Малий не малий, а чарку заслужив, незворушно відповів той.
Яремі принесли великий ківш місткістю в кілька чарок, по вінця повний горілки. Хлопцеві стало лячновін ніколи до пуття не пив і зараз не уявляв собі, як випити за один раз такий великий ківш. Але Ярема інтуїтивно відчував, що мусить випититаким чином козаки перевіряють, що він за птиця така, і, щоб не зганьбитись, почав пити. Горілка обпекла горло, немов вогнем, від чого на очах виступили сльози, і здалася Яремі страшенною гидотою, але він щосили намагався не видати відрази.
Що ж, хлопче, ти не ликом шитий, так що не гріх тебе в свій курінь узяти, промовив старий козак, коли підліток поставив порожній ківш на стіл. Якурінний отаман Єгорка на прізвисько Литвин, бо родом я з Нéсвіжа, що в Литві, і гадаю, що ти в нашому курені при своєму хрещеному батькові залишитися захочеш.
Яремі стало невимовно соромновін зухвало повівся з самим курінним отаманом, який до того ж був найкращим приятелем його хрещеного. З Литвином Петро і ще один козак дружили змолоду. Але їхній третій приятель уже помер. І ось треба ж було так зганьбитися! Але Петро йому весело підморгнув, а решта козаків доброзичливо на нього дивилися. «Тобто вони що, схвалюють мою зухвалість?»остаточно заплутавшись, подумав Ярема.
А Єгор із незворушним обличчям посадив хлопця біля себе і почав розпитувати про його минуле життя. Ярема відповідав шанобливо і стримано, намагаючись не вдаватися в подробиці особистого життя своєї родини, а курінний, примруживши очі, уважно за ним спостерігав і слухав його відповіді. Старий отаман бачив, що Ярема захмелів і язик у нього заплітається, але задоволено відзначив, що при цьому хлопець намагається не видати свого стану, а щосили тримається і думає, що і як відповідати. «Не брехав Петрохороший хлопець у нього виріс. Добрий козак буде!»думав Єгор, а вголос сказав:
Що ж, поки що йди.
Ярема підвівся, але його хитнуло, і він ледь не впав. «Зараз вони наді мною сміятися будуть! Ох, наберуся сорому!»засмучено подумав він. Але козаки не засміялися, розуміючи, що хлопець надто юний для такої кількості горілки. Петро, добродушно посміюючись, вклав свого похресника на поміст, де той проспав до самої вечері.
Перші дні Ярема тільки те й робив, що вештався Січчю, із цікавістю придивляючись до січового життя.
Микитин Ріг був найзручнішим місцем для переправи, оскільки русло Дніпра тут було звуженим. Розповідали, що колись тут оселився козак Микита Циган, чи Перебігайлокожен по-різному його називаві влаштував переправу на поромах. Козаки зберегли досягнення свого напівлегендарного товариша і розташували тут свою залогу й митницю, обмінювалися полоненими з татарами, стягували з купців мзду за переправу через Дніпро, що служила одним із джерел поповнення скарбниці Війська Запорозького Низового.
Торгівля тут ішла жваво: християнські, турецькі та кримські купці без остраху привозили сюди свої товаризброю, порох, кулі, свинець, дорогу тканину, вина, родзинки, сіль, а натомість скуповували у запорожців хутра, шкіри, худобу, віск, конопляну олію, рибу, рибячий жир і пшеницю, яку привозили сюди з України або Польщі. Дивно, але християни і мусульмани не гребували такими стосункамижиття завжди диктує свої умови, і їсти охота всім, а релігійними переконаннями особливо не наїсишся і сімю не прогодуєш.
На пятий день у курені зявився молодий козак, який, ледь побачивши Ярему, отетеріло закляк.
Твоя сестра говорила, що ви близнюки, але я не очікував, що ви настільки схожі! Наче дві краплі води! оговтавшись від подиву, мовив він замість вітання. Мене звуть Данило Лозицький, і я шукаю твого хрещеного Петра Дубченка.
Навіщо я тобі потрібний? озвався Петро, який мовчки спостерігав за цією сценою.
Але коли Данило розповів Петрові про поневіряння хрещениці, старий схопився за голову і вибухнув лайкою. А потім негайно вирушив у Тихий Яр.
Дорогою Петро напружено розмірковував, куди подіти Ярину. Він подумки перебирав усіх своїх знайомих, які мали власні зимівники і могли б прихистити дівчину, але жоден із них його не влаштовував. І от що робити? «Мабуть, треба домовитися з Воробенком, щоб Ярина поки пожила у нього. А як переговорю зі Станіславом, то й заберу її», вирішив Петро.
Хрещеницю Петро застав у товаристві Уляниобидві зручно розташувалися в затінку за рукоділлям. І вигляд у дівчини був зовсім не засмучений, а цілком квітучий. Вочевидь подружжя добре до неї ставилося.
З хати вийшов Степан, привітався з гостями, а Уляна побігла накривати на стіл. Сидячи за столом, Петро мявся, не знаючи, як почати розмову, коли Степан несподівано запитав його:
Ти забереш Яринку?
Річ у тому, зітхнув Петро, що забирати Ярину мені нікуди. І я змушений просити тебе про послугу. Можна вона поживе у вас доти, поки не повернеться її дід і я з ним не порозуміюся? Тільки коли це буденевідомо, тому я готовий заплатити
Не ображай нас, Петре! Та ніколи такого ще не було, щоб у нашій хаті людям гостинність за гроші надавали! зі щирим обуренням вигукнув Степан. Не обїсть нас твоя хрещениця! Тож нехай живе у нас, скільки треба. Уляні тільки веселіше буде!
Дай же, Боже, тобі, Степане, і твоїй дружині здоровя за вашу доброту! відповів Дубченко, розуміючи, що наполягати на оплаті буде нетактовно. Але відчував ніяковість від такої щирої безкорисливості, бо не любив дармовини. Коли я поговорю з її дідом, то заберу її.
Як же їй там жити після всього? зажурилась Уляна.
Так буде краще для Ярини, сухо мовив Петро.
Воробенки спохмурніли, проте змовчали.
Данило недовго гостював у родичівпо обіді вже зібрався їхати. Петро також почав збиратися. Яринка, прощаючись з хрещеним і братом, ледь стримувала сльозишкода було так швидко розставатися.
Прощавай, Яринко, недбало зронив Данило, проходячи повз неї.
Прощай, відповіла дівчина. Дякую тобі за все, і
Та особливо нема за що! не давши договорити, відмахнувся хлопець і скочив на коня, навіть не озирнувшись ані на родичів, ані на дівчину.
Ярина дивилася йому вслід, мимоволі відчувши безпричинний смуток. А ще було прикро від Данилової байдужостівона вважала, що має право на більшу увагу з його боку. Але змусила себе не згадувати хлопця, тим більше, що у неї почалося нове життя.
Подружжя Воробенків ставилося до Ярини сердечно і щиро. Дівчина занадто настраждалася від байдужості діда, тож нині не могла натішитися цією добротою. Ярину не бентежив скромний уклад життя Воробенків, але гнітила глушина зимівникавона не уявляла, як можна прожити тут усе своє життя. Проте нечисленні мешканці так не вважали. Це були прості, часом грубуваті, геть позбавлені будь-якої фальші люди. І в їхніх душах, немов вогонь, палало непереборне прагнення свободитільки бажання бути самому собі паном змусило їх жити в цьому повному небезпек краю. Але в той же час степи були прекрасні і давали можливість непогано прогодуватися. Займалися степові меншканці бортництвом, полюванням, скотарством, рибальством, які приносили пристойні прибутки. Хліба ніхто не сіявстеп було складно орати, і зерно купували у волості. Та й хліборобство вважалося непрестижним заняттям для козака. Але городи були у всіх.
Степан і його давній друг та сусід, Мисько Корж, разом утримували велику пасіку та розводили худобучастину меду, воску і худоби продавали на Січі, частину вивозили на ярмарки, отримуючи непогані бариші. Інший їхній сусід займався рибальством і з того жив. І майже всі зимовчаки варили пиво, курили горілку як для власних потреб, так і на продажхто ж їх тут податками обкладе?!
Живучи у Воробенків, Ярина помітила, що Степана й Уляну повязує ніжне і міцне кохання, яке не переросло в звичку після довгих років шлюбу. Вони не сварилися, розуміли одне одного з півслова, вміли поступатися одне одному, а їхня хата завжди була відкрита для сусідів. І це незважаючи на те, що Степан любив випити у компанії свого приятеля Миська. А Уляна терпіти не могла пиятик. Щоправда, чоловіки, напившись, не буянили, проте могли не зупинятися по декілька днів. Тоді Уляна хапала рогач, яким володіла так само спритно, як її чоловік шаблею, і щедро втирала приятелям часнику.