Я ніколи не заміню тобі рідної мами, але я кохаю Павлуся, тому дорожу і тобою, й Іванком так само, як і чоловіком, бо ви його діти, його кров. І коли вам двом болить, то й мені тяжко. То що з тобою, Фрузенько? Ти ж була така весела, а тепер зажурилася.
Я теж хочу дітей, сухо зізналася Фрузя, але по її обличчю рясно потекли сльози. Я вже стільки років заміжня, і нічого. Тільки не кажи мені, що я замолода! Ганнусі всього сімнадцять, а вона завагітніла. Навіть ти у свої сорок Миколочку народила, а я у свої девятнадцять пустоцвітом ходжу!
Марічка зітхнула. Іноді вона замислювалася, чому в здорової квітучої Фрузі немає дітей. Проте тактовно мовчала. І нині теж казати було нічого. Тому вона обняла падчерку, щоб хоч якось утішити. А завжди гордовита й незалежна Фрузя пригорнулася до мачухи, немов шукала в неї захисту від своєї кривди. І Марічці стало її невимовно шкода.
Я так боюся, що Петрусь мене зненавидить через це, схлипуючи, скаржилася Фрузя. Я я так його кохаю. І намагаюся в усьому догодити, про Любу дбаю якнайкраще, але мені все одно так страшно, що він і, не договоривши, гірко заплакала.
Не плач, донечко, зітхнувши, попросила Марія, гладячи падчерку по плечах. Не зненавидить тебе Петро. Я іноді нишком за вами спостерігаю, і бачу, що він тебе кохає. Та й не така Петро людина, щоб тебе через це тиранити. Що ж поробиш, якщо Господь не дав вам дітей? Не плач, Фрузю, але й не плазуй перед ним жінка чоловікові подруга, а не челядниця! Ти його дружина, тож є у вас діти чи ні, а він мусить тебе шанувати. Не хочу, щоб ти ще й через це серце собі краяла!
Та Петрусь мене жодного разу не скривдив, запевнила Фрузя.
От і добре! Бо не приведи Бог йому тебе скривдити придушу мов жабу! грізно пообіцяла Марічка, витираючи падчерці сльози. Ходімо, донечко! Негоже плакати серед вулиці! і обнявши падчерку за талію, квапливо повела додому.
Тієї ночі розбурхана та щаслива Ганнуся довго не могла заснути, з нетерпінням чекаючи ранку та переживаючи, щоб чоловік не затримався в Полтаві. На її щастя, Демко приїхав наступного дня, під обід.
Ледь зачувши тупіт кінських копит, Ганнуся кулею вилетіла надвір. І її серце прискорено забилося, коли вона побачила чоловіка. Демко легко скочив з коня й, залишивши його в густій тіні вишні, кинувся до дружини. Підхопив на руки, притиснувши до себе так, щоб її голова опинилася вище його. «Мій маленький янголе, як же я за тобою скучав!» прошепотів він, і його темно-блакитні очі засяяли коханням. І усміхнувся так щасливо, і був такий гарний, що Ганнуся почала палко його цілувати.
З хати вийшла Олена, і Демко досадливо зітхнув й опустив дружину на землю. Та делікатна Оленка привіталася, з ввічливості коротко розпитала про поїздку і, задерикувато підморгнувши Ганнусі, швидко пішла.
А Демко квапливо потягнув дружину в хату. Відтоді як ніжинський кат зєднав їхні руки біля шибениці, він жив у дивовижному відчутті безперервного та всеохопного щастя. І варто було Демкові поглянути на тендітну дружину, як розум миттєво поступався бажанням тіла, а всі насущні турботи відсувалися на другий план. Іноді Демко боявся такого всепоглинущого кохання, непокоячись, що невдовзі Ганнуся йому надокучить недаремно ж кажуть: що ярко горить, те швидко згорає. А іноді боявся, що юна дружина розчарується в ньому. Адже вона ніколи не мала інших залицяльників, окрім нього. Йому дісталося все і її чисте та неспокушене серце, і її перший поцілунок. Але день від дня карі очі Ганнусі виказували глибоку любов, і Демко невтомно дякував Богові за свого крихкого янгола.
Втягнувши дружину у хату, Демко почав жадібно її цілувати, шепочучи:
Кохана, я шалено скучив за тобою! Більше ніколи нікуди не поїду без тебе!
Але Ганнуся мяко вивільнилася з його обіймів. Демко нахмурився, побачивши, що вона мнеться й нервується.
Що сталося, Ганнусю? запитав він. Тебе хтось скривдив?
Ні-ні! Ніхто мене не кривдив! Просто розумієш, учора мені стало зле, і твоя мама сказала, що я вагітна, випалила Ганнуся й вичікувально зазирнула в очі чоловікові, чекаючи його реакції.
Демко аж сів і, лупаючи очима, отетеріло втупився в тендітну постать дружини.
Ти що, не радий? образилася Ганнуся.
Та що ти, кохана! видихнув Демко. Я я але йому забракло слів, тому він кинувся до дружини, підхопив її на руки, міцно притиснувши до себе. Я кохаю тебе! зашепотів Демко. Ганнусенько, я ще ніколи не почувався таким щасливим, як зараз. Навіть тоді, коли ти сказала мені, що кохаєш! і присів на лавку, посадивши її собі на коліна.
Задоволена Ганнуся притислася щокою до його плеча, зазирнула в обличчя й помітила, що Демко насупився так, що й зморшка залягла поміж брів.
Що таке, Демцю? Щось погане сталося в Полтаві? стривожено запитала Ганнуся.
Ні, кохана, там усе добре. Виявляється, мій Омелько завжди мріяв про свою хату. І дякувати Богові, я зміг здійснити його мрію ми купили гарненьку хатку в Старій Полтаві. І він дуже радіє! От буде диво, якщо Омелько тепер ще й ожениться! Дай Боже, бо він для мене більше ніж підсусідок. Омелько завжди був мені наставником, опікуном, другом і, врешті-решт, батьком. І я хочу, щоб він щасливо свого віку дожив. Дуже важко було з ним розлучатися! Але ж це не назавжди будемо їздити до нього в гості. Проте мене турбує інше: що чутно в Чигирині? Що там на тій раді під Васильковим вирішили? Чи буде війна з поляками?
Ой, я не цікавилася цим, винувато мовила Ганнуся. Але твій вітчим з гетьманом ще не повернулися.
Розумієш, в Україні зявилося чимало людей, незадоволених московською дружбою. Особливо ремствує поспольство, бо це в їхніх хатах розмістили на постій стрільців. Це вони мусять платити податки цареві. А так їм і треба! Не думали, до кого у послух ідуть, то нехай служать кацапам! Але козаки зберегли свої привілеї, і поспольство починає їх за це ненавидіти. А козацька старшина міркує, як би від Москви відколотися так, щоб зберегти свої вигоди. І зявляється дедалі більше голоти, яка ненавидить заможних козаків, заздрить їм і готова розтерзати за першої слушної нагоди, щоб відновити лише їм зрозумілу справедливість. Страшно це все, задумливо мовив Демко. Відбувається страшний розкол нашого народу. Але найгірше, що всі ненавидять ляхів, тому є чимало охочих воювати з Польщею. І користь від цього буде тільки клятій Москві, а нам дістанеться лише кров, страждання та сльози вдів і сиріт. Я теж муситиму воювати, бо козак Чигиринського полку.
Після скинення Виговського Демко, бачачи, як невпевнено гетьманує Хмельниченко, дуже розчарувався. Марно Яненко намагався влаштувати пасерба на якийсь уряд Демко твердо відсторонився від служіння гетьманові, воліючи спокійно жити простим козаком. Проте це бажання було не зовсім щирим у глибині душі Демко сподівався, що невдовзі юного Юрія замінять кимось більш рішучим і заповзятливим. А таку людину гріх не підтримати! Але найгіршим було те, що Демко розчарувався у власному народові, який після кривавої війни з Московією принизливо схилився перед царем Олексієм, мов холоп перед паном. Проте боявся зізнатися в цьому навіть самому собі.
Але почала говорити Ганнуся і замовкла, зажурившись.
Якщо ухвалять іти в похід, то я не зможу ухилитися, кохана, сумно мовив Демко. Інакше втрачу всі свої вільності та привілеї. І я не знаю, скільки триватиме похід. Оце мене й засмучує, що мушу залишити тебе. Ні, не тебе, а вас тепер у мене двоє найдорожчих людей на світі!
Ганнуся сховала обличчя на плечі чоловіка, щоб приховати сльози. Щастя та кохання змусили її забути про всі земні турботи, і зараз стало невимовно гірко, що через чужі забаганки доведеться розлучитися з коханим. Або, не приведи Господь, ще й овдовіти. Але вона швидко відкинула страшні думки треба сподіватися на краще.
Ганнусю, тільки не плач, прошепотів Демко.
Я не плачу!
Плачеш, бо я відчуваю, як твої плечі тремтять. Кохана, усе в нас буде добре, шепотів Демко. Нас навіть смерть не змогла розєднати, тож ми все здолаємо.
Недаремно Ганнуся з Демком журилися Юрась, повернувшись до Чигирина, оголосив похід. Проте йти у нього не квапився. Натомість відправив наказ Ніжинському, Стародубському та Чернігівському полкам рушати до князя Юрія Долгорукова у Литву, бо цар Олексій бажав розрахуватися з поляками за червневий розгром Хованського та Щерби. А Черкаському та Канівському полкам наказав негайно рушати в Дике Поле, де вони разом з січовиками захищатимуть південні кордони України.