тобі свою щиру вдячність торохтів Демко.
Потім висловиш! обірвав його Яненко.Ліпше розкажи мені про матір. Марічка здорова?
Так, мама здорова і дуже вдячна тобі. А я особисто
А що вона робить? знову перебив хлопця Павло.Чим займається? На ваш млинок більше ніхто не зазіхає?
З Божої ласки ні. А мама залишилася вдома з моїми молодшими сестрою та братом,простодушно розповідав Демко, дивуючись тому, що Яненко так докладно розпитує про матір. Яке йому може бути до неї діло?
Вона сама? ще більш вкрадливо та двозначно запитав Павло.
Ні, не сама,чесно відповів Демко і здивовано витріщив очі, бо Яненко аж в обличчі змінився.У нас живе підсусідок Омелько, він ще покійному татові служив, а зараз служить мамі та допомагає їй в роботі.
Це добре,мовив Павло, а потім запитав: А як поживає твій вітчим?
У мене немає вітчима,промовив Демко, остаточно розгубившись від цього питання,і ніколи не було. Після смерті тата мама ніколи не думала про заміжжя. А чому ти, пане, питаєш про це?