Прокинулася Ярина від того, що сильно змерзласвітало, у яру стояв легкий туман, а багаття давно згасло. Тремтячи, дівчина сіла, щільніше загорнувшись у каптан, і поглянула на свого супутника, який безтурботно спав. Підвівшись, вона пішла до струмочка вмитися і ненароком наступила на гілку, що неголосно тріснула в ранковій тиші. Від цього звуку Данило миттєво прокинувся і вхопився за шаблю й пістоля, а потім озирнувся й побачив Яринку.
А, це ти! Доброго ранку, буркнув він і знову розтягнувся на чепраку.
Ярині не сподобалася ця непривітність, але вона промовчала й пішла умиватися. Коли повернулася, Данило вже встав і сідлав коней. Дівчина простягнула козакові каптан.
Залиш поки собі,мовив він. Ти зовсім змерзла.
Ця чемність потішила самолюбство Ярини, але, як на гріх, у памяті спливли його вчорашні насмішкуваті слова, і душу знов сколихнула образа. «Не обовязково було натякати мені на те, що я негарна!»роздратовано подумала Яринка і скочила на Промінчика. Данило вмився, швидко зібрався, і вони вирушили у дорогу, але їхали мовчки.
А можна швидше? порушивши мовчання, попросила Ярина.
Навіщо швидше? запитав Данило. Куди тобі поспішати?
Мені треба встигнути наздогнати брата. Якщо я не наздожену його зараз, то не знаю, де потім його шукати.
А ти хіба не знаєш, куди саме він поїде? Адже степ великий!
Він говорив, що на Січ. І їде він із моїм хрещеним, з Петром Дубченком, відповіла Ярина.
Чого ж ти одразу не сказала, з ким він їде?! усміхнувся Данило. Треба ж таке!
А ти хіба знаєш мого хрещеного? здивувалася Ярина.
Та хто ж не знає Петра Дубченка на прізвисько Випю бочку?! розсміявся той. Точніше, хто про нього не чув?! Правда, особисто з ним я не знайомий, але чув, що такий є. Та його, напевно, всі на Низу знають: подейкують, ніхто перепити його ще не зміг! Якщо він тобі хрещеним доводиться, то знайти твого брата буде нескладно, лукаво усміхнувся Данило.
Він і братові моєму хрещеним доводиться. Ми його дуже любимо, і він для нас як рідний батько. Мені дуже треба наздогнати їх, інакше я не знаю, куди тоді подітися, жалібно промовила Ярина.
А чому ти з дому втекла? прямо запитав Данило.
Я не хочу про це розповідати, тому що тому Ярина замялася, не знаючи, як відкрутитися від незручного запитання. У мене не було іншого виходу, і я не можу розповісти тобі про причини.
«Кохання, кохання, з вечора й до рання! Як сонечко зійде, як сонечко зійде, кохання відійде!»наспівав Данило, глузливо поглядаючи на дівчину.
До чого тут це? не зрозуміла Ярина і почервоніла, тому що безсовісний Данило голосно зареготав. До неї нарешті дійшло, що її супутник вважає, буцім вона за полюбовником із дому втекла. Від цього їй стало одночасно і соромно, і прикро, і зявилася злість на насмішника.
Та чи маєш ти совість? Чому ти мене весь час принижуєш?! вигукнула дівчина, ледь стримуючи злі сльози. Що я тобі зробила?
Та чому ти злишся? Я просто пісеньку заспівав! А ти сказилася, із невинним виглядом відповів козак, ледь стримуючись, щоби знову не зареготати, і подивився на неї: Ярина почервоніла, у яскраво-зелених очах застигли одночасно і гнів, й образа, а гарні уста тремтіли. Данилові стало шкода її і заразом ніяково, що знову образив дівчину. Не гнівайся, Яринко! Ти наче дитя мале, що не скажиледь не плачеш? Так у тебе сліз не вистачить через кожен жарт ридати, поблажливим тоном порадив він, щоб позбутися почуття ніяковості.
Ярина аж задихнулася від гніву, бо очікувала вибачень, підстьобнула коня і помчала вперед. «Ох! Підібрав халепу на свою голову!»подумав Данило, придушуючи сміх, і поскакав слідом.
Коли він наздогнав Ярину, то вона вже опанувала себе, але хлопець зрозумів, що не на жарт зачепив її гордість. Деякий час вони їхали мовчки, але Данило довго мовчати не міг, оскільки був товариським хлопцем, тому розговорився з Яриною про різні дрібниці. Спілкуючись із дівчиною, він помітив, що вона знає собі ціну і ніколи нікому не дозволить зневажати себе. Та й відповідала Ярина не за віком розважливо, а часом дотепно, і з нею було цікаво.
І на радість Данила його подорож із Яриною продовжиласявона питала про хрещеного та брата у кожній корчмі, де вони зупинялися по дорозі, але їх або ніхто не бачив, або говорили, що були такі, але вже поїхали. «Слава Богу, що хоч Ярема хрещеного наздогнав!»думала Ярина, переживаючи, що буде робити, якщо не наздожене Петра. На Січ вона поїхати не може, а більше подітися було нікуди. І до того ж її дратувала ця подорож, бо в кожній корчмі у Данила були приятельки, із якими він весело жартував, іноді забуваючи про свою попутницю. Це невимовно ображало Ярину: чомусь хотілося, щоб його увага належала лише їй. Але загалом вона була вдячна Данилові за опіку.
Аж ось вони доїхали до Кодака, за яким уже починалися степи. Усю дорогу Данило уважно спостерігав за нею і з подивом усвідомив, що його вабить ця юна дівчина: Яринка трималася з гідністю, мала добрі манери і почуття тактуйому ніколи не доводилося зустрічати таких дівчат. Але дратувала її потайливість. У Кодаку Данило не витримав і зажадав від Ярини чесно розповісти йому все. Повагавшись, дівчина розповіла йому свою сумну історію. Данило вислухав її і замислився, а потім запропонував:
Давай вчинимо з тобою так: я відвезу тебе до своїх дядька Степана і тітки Уляни Воробенків. Їхній зимівник лежить у Тихому Яру, що перед Гадючим порогом. Ти поки поживеш у них, а я поїду на Січ і там пошукаю твоїх родичів. Що скажеш?
А вони погодяться прихистити мене? запитала Ярина. Їй стало страшноБог його знає, що це за люди. Може, вони лихі та суворі. Та й узагалі, навіщо їм зайвий рот?
Погодяться! Дітей у них немає, а в мого батька велика родина, тому вони взяли мене на виховання, коли мені пять років було. Поживеш у них доти, доки я знайду твого хрещеного. Погоджуйся! Усе одно тобі нікуди подітися.
Ярина поглянула на Данила: у його очах було стільки доброти, що дівчина зважилася:
Добре. Але тільки до тих пір, поки мене забере хрещений!
Тоді їдьмо! Звідси до Тихого Яру недалеко.
Після Кодака почалися безлюдні місця. Ярина лише дивувалася, як Данило знаходить шлях у цьому безмежному царстві буйних трав, що чергувалися з невеличкими гайками у живописних урочищах. Але ось шлях привів їх у велику балку, яка тягнулася до Дніпра, що блакитнів на небокраї. Її пологі схили поросли лісом, жовтавим від близького подиху осені, а трохи далі біліли хаотично розкидані хати під очеретяними дахами. І тільки вже біля річки балка переходила у вузький крутосхилий яр. Це було затишне місце, надійно сховане від сторонніх очей: рідкісний проїжджий і не здогадався б, що варто звернути зі шляху в бік річкий опинишся у зимівнику.
Оце так! вигукнув Данило, зупинивши коня на пагорбі.Це вже не Тихий Яр!
Як це? не зрозуміла Ярина.
Раніше тут усього три сімї жило, а тепер і голки ніде вткнути! вражено сказав хлопець. Цікаво, а звідки стільки народу набралося?
Ярина здивовано на нього подивилася, але промовчалау її розумінні це поселення не дотягувало й до скромного звання хутора. Коли Данило говорив їй «зимівник», то вона уявляла собі хутір із тісним рядом хат. А виявилося, що зимівникце невеличке поселення, а навколо на багато миль жодної живої душі. «Як же ці люди живуть у такій глушині?»думала дівчина.
Господа родичів Данила містилася в самому кінці Яру, ближче до Дніпра. Обійстя було огороджене тином, уздовж якого з боку вулиці акуратним рядком пишно розрослися кущі бузини, створюючи живопліт. Сама хата була невелика, із чотирисхилим очеретяним дахом, з глиняними, ретельно побіленими стінами. За хаткою розкинувся задній двір із господарськими будівлями.
Тільки-но подорожні вїхали на обійстя, як заливисто загавкали собаки, а з хати вибігла струнка жінка й радісно кинулася до Данила.
Мій соколе! Ну, нарешті! Ой, як же я тобі рада! Ой, як тужила за тобою! обіймаючи й цілуючи його, примовляла жінка, і Яринка здогадалася, що це і є Уляна. Жінці було сорок два роки, але здавалася вона молодшою. Очі мала чорні, щоправда, не такі оксамитові, як у її небожа, але погляд їх був лагідним, світився добротою і веселощами, а обличчя приваблювало ніжним румянцем.