Одного разу Уляна і Ярина готували обід. Дівчина побігла по дрова, а коли повернулася до хати, то сторопіла від побаченого: незнайомий старий стояв біля Уляни й улесливо дивився на неї, білозубо всміхався, обнімаючи її однією рукою за талію, а другою грайливо смикав за намисто. Уляна мялася і червоніла як мак, скоса поглядаючи на нього.
Улясю, ну не будь такою злою. Зіронько ти моя! Не гнівайся на старого, моя люба! Ну, що тобі варто!? Горлице ти моя! неголосно говорив старий дід і потягнувся губами до щоки Уляни.
Від цього видовища Ярина мимоволі впустила дрова, які з гуркотом посипалися на підлогу. Незнайомець і Уляна підвели на неї очі.
Пробачте, що завадила. Я не знала, що мені не слід було входити сюди, розгублено мовила Ярина, червоніючи від сорому і сама не розуміючи, що меле. Але Уляна заливисто зареготала і відіпхнула від себе старого.
Оце ще старий грішник! Дивись, як дівчину мені збентежив! нареготавшись, мовила жінка. Яринко, іди познайомся з моїм свекром, дідом Лавріном.
А старий уже й думати забув про Уляну, спритно підбіг до Яринки і зазирнув їй в обличчя. Скільки Лаврінові було років, сказати було складно, бо його статура свідчила про силу, спритність і невичерпну енергію, якими міг похвалитися чоловік середніх років, але сам він був сивий, як голуб. Навіть густі брови і пишні довгі вуса були білі як сніг, а темне від засмаги обличчяу зморшках, як печене яблуко, немов його власникові минуло щонайменше років сто. Особливо багато зморщок було навколо очей, і коли дід усміхався, вони промінчиками розходилися в різні боки, красномовно свідчачи про його веселу вдачу.
Боже мій! І де ж ви таке диво взяли? розчулено сказав Лаврін. Дай-но я тебе, крихітко, поцілую, і безцеремонно розцілував Ярину в обидві щоки, чим остаточно знітив, а потім нахабно обняв за плечі.А личко яке біленьке! Я б подумав, що Снігуронька, але ж снігу давно немає, так що виліпити вам її ні з чого. Що ж ти мені одразу не сказала, що у вас тепер дівчина живе!?
Краще відчепися від Яринки, а то вона розгубилася від твоїх витівок! Не звертай на мого свекра уваги, Яриночко, сміючись сказала Уляна. Вініще той пройдисвіт і улюбленець усіх наших бабів. Гаразд, буде тобі на вечерю горілка, старий пянице!
Лаврін тут же променисто всміхнувся, метнувся до Улянки, ухопив її руку і почав ніжно тиснути.
Моя золота невісточко! Та яке ж мені щастя Господь дав, що ти в мене є! примовляв Лаврін, не зводячи зі своєї невістки веселого погляду.
Іди дрова збери, щоб недарма тобі чарку наливати, ховаючи усмішку, відповіла Уляна.
Ярина потроху приходила до тями, починаючи розуміти, що Лаврін зовсім не залицявся до Улянивін просто піддобрювався до невістки, сподіваючись випросити горілки до вечері.
Трохи пізніше Яринка дізналася, що дід Лаврінвельми популярна персона серед обивателів Тихого Яру, особливо у жіночої його частини. Його легка і весела вдача, дотепність і вміння розчулити будь-яку жінку робили його бажаним гостем у кожній хаті. Але обурення чоловіків це не викликало, бо Лаврін був майстром флірту і ніколи не переступав межу пристойності. А ще старий мав гарний голос і добре грав на кобзі, знав безліч пісень, дум, історій і байокяк героїчних, благочестивих і сумних, так і смішних, сороміцьких і непристойних, що робило його загальним улюбленцем, оскільки він вносив приємну різноманітність і веселощі в тихе, монотонне життя зимівника. Тому тільки-но Лаврін зявлявся в Тихому Яру, як до нього сходилися всі охочі послухати музику чи щось потішне. Єдине, чим старий козак викликав незадоволення у своєї невістки і сина, було те, що волів жити один, немов сич, далеко від зимівника і ні за що не погоджувався перебратися до них, хоча йому вже минуло сімдесят девять років.
У Ярини в Тихому Яру несподівано зявилася подружка. Через кілька днів після її приїзду у двір до Воробенків зайшла гарненька дівчина такого ж віку, як і Ярина.
О, Оленочко! посміхнулася Уляна. Ти, мабуть, до Ярини прийшла? хитро підморгнувши, запитала вона.
Олена кивнула і трохи соромливо усміхнулася. Вона була вища за Ярину, повніша, з ясними блакитними очима і пшеничного кольору косою. Після спекотного літа лице дівчини вкривала темна засмага, її очі сяяли, наче зірочки, а коли вона всміхалася, то на засмаглих щоках грали ямочки.
Так, відповіла Олена. Мама сказала, що у вас тепер дівчина живе, і порадила мені сходити познайомитися. А то я зовсім одна, немає в мене приятельки.
Це було сумною правдоюОлена була єдиною дівчиною-підлітком у зимівнику. Решта дітей були набагато молодші й у приятелі не годилися. Ярина зраділа знайомству, тим більше, що Олена виявилася товариською дівчиною, шкодуючи лише, що недовго поживе в зимівнику.
А Яремі добре було на Січі. Козаки ставилися до нього так, наче він кожному був сином. Придивляючись до січового життя, Ярема ніяк не міг зрозуміти, чому ж Петро не хотів, щоб він став низовим козаком. Він бачив навколо себе людей, цілком задоволених своїм життям. Так що ж у цьому поганогобути низовиком? Ярема не знав, що багато козаків, займаючись військовим ремеслом, усе ж мали сімї, а його хрещений обрав лише козацьку славу, бо вважав, що сімейний козакне бездоганний лицар. Але з роками усвідомив, що припустився помилки, відмовившись від звичайного людського щастя, тому і вважав, що Яремі буде краще жити з родиною, ніж бути приреченим на самотність. При цьому, безмірно люблячи Ярему, Петро не допускав, що хрещеник може цілком успішно поєднувати лицарство та сімю.
Спостерігаючи за хрещеним, Ярема побачив його із зовсім іншого боку: Петро майже зовсім перестав пити. Підліток навіть зважився спитати про причину. Петро добродушно розсміявся і відповів:
До чого ж ти у мене наївний, Яремонько! Та якби я весь час пиячив, то враз би пропив і прогуляв усе, що за свій вік нажив, і давно б з голоду помер. Це я коли на волость їду, то там і напиваюсьа нехай усі бачать, що я козак, а не якийсь лайдак занедбаний, і заздрять мені! А тут, на Січі, якщо пити, то враз злидні обсядуть. Чимало мені таких роззяв довелося побачити: їдуть у Січгроші везуть, а потім вошей бють!
В один із жовтневих вечорів Дубченко і Литвин сиділи біля куреня і теревенили про те, про се в очікуванні вечері, покурюючи люльки і милуючись на тьмяний, немов підсліпуватий, осінній захід, коли до них підїхав незнайомий козак середніх літ. Ярема, який знічевя терся коло старих, аж рота роззявив, подумавши: «Невже циган?» Козак був чорноокий, а довгий чуб його, що вибивався з-під шапки, і вуса були чорнішими за вороняче крило, шкірасмаглявою, а нісіз горбинкою. Але в погляді його застигла невимовна туга, немов козак пережив страшне горе, яке його досі гризе.
Здрастуй, пане курінний! І ти, батьку! злегка вклонившись, шанобливо привітався чоловік зі старими.
Давненько тебе не було видно, Ваську! Де це ти пропадав? Сідай з нами! запросив його Єгор.
Дякую, але мені треба про свого коня подбатизашкутильгав він, відмовився Васько і повів коня до стайні.
А хто це, хрещений? з цікавістю запитав Ярема. Він що, циган?
Ні,відповів Петро. Він грек із Криму.
Його Безрідним кличуть, додав Єгор. Коли він сюди прийшов, то сказав, що без роду, без племені, ось так його й прозвали. Узагалі Васькодобрий хлопець, тільки вічно зажурений, немов його всі відьми на світі прокляли.
А хіба він не розповідав вам чому? запитав заінтригований Ярема.
Ні! сказав Литвин, вибиваючи попіл зі своєї люльки. Тебе ж ніхто не питав, чого ти сюди прийшов, і його теж не питали. Захочесам усе розповість, а так нічого людині в душу лізти.
Тут курінний кухар ударив по казану, скликаючи всіх козаків свого куреня, і нерозлучні приятелі пішли вечеряти, а Ярема, розбурханий невдоволеною цікавістю, пішов слідом.
Надалі хлопець часто спостерігав за Васьком. Дивний він був чоловіктовариші його поважали, та й сам Васько ставився до всіх із душею, але ніколи не брав участі у веселощах чи розвагах, завжди був стриманий і тихий, сидів осторонь, спостерігаючи за іншими. І завжди в очах Васька була печаль. А ще Ярема помітив, що хрещеного і Безрідного повязує дружба. Й у ставленні Васька до Петра відчувалася та теплота, яка буває у ставленні сина до батька. Ярема здогадався, що хрещеному все відомо про минуле цього Васька. Тому одного разу, набравшись сміливості, він спробував було розпитати про Безрідного. Петро насупився і суворо сказав: «Не по твоєму розумові це, Єреміє. Краще не лізь у чужі справи». Хлопцю стало прикроце вперше хрещений так із ним розмовляв. Проте його цікавість до таємничого Васька не зменшилася.