Ярослава Дегтяренко - Ярино, вогнику мій стр 9.

Помітивши дівчину, Уляна привітно всміхнулася і запитала:

 Ой! А кого це ти до нас привіз?

 Її звуть Ярина, тітонько. Вона онука березанського сотника Черевковського і Краще, ходімо в хатутам усе розповімо,  запропонував Данило.

Пройшовши крихітні сіни, Ярина опинилася всередині хати, яка складалася з єдиної кімнати з земляною долівкоючистенької і затишної. Зліва від дверей була ретельно вибілена піч, праворучполиці з кухонним посудом, уздовж вікон тяглися широкі лавки і стояв стіл. У кутку за піччю був поміст для спання, а на покуті висіла велика ікона Христа, якою не погребував би й сам митрополиттак майстерно вона була виконана. І як така цінна ікона потрапила до житла степового козака, можна було лише здогадуватися. Вся обстановка хати, за винятком ікони, вражала своєю скромністю й невибагливістю.

 То що в тебе сталося, дитино?  запитала Уляна, входячи слідом.

Ярина боязко на неї поглянула і, соромлячись, розповіла жінці про свої лихі пригоди. Уляна вислухала, а потім рвучко обняла її, почала гладити по голові, примовляючи: «Господи Боже, і що ж це таке на світі коїться? Невже є такі люди, що гріха не бояться, якщо так із сиріт знущаються! Яриночко, живи у нас, скільки треба!»

 Що ви, пані!  здивувалася дівчинка.  Та як я можу вас так обтяжувати? Хрещений мене неодмінно забере

 Та яка я пані?  розсміялася Уляна.  Кажи мені просто: тітка. І давайте обідати, бо ви з дороги і голодні!

 А де дядечко?  запитав Данило.

 Степан поїхав до діда Лавріна і повернеться надвечір. Де ж ти був увесь цей час, Данилочку?  запитала жінка.

 Батьків відвідував.

 Та що ти!  стрепенулася Уляна.  Що ж ти одразу не сказав? Як там моя Марянка? Як племінники? А зять мій як?

 Усі живі й здорові. У мене добавилося небожів, а двох молодших сестер заміж видали,  чомусь без теплоти в голосі розповідав Данило, а потім додав із більшою теплотою:Мати з батьком веліли вам кланятися. Мама сильно за вами сумує. Правда, хворіє вона трохи.

Уляна зітхнула і посмутніламинуло більше двадцяти років, як вона бачилася з сестрою. Данило це розумів, тому, щоб не ятрити тітоньці серце, перевів розмову на інше:

 А звідки у вас стільки народу набралося? Я як минулого разу приїздив, тиша навкруги була та безлюддя. А тепер повно людей.

 Ох, Данилочку, немає злого, щоб комусь на добре не вийшло!  зітхнула Уляна.  Козаки як пішли на ляхів війною, то всі оці люди сюди перебралися, тому що в рідних краях зовсім життя не сталохто від пана втік, хто від ляхів, а хто від татар, що з козаками йшли воювати. Ось так усі й оселилися тут. А ми що? Ми й раді цим переселенцям! Хоч на старості років на людей подивимося. Тепер у нас і сусідів додалося, і, слава Богу, дітлахи бігати стали.

Жінка швидко збирала на стіл, і Яринка підійшла, щоб допомогти, але та зупинила її:

 Сиди, дитино! Ти з дороги, тож відпочивай. Встигнеш іще з горщиками за свій вік навовтузитися!

Ярина зніяковіло присіла на ослінчик. Спостерігаючи за Данилом і Уляною, дівчина мимоволі засмутиласязанадто різкий контраст був у стосунках цих двох порівняно з її стосунками з дідом. В Уляні було стільки доброти й лагідності, веселощів і турботливості, що хотілося пригорнутися до неї, як до рідної неньки.

Увечері зявився дядько Данила, Степан Воробенко. Він здавався набагато старшим за свою дружину, хоча й мав напрочуд витончені риси обличчя, які зовсім не поєднувалися з його могутньою статурою та солідним черевцем. Він, як і раніше, носив довгий чуб, хоча вже давно перестав брати участь у козацьких походах, а сидів у зимівнику і займався господарством. Вислухавши історію Ярини, чоловік скрушно похитав головою та сухо мовив:

 Завтра, Даниле, поїдеш на Січ, розшукаєш Дубченка і привезеш сюди. Поки поживеш у нас, дитино, а далі як Бог дасть.

Розділ 4Степові обивателі

Коли Петра в дорозі наздогнав Ярема і розповів про Маланчині витівки, гніву старого не було меж. Він спочатку хотів повернутися й особисто прибити злочинну пару, але вчасно зрозумів, що не має на це права. Тому Петро приборкав свою лють і вирішив залишити Ярему з собою, поки не повернеться Станіслав. «Дасть Бог, він повернеться живим! Але як же не хочеться до його повернення залишати Яринку з цією мерзотницею!»думав Петро.

Але коли Ярема почав наполегливо просити його дозволити залишитися з ним назавжди, Петро твердо відмовив:

 Я не бажаю, щоб ти був низовим козаком, і в майбутньому ти мусиш повернутися до діда. Хай там що, але Станіслав забезпечить тобі краще майбутнє, ніж те, яке тебе чекає на Січі.

 Хрещений, я не хочу повертатися до діда! Я хочу залишитися з тобою, тому що ти мені батько! А син повинен бути біля батька,  наполягав Ярема.

 Досить вередувати!  урвав його Петро.

Засмучений Ярема слідував за хрещеним. Йому хотілося нового, вільного життя. Адже слухаючи захопливі розповіді Петра про степи, хлопець малював у своїй уяві казковий край, повний див. І він не помилився!

Микитинський шлях привів Петра і Ярему в урочище, серед якого на пагорбі височіла потужна фортеця, оточена широким ровом, зміцнена земляним валом, увінчаним частоколом із деревяних колод, з гарматами на сторожових вежах.

Всередині самої фортеці був широкий майдан із церквою Покрови Пресвятої Богородиці в центрі, будиночок кошового отамана, січова канцелярія і скарбниця. А козацькі куренівеликі, довгі, складені з цільних колод та криті дранкою, розташовувалися уздовж земляного валу.

Біля свого Левушківського куреня, названого так на честь курінного отамана, який його заснував, Петро спішився і повів похресника всередину. У курені народу було мало, але схвильованого Ярему вразила ця публіка. Різкі, немов витесані з каменю обличчя козаків красномовно свідчили про буйні темпераменти своїх власників. Але коли вони побачили Петра, то суворі обличчя розквітли лагідними усмішками.

 Петрусю! І де це тебе чорти носили?!  і козаки кинулися вітатися з товаришем.

Ярема здивувався: хрещений був уже в літах, і який же він Петрусь? Але чомусь в устах козаків це пестливе імя звучало шанобливо.

 Ах, ти старий викрутень! Дай я тебе поцілую!  промовив поважного вигляду сивий козак, міцно обняв Дубченка і тричі розцілував.

Спостерігаючи за козаками, Ярема почав розуміти, чому Петро не завів власної сімї: усі ці чоловіки, проживши разом непросте життя, долаючи всі труднощі і ділячи радощі, заміняли йому рідних. Тільки взаємна підтримка могла зблизити різних за походженням людей та перетворити на грізне військо.

 А це хто?  вказуючи на Ярему, запитав козак, який душевно вітався з Петром.  Ти в якому лісі такого рижика зрізав?

Козаки захихотіли, а Дубченко, гордовито взявшись у боки, відповів:

 Памятаєте, брати, я про своїх хрещеників-близнюків розповідав, що схожі вони наче дві краплі води? Так ось це і є мій Ярема!

 А ти часом не переплутав?  запитав цей самий козак.  Може, ти замість хрещеника похресницю з собою прихопив?

Піднявся такий регіт, що навіть Петро пирснув зо сміху. Тільки Ярема, зачеплений за живі печінки, зблід і швидко вихопив свою шаблю. І, гнівно блискаючи очима, вигукнув:

 Зараз я покажу, яке з мене дівчисько!

 Ой-ой!  комічно заверещав жартівник.  Рятуйте мене всі, а то порубає!

Козаки знову зареготали, а Ярема зовсім розгубився від цієї витівкивін так і стояв із шаблею в руці, не знаючи, що робити в такому безглуздому становищі.

 Іди сюди, синку,  поманив його старий, нареготавшись.  Ти на нас не ображайсями люди веселі. Але скажу тобі, що ти зовсім не боягуз, якщо одразу за шаблю хапаєшся, не бентежачись тим, що я і старший за тебе, і досвідченіший у ратній справі. Краще голову скласти, ніж приниженим ходити! А скільки тобі років?

 Чотирнадцять,  буркнув Ярема, ховаючи шаблю і підходячи до цього козака та своїм звичаєм гордовито на нього дивлячись.

 І вже такий сміливець!? Хлопці, налийте йому чарку!

 Е, ти що! Не треба йому чарку!  запротестував Петро, задоволений поведінкою свого хрещеника.  Він малий ще!