Марно Шереметєв писав Юркові, кваплячи швидше збиратися, той відговорювався тим, що мусить упоратися з домашнім неприятелем, а самому воєводі радив якнайшвидше рушати, поки поляки не замирилися з татарами й останні не поповнили польську армію. Юрій зі своїми радниками тривожився недаремно якщо Польща й Крим не обєднаються, хан кине свої орди пустошити практично беззахисну Україну. Тим паче Мехмед Ґерай сам писав у листі до Виговського, що його татари вже давно стоять на кордонах Польщі та України й ремствують від бездіяльності. Але якщо поляки й татари обєднаються, то нехай з ними воює гоноровий Шеремет, який вихвалявся, що й чорту вязи зверне. Навіщо йому у військових товаришах пастух гусей!
Врешті-решт Шеремет, утомившись чекати Юрася, 8 серпня рушив у похід разом зі своїм військом та задніпровськими полками. Але довго ухилятися від походу Хмельниченко теж не міг, тому наприкінці серпня неквапно рушив на Бердичів Гончарським шляхом, щоб біля Слободища зєднатися з армією Шереметєва, який пішов через Котельню.
Марічка, Ганнуся та Фрузя сумно попрощалися з коханими чоловіками. Особливо тоскно та гірко на душі було у Марії вона отримала від Висоцького листа, яким він від свого імені та від імені Олесі твердо відмовився миритися. «Після твоїх фортелів ми не вважаємо можливим підтримувати з тобою родинний звязок, писав Михайло. Кажуть люди, що по дочці й зять милий, але ти завдала нам з Олесею тяжкого приниження, намагаючись розсварити нас. Вибачай, пані, але ми з тобою знатися не хочемо!»
Звичайно, що Марічка приховала від чоловіка та дітей цього принизливого листа. «Боже, віддай йому по справах його!» гірко думала сердешна мати, розуміючи, що через Висоцького остаточно втратила доньку.
Розділ III. Глас долі
Коли шляхи неоднакові, не складають разом планів.
Серпневого полудня Львів плавився під палючим сонцем. Місту личила спека здавалося, моцні фортечні стіни, дахи будинків та костелів, густі ліси навколо теж випромінюють світло, мов дорогоцінна перлина, яку Господь знеобачка впустив з небес у прекрасну українську Галичину, багатий край, який загарбали поляки. Саме до Львова король Ян II Казимир Ваза тимчасово перевів свій двір, бо у Варшаві лютувала чума.
Спека не заважала жвавому життю на площі Ринок у серці Львова. Торгівля кипіла тут, мов кров у жилах палкого молодика, вирувала в численних крамничках, які тулилися до величної ратуші з усіх боків. Містяни, придворні, шляхта шпарко ходили від крамнички до крамнички, з цікавістю розглядали товар, вибирали та хвацько торгувалися, раділи, веселилися.
Лише одна людина, проїжджаючи Ринком, похмуро дивилася на це свято життя Іван Виговський, колишній гетьман Війська Запорозького, а нині воєвода київський та барський староста. А з чого Іванові було радіти? На милій Батьківщині його вважали ворогом, якого не кляв тільки лінивий, а в Польщі чужинцем і відступником, колишнім ватажком козаків-хлопів, як шляхта презирливо називала тих, хто вправно бив її з 1648 року. Але найбільше краяла Іванові серце розлука з дружиною уже скоро сплине рік, як він покинув її у Чигирині. «Чи побачу я колись мою Оленку, чи ні?» сумно думав Іван, підїжджаючи до будинку католицького архієпископа Яна Тарновського, де оселився король.
Ян-Казимир нарешті запросив Івана до себе на аудієнцію до цього король та ексгетьман лише жваво листувалися. І зараз Ян з нетерпінням чекав на Виговського, тому обережно виглядав у вікно, яке виходило на площу. У пишно вбраній кімнаті будинку архієпископа зібралася вся магнатська верхівка Корони Польської та Великого князівства Литовського.
У липні сейм ухвалив розпочати війну з Московією, і всі магнати зїхалися до Львова на військову раду. Усе це високочоле панство надихав союз з Кримським ханством, влаштований лише завдяки дипломатії Виговського. Ще 10 серпня до Луцька приїхав його посол з повідомленням, що калга-султан Газі Ґерай з сорока тисячами татар уже став табором під Вишневцем, тож королівській армії слід не баритися.
А в польському війську вибухнув бунт! Вояки вже давно не отримували платні, бо грошей в казні не було. Як і завжди! Ян-Казимир намагався вгамувати вояків, пообіцявши винагороду після походу. Але йому ніхто не повірив. Тоді воєначальники мусили розрахуватися з солдатами з власної кишені, інакше армія розійшлася б.
Тепер залишалося ретельно спланувати майбутню військову кампанію. Успіхи в Литві додавали наснаги, а союз Московії та Війська Запорозького неабияк позбавляв надії на перемогу шляхта чудово розуміла, наскільки цінне козацтво як військова сила. Шпигуни, якими поляки наводнили Україну, доносили, що чимало козаків незадоволені й умовами Переяславських статей 1659 року, і Юрієм Хмельницьким як гетьманом. Тож виникли побоювання: а чи не мріють козаки знову повернути Виговського на гетьманство?
Виговський був незручний для Польщі гетьман, бо всі його дії яскраво свідчили, що він не згоден безоглядно служити королю. Від початку свого падіння Іван поводився вельми незалежно та зухвало, активно листувався з Мехмедом Ґераєм. І Ян-Казимир з досадою розумів, що хан прихильний до Виговського більше, ніж до нього самого. Ще б пак! Це з Виговським Мехмед ущент розбив Трубецького під Конотопом та змусив тремтіти царя Олексія. Лише Господь знає: чи не допоможе хан Виговському повернути булаву в обхід його, Яна?! Тим паче ходили вперті чутки про вдалі перемовини Івана з османським султаном Туреччина охоче погоджувалася прийняти в підданство Військо Запорозьке. А це був сюзерен, зубастіший за московського!
Он він! мовив канцлер великий коронний Микола Пражмовський, який позирав у вікно з-за спини короля. А в нього великий почет! додав він, бо Виговський явився у супроводі численної челяді.
І блискучий! похмуро мовив Ян, спостерігаючи, як легко для своїх поважних років Виговський стрибнув з коня, поправив жупан з темно-синього оксамиту та червону делію, які йому дуже личили, та поквапився до дверей. А ще недавно плакався, що не має й шматка хліба!
Ваша величність забули, що в нього заможний батько, підказав Пражмовський.
Цить! Він іде! шикнув Ян та вже звично напустив на себе царствений вигляд. А коли Виговський увійшов, то милостиво зробив кілька кроків йому назустріч та мовив з усією привітністю, на яку був здатен:
Для нас велика радість бачити вас, пане воєводо київський, у доброму здоровї. Ви один з найвірніших підданих нашої королівської милості, який у таку лиху годину, коли нашій милій Вітчизні загрожує московський варвар, не відвернувся від нас.
Я обізнаний про це, сухо мовив Іван і витончено схилився в шанобливому поклоні.
Від цієї двозначності на негарному обличчі Яна промайнула розгубленість. Утім, він швидко знайшовся:
Це чудово, що пан настільки обізнаний! Гадаю, ви також обізнані, що разом з Шереметєвим військо веде Цицюра, ваш давній неприятель. Розвідники доносили, що воєвода в обхід пана Хмельницького призначив його наказним гетьманом.
Це клопіт пана гетьмана, байдуже зронив Іван.
А що є вашим клопотом, пане Виговський? запитав король, сідаючи в крісло.
Мій клопіт служити вашій королівській милості. Вважаю, що достатньо працював і проливав свою кров за честь вашої королівської милості. А те, що нині виникла загроза війни, то це не моя вина. Єдиною причиною є те, що ще за часів мого гетьманства вчасно не прийшли допоміжні війська вашої величності, з незалежним виглядом дорікнув Виговський. І це зволікання коштувало мені дружини, моєму єдинокровному братові життя, а вашій величності покірної України, яка нині озброїлася проти вас у парі з Московією.
А хіба ви не шкодуєте про втрату булави? вкрадливо запитав король, наче не помічаючи цих ущипливих і досить зухвалих слів.
Не шкодую, бо вона для мене заважка, усміхнувся Іван.
А от на мою думку, ніхто в Україні не здатен до гетьманства так, як ви, пане воєводо, підлестив Ян, прагнучи зачепити чутливі струнки в душі Виговського. Не приховуватиму, що калга-султан Газі Ґерай уже став табором під Вишневцем. Нам теж варто не баритися, щоб не примушувати калгу чекати. Але серед шляхетних і хоробрих панів війська нашої королівської милості не вистачає лише вас, пане Виговський. Тому нам було б вельми приємно бачити вас учасником цього походу.