Ваша величність пропонує мені наступати на власну кров? крижаним тоном запитав Іван. Воювати з братами-козаками, з якими я стільки років ділив хліб?
Насправді ваші брати не погребували скинути вас з гетьманства, утрутився гетьман великий коронний Станіслав Потоцький. Насправді ваші брати вдарили вас у спину!
Цвіт та честь Корони польської теж ударили мене в спину, спокійно зронив Іван.
Повисло мовчання, бо натяк був зрозумілий понад рік тому шляхта перекроїла Гадяцьку угоду на свій смак, по суті відрікшись від клятв та обіцянок, даних Беневським та Євлашевським під Гадячем у 1658 році, чим зрадила Виговського.
Насправді братерство з козаками не стало вам на заваді, коли ми з вами в лютому намагалися штурмувати Могилів, сухо зауважив Потоцький. І до цього ви теж вимагали від його королівської милості війська для війни з козаками. Навіщо? Невже ви насправді не прагнули таким чином повернути собі булаву?
У полоні Хмельницького моя дружина, лаконічно пояснив Іван.
Тим паче ви мусите піти з нами в похід! Тільки перемога звільнить вашу пані! вигукнув Потоцький. І невже вам не хочеться помститися Шереметєву? Адже на його руках кров вашого бідолашного брата!
Насправді ваша величність бажає бачити мене в цьому поході лише тому, що наслідком цієї війни може бути повернення України у лоно Речі Посполитої. Чи не так? Адже чимало старшин незадоволені новою угодою з Московією. І я єдиний, з ким ця старшина тримає звязок, єдиний, кому вона може повірити та укласти з вами нову угоду, заявив Виговський.
Мимоволі присутні перезирнулися, бо Іван наче в око вліпив.
Усе так, пане Виговський, зітхнувши, погодився Ян-Казимир. Ви, ваші здібності та ваше щире серце дуже необхідні нам у цю лиху годину. Для вас не є таємницею, що все наше військо, яке сумлінно воювало майже десять років, нині бунтує через відсутність платні. Нашій королівській милості коштувало чималих зусиль залагодити цю турботу. Але нині Вітчизна, яка також є вашою, потребує допомоги кожного пана шляхтича, здатного тримати шаблю, Шереметєв мріє зрівняти з землею Краків та Варшаву, а своєму цареві вручити польську корону. А ви занадто багато жертв принесли для Речі Посполитої, щоб нині байдуже відвернутися, допустивши її знищення, бо саме тут ви знайшли захист від московської тиранії та варварства. Ви все ще залишаєтеся для нас бажаним гетьманом, бо лише з вами можна вести справи як з гідною, щирою та чесною людиною. Крім того, хіба ви не бажаєте повернення України до Речі Посполитої на умовах Гадяцьких пунктів? Хіба не прагнете вирвати її з пазурів московського дикуна? Нехай нині ви всього лише наш сенатор, але всі ваші дії свідчать про неусипну турботу про вашу малу Батьківщину.
Навіщо ваша величність запросили мене? відверто запитав Іван. Здається, і так зрозуміло, що я піду в похід у складі вашого війська.
Майбутнє в руках Господа! урочисто мовив Ян-Казимир. Тому нам було б відрадно отримати від пана воєводи клятву вірності, яку склали торік інші козаки.
На це Іван здивовано скинув брови та декілька хвилин щось обмірковував, а потім вкрадливо запитав:
Ваша величність бажає, щоб я присягнув вам на умовах Гадяцьких статей?
Так! Ви були одним з творців цього альянсу, але особисто не склали присяги. Єдине цінне, що існує на сьогодні, це вірність. Ваша вірність Речі Посполитій, пане Виговський, вкрадливо пояснив Ян. Адже наше з вами майбутнє у справедливих руках пана Бога нашого, і лише він знає, яким воно буде.
Виговський гірко посміхнувся, подумав мить і погодився. Після присяги вельми задоволений король запросив Івана на обід. Та й узагалі був такий милостивий, що хоч до рани прикладай.
Однак королівська ласкавість Івана не тішила. Сидячи за столом, він напружено розмірковував: навіщо знадобилося приводити його, вигнанця, до присяги? Що могло статися такого, що від нього зажадали присяги? Адже юний боязкий Юрась більш підхожий для Польщі козацький гетьман, ніж він. Через ці думки Іван не досидів до кінця учти і, коли всі перепилися, непомітно пішов.
На Львів спускався вечір. Прохолоди він не приніс, бо камяні будинки, розпечені сонцем удень, віддавали свій жар. Але Виговський, який мусив просидіти декілька годин у невеличкій, переповненій людьми їдальні та пити горілку, зітхнув з полегшенням і розстібнув на грудях жупан. Підійшов до криниці з басейном, яку прикрашала бронзова статуя Мелюзини, та із задоволенням умив розгарячіле спітніле обличчя. І неквапно пішов площею, щоб хоч трохи побути в самоті.
Іван і сам не міг визначитися, чи треба йому гетьманство, на яке натякав король. Десять років життя він поклав на виборювання волі. Десять важких і кривавих років! А потім намагався втримати свободу, здобуту такою дорогою ціною. І нині Іван зненавидів лютою ненавистю і поляків, і москвинів, бо ці два народи звели нанівець усі зусилля його народу, а в нього самого відібрали рідних та викинули його на узбіччя життя. «Не тільки вони винні! Мій народ сам винен у тому, що сталося, похмуро визнав Іван. Ми втратили єдність, яка давала нам силу. Але нині всі ці гонорові шляхтичі на чолі з ляльковим королем, пишномовно просторікуючи про обовязок перед Вітчизною, просто побоюються мене, бо, навіть повалений, я небезпечний для них. І вони здогадуються, що я не сиджу склавши руки. Господи, може, даремно я стараюся? Може, варто заспокоїтися й жити, як усі?»
Несподівано думки Івана перервали посеред Ринку якийсь юнак голосно декламував вірш латиною. А натовп роззяв навколо слухав його з розумним виглядом.
О Fortuna, velut luna statu variabilis, sеmреr crescis aut decrescis; vita detestabilis nunc obdurat et tunc curat ludo mentis aciem, egestatem, potestatem dissolvit ut glaciem, майстерно декламував бідно вдягнений худенький хлопчина, на подив правильно вимовляючи латинські слова та не забуваючи голосом вказувати слухачам на особливо сильні місця. Очевидно, це був якийсь студент. Sors immanis et inanis, rоtа tu volubilis, status malus, vana salus sеmреr dissolubilis, obumbrata et velata michi quoque niteris; nunc реr ludum dorsum nudum fеrо tui sceleris. Sors salutis et virtutis michi nunc contraria, est affectus et defectus semper in angaria. Hac in hоrа sine mоrа corde pulsum tangite; quod реr sortem sternit fortem, mecum omnes plangite! з урочистим виглядом скінчив хлопець і скромно опустив очі, чекаючи на винагороду від слухачів.
Львівяни підходили, кидаючи в шапку читця дрібні монетки. Особливу щедрість виявили ті, хто не знав латини, проте посилено вдавав розуміння, щоб не дати собі в кашу наплювати! «Вірша наче відповідь мені на всі думки!» подумав Іван та останнім підійшов до хлопця.
Ти русин? запитав він.
Так, пане.
Студент? Де вчишся?
У Львівській братській школі.
Мабуть, пиво шануєш більше за свого дидаскала! хихикнув Іван, шукаючи в гаманці дрібну монетку. Та задерикувато підморгнув, не з чуток знаючи, як сильно школярська братія любить не святі радощі життя, тому завжди має потребу в коштах.
Та Господь з тобою, пане! образився хлопець. Я так підробляю, бо батько помер, і нам з мамою та сестрами ні з чого жити. Школу кидати не хочу, бо це мій шанс на кращу долю. А нічого, окрім латини та філософії, я не знаю та не вмію, тож тішу людей віршами.
Бережи тебе Бог, хлопче, почервонівши, мовив Іван. Дістав срібний таляр, тихенько опустив його в шапку студента та квапливо пішов, не озираючись. А якби озирнувся, то помітив би, як хлопець здивовано дивиться то на монету, то йому услід та бурмоче подяку.
«Наче сама доля дала підказку! Не стану зрікатися можливості довести свої дільця до кінця. Доля мінлива, і ніхто не знає свого майбутнього. Лише Господь знає! А моя доля, і доля України у його руках може, цей похід обернеться добром для нас обох!» думав Іван, крокуючи вулицями Львова.
На відміну від Хмельниченка, поляки не стали баритися уже 16 серпня Потоцький рушив половину польської армії, яка стояла під Тернополем, до Чорного Острова, де 20 серпня до нього долучилася орда. Тут вони дочекалися польного гетьмана Єжи Любомирського з другою половиною війська, розквартированого в околицях Дубна. І вже звідти обєднані сили союзників рушили до Старокостянтинова.