Стій!
Я впізнала той парубочий голосодин із тих, що звучали під час нападу й арешту французьких вояків після прадьонок. А парубок уже цілився своїм карабіном Даніелеві в чоло. Дані миттю нагнувся до сідла, щоб дістати з присідельної кобури пістолет. Але багнет упявся йому в груди, а над головою з обох боків зблиснули мисливські ножіна допомогу нападникові підскочили його побратими.
І не рипайся!зі злістю наказав той самий голос.
Федьку, не смій!закричала Устинка.Не чіпай його! Це я сама так захотіла! І двері в олійниці відчинила, і хлопців випустила, і з власної волі поїхала з поручником. Я люблю його, Федю!
Ще з десяток одчайдухів, озброєних палицями, ножами та сокирами, оточили вершників. Саксонці навели на них мушкетони, проте Даніель наказав не стріляти. Зрозуміло, чому. Боявся, що коли його товариші вбють Устинчиних земляків, вона не простить йому цього. Та й як би він після того дивився їй у вічі?
Ах ти ж, любовальниця французька!.. Коли ж ти вспіла так його полюбити, що ладна покинути рідну хату і за ним світ за очі їхати? А чим же я тобі не до шмиги? Хіба ж я хазяїн лідавий чи на тілі якийсь гандж маю? Чи не вгоджав тобі, як справдешній цариціімператриці? Пересідай на Орлика й хутко додому, там і поговоримо!звелів Федір.
Устинка ніби й не чула, тільки міцніше притиснулася до Даніеля.Відчепися від нього, стидомирнице!Федір з такою силою смикнув за свитку, що Устинка ледве втрималася на коневі.
Нізащо!
Злазь, кажу! І то хутко!
Не хуткай! Ти мені не чоловік, щоб командувати мною. І ніколи ним не будеш. А розлучите насвтоплюся.
Краще втопися, ніж хвойдою маєш стати
Но-но! Думай, що кажеш. Вона моя сестра. І не для того ми її повертаємо, щоб вона топилася,сердито перебив хтось Федора.
А якби тебе отак, Макаре Якби твоя ГаляФедір люто полоснув ножем по шкіряній торбі за плечима Даніеля і відскочив до дерева.
Я відчула чужі руки, грубі, зі шкарубкими пальцями й твердими, як залізо, нігтями. І тієї самої миті злетіла вгору. Федір розмахував мною так, наче збирався кинути якомога далі та розбити об стовбур дерева.
Бачите цю червону ворожійку, цю відьму французьку? То дивіться востаннє. Бо зараз її вже не буде
Ой, Федірочку! Ой, голубчику! Не розбивай! Вона ж нічого не винна! Віддай її, прошу тебе!заблагала Устинка й голосно заплакала.
Добре, не розібю,начебто погодився Федір, спантеличений її сльозами. А тоді зареготав:Ну то хай втопиться замість тебе. Клянуся, що ниньки вона піде на дно озера, як сокира!
Федір розвернувся і галопом помчав до села. Сторопілий від такого повороту, Дані пришпорив свого першерона й кинувся навздогін моєму викрадачеві. За ним та Устинкою рушила вся сільська ватага. Саксонці, залишені напризволяще, погнали коней в інший бікдо своїх позицій. Вони не знали, що сьомий корпус генерала Реньє ще два дні тому перейшов Буг і зараз перебуває на території Польщі. Російські ратники, на яких саксонці наштовхнулися неподалік Любомля, де був розміщений штаб генерала Тормосова, взяли їх у полон без жодного спротиву, бо втричі переважали за чисельністю.
А в цей час у Старолісах розгорталася інша драма. Наша з Даніелем. Федір обїхав пологий берег озера, видерся на заліснений пагорб на протилежному боці, підняв мене над головою і зловтішно глянув на свого суперника, який порівнявся з ним. Від того, що Устинка так і сиділа поруч із Даніелем, обійнявши його руками, зраджений наречений ошалів. Він закрутив пасок карабіна на моєму грифові, мов мотузку на ніжній дівочій шиї, розмахнувся і щосили пожбурив. Холодна вода обпекла моє тіло, а карабін потягнув на дно. Даніель, не вагаючись, стрибнув за мною. Зазвичай це озеро й так глибоке, а заливні осінні дощі так наповнили його, що воно аж із берегів вийшло, як після весняного паводка. Щоб дістати мене, Даніелеві довелося пірнати кілька разів.
Отоді я й почула мелодію дзвонів. Направду почула. Вона долинала з глибини, наче з іншого світу. Звучала зовсім тихо, але змушувала вібрувати і дзвеніти всю воду. Та дивовижна вібрація висмикнула мене з піщаного дна озера, підняла на поверхню і підштовхнула до Даніеля.
7
Анна зрозуміла: він уже не прийде. Може, щось сталося. А може, це і є різдвяний план таємничого Казяпокинути її тут помирати. Скільки вона ще протримається? Вочевидь, недовго. «Кажан» ось-ось погасненижній кінець короткого ґнота ще ледь-ледь дістає до каламутного гасу на дні, а верхній уже не горить, а чадить, залишаючи на склі лампи нові чорні смуги сажі. Дихати нічим. На столі тільки мисочка із сяк-так звареною пшеницею та склянка узвару. Про дванадцять страв пан господар, мабуть, забув, а може, й не забувпросто й не думав їх сюди приносити.
Схопила табуретку і з відчаєм швиргонула її у двері. Здалося, що від удару задрижали стіни. Але на гуркіт ніхто не прибіг. Отже, справді нікого поблизу немає, інакше б її тюремник був уже тут. От і добре. Дуже добре! Бо вона не збирається помирати в цій темній норі. Не можна помирати у сімнадцять років та ще й у Святвечір!
Підняла табуретку, відступила до стола і знову щосили кинула. Тоді взялася методично бити нею у двері. Гамселила доти, доки стілець не розтрощився і його грубі ніжки з необтесаних деревяк розлетілися навсібіч. Не біда, ніжки, навіть кожна зокрема,також зброя. Схопила одну з них і пішла на таран. Кидалася на двері знову й знову, знову й знову. Мусить же в цієї клятої деревяної затулки бути слабке місце! Має ж вона колись піддатися!
Двері так і не змогла вибити: нещодавно вмонтований замок усіма трьома циліндричними штирями тримався у металевих пазлах, скрипучі завіси також були на диво міцними. Зате вдалося пробити діру посередині дверейодна з дощок, з яких ті було склепано, тріснула. Анна цілила тепер методично тільки в це місцеу ту трухляву тріщину, аж поки ніжка не загрузла у старій деревині. Шарпнула щосили, витягла свою неоковирну зброю, намацала рукою круглу пробоїну і взялася розбивати, розширювати її. Робила це вже навпомацки, бо лампа востаннє блимнула і згасла.
За дверима виявився підвал, звичайнісінький сільський погріб. Над головоюквадрат тьмяного світла, що просочувалося через незачинену ляду. Навпроти комірчини, у якій вона просиділа цей страшний місяць,східці. Поливаючи їх кровю, що цебеніла з обдертих рук, і потом, який струмками збігав з обличчя, піднялася нагору й опинилася у тісних, захаращених всякою всячиною сінях. Не сіни, а смітник, склад непотребу, стягнутого сюди звідусіль неохайним «павуком». То от чого він посеред зими спускався до неї в домашньому одязіпогріб змуровано під хатою. Дуже зручно: вийшов з кімнати в сіни, спустився східцями до підземної комори й бери, що треба, зі своїх запасів.
Запасів, щоправда, небагато. Та вони й не цікавили Анну. В голові пульсувала тільки одна думка: щоб хтось зненацька не зявився, не перейняв і не заштовхнув її назад туди, звідки вона щойно з такими зусиллями вибралася. Сінешні двері прочинені. Пронизливий вітер погойдує їх на завісах, через щілину посипає брудну підлогу снігом. Отже, поки вона вибиралася, різдвяну ясницю змінила хурделиця. Треба зайти до хати, зігрітися, бо змерзла так, що аж зуби цокотять. А якщо там, за хатніми дверима, раптом Ні, якби він був, то вже давно вийшов би. Та навіть якщо є, то хай спробує! Хай лише спробує! Хотіла замахнутися ніжкою, яку так і тримала, вилізши з погреба, але не змогла підняти руквони боліли так, ніби це по них щосили гамселив хтось від самого вечора деревяною палицею.
У кімнаті не набагато тепліше, ніж у сінях. Вікна намерзли, неначе замуровані білими крижинами. Біля відчиненої грубкивідро з чорною золою, а в самій грубці, мов у роззявленій пащеці звіра,дрова, складені пірамідою, під яку навіть підсунуто кілька тонких трісок для підпалу, але так і не розпалені. Ні дідуха, якого в селі зазвичай ставлять на покуті, ні святої вечері на столі. На лавці купа якогось накиданого горою лахміття. Зате на ліжку акуратно розкладена її вишнева осінка, а поруч із нею поставлені черевики та валіза, з якою Анна їздила додому.
***
Присіла на хиткий стілець, притулилася до надламаної спинки. Втома налягла на плечі пудовими гирями, ноги наче ватяні, руки боліли, нестерпно пекли закривавлені пальці.