Іноді розчісував їй волосся своїми незграбними пальцями. Анну лихоманило від кожного його доторку. Попросила принести гребінець, аби позбутися того розчісування, але він немовби й не чув. Напевно, отримував якесь особливе задоволення ще й від того, що гладив її по голові. Якось вхопив за груди. Нібито поправляв комірця на блузці й раптом опустив руки нижче. Анна знетямилася. Щосили затиснула в кулаках його чіпкі пальці, аж котрийсь із них, здається, хруснув, зі злістю відірвала від себе. Вже готова була отримати удар, аж очі заплющила. Не вдарив.
За час відвідин кілька разів підливав гасу до ліхтаря-«кажана» та заправляв у нього ґніт, що згоряв дотла. Через два-три рази приносив воду в глиняній мисці. Потім зливав її у відро і виносив.
Повітря в кімнаті стало аж їдким«кажан» виділяв чадний газ, скло на ньому закіптюжилося, зовсім почорніло й ледь пропускало світло. Анна задмухувала червоний язичок полумя і сиділа в темряві, тримаючи напоготові коробку з сірниками. Давно втратила лік дням. Усі вони витягнулися в одну довгу ніч, підсвічену «кажаном».
Коли побачила на столі принесену мисочку з вареною пшеницею, посипаною цукром і нетовченим маком, яку «павук» назвав кутею, зрозуміла, що вже Святвечір. Отже, вона місяць просиділа в цій тісній смердючій норі. Цілий місяць, що здався їй вічністю! Чого ж це недоумкувате чудовисько хоче від неї? Що він задумав? Як поведеться після Різдва?
Малоймовірно, щоб раптом відчинив двері та випустив її звідси на всі чотири боки. Не віриться і в обіцяне весілля. Та й хто може знати, яке божевільне весілля вже витанцьовує в його неадекватній голові.
Відсунула від себе кутю.
Спочатку годиться зірку на небі побачити, а тоді вже кутю їсти,сказала і відвернулася.
А я вже бачив. Виглянув у вікно, а вона така Ну, така, як ото квята червона розцвіла. Бо надворі ясниця, сніг не падає і хмар немає.
Це ти бачив. А я?
Ото дурна! Як же ти побачиш? Я ж не можу її зняти з неба і сюди принести.
Зате можеш вивести мене звідси.
Не мона!
Хоч на одну хвилинку!
Не мона!
Анна затулила обличчя долонями. Він затупотів своїми непропорційно довгими худющими ногами, засопів, закліпав очима.
А ти мене вже полюбила? Скажи, полюбила? Бо ж завтра Різдво, скоро мені женитися. А я по любові хочу, по-справжньому. Щоб як чоловік і жінка
Ні!крикнула.
Якби отим коротким «ні», у яке вклала всю свою ненависть, можна було проштрикнути йому груди, вдарити в самісіньке серце Але він і так аж сахнувся, вже не пополотнів, а позеленів. Що ж, хай лютує, хай бє. Та «павук» раптом сів на табуретку і захлипавспочатку жалісливо, по-дитячому, а потім голосніше, голосніше, аж поки плач не перейшов у виття.
Як же тебе любити, коли ти не слухаєшся менесказала стишено, налякана тим виттям.
Я буду слухатися! Буду! Буду!Він ще раз схлипнув і якось враз, за секунду заспокоївся, вишкірив зуби у посмішці.
То відчини двері, випусти мене звідси. Давай удвох вийдемо. Ненадовготільки глянемо на небо і зразу ж повернемося назад. Хіба ти не знаєш, що на першу зірку на Святвечір загадують бажання? От ми і загадаємо. І тоді все буде так, як ти захочеш.
Ловила його на хитрість, як рибалка тупу рибину на гачок. Рибина гачок заковтнула, але підпливати не хотіла, вагалася, пручалася. Ну от, все-таки пішов до дверей. Дістав із кишені ключа, вже нібито й простягнув його до замка, але раптом хутко заховав назад.
Ні-ні! Не підходь! Тобі не мона! Не мона виходити! Казьо розсердиться. Не мона Казя сердити, бо бити буде. От як станеш мею жінкою, весілля справимо, тоді вийдеш В піст женитися не мона, гріх. Але завтра не буде посту. Казьо мені ще подарок привезе. Мо, він уже приїхав? Ти не чула? Піду-но подивлюся. Побачу і попрошу. Ти знаєш, як просити? Треба стати на коліна й отако руки скласти. Я вмію просити.
Який ще Казьо? Хто це такий? До чого тут він? Хіба ти мене цілий місяць для нього тримаєш? А як же наше весілля?
Наше весілля Наше весілля скоро Після Різдва Ти моя молода! Не Казьова Нє! Не Казьова! Нє! Моя! Казьо Він такий Зараз Я стану на коліна і попрошу Вийдеш, побачиш зірку, а тоді Тоді ми зїмо кутю і ти мене полюбиш До самої смерті. Так, як я тебе полюбив. Крепко-крепко. Я тобі лагодзінки буду приносити, шальоху куплю і пальто нове, бо твоє вже старе й тоненьке Хіба мона в такому тоненькому зимою ходити? А Явдоха казала, що мене ніхто не полюбить. Дурна баба! Бабисько дурне! Як сало без хліба
Він гримнув дверима, клацнув замком і зник.
Кутя так і зосталася незачепленою.
6
У четвер, на світанку, на піщаній лісовій дорозі, що вела від Старолісів до позицій корпусу генерала Реньє, зявилися пятеро: чотири вершники у військових мундирах, на бойових конях першеронської породи, в яких витривалість французьких важковиків поєдналася з гарячою кровю арабських скакунів, і вершницяу сірій, вишитій на грудях і рукавах свитці, запнута квітчастою шальохою з червоними китичками-френдзелями, на невеликому гнідому жеребчикові. Вони тихо вислизнули із Старолісів, коли там ще жодне вікно не блимнуло й жодні двері не рипнули. Минули кілька поселень, що визирали з ранкової імлито ліворуч, то праворуч від лісової дорогитільки блискучими банями церков.
У ямочки на дівочих щоках навіть найнеприступніші фортеці провалюються. Колись цей вислів ми з Даніелем почули у паризькому салоні мадам Рошé. Мені він дуже сподобався, а Даніеля розсмішив. Дані, до рук якого ладне було впасти не одне дівоче серце, своє вважав воістину неприступним. Тоді він виношував таємну думку про відмову від навчання в медичному університеті, втечу на війну, марив бойовими подвигами, славою і не обіцяв юним парижанкам нічого більшого за легковажний флірт. Що я могла сказати самовпевненому хлопчиськові? Що ще жоден із таких як він не оминув пастки, назва якійкохання? Захоплений собою Дані тоді все одно не почув би мене.
І ось ця неприступна фортеця провалилася в ямочки, що так спокусливо тремтять на щоках юної чужоземки. Пірнула в них разом з усіма своїми вежами, бійницями та високими мурами. Я слухала його шепіт і дивувалася. Що це з моїм Дані? Невже й справді він ніколи не бачив таких синіх очей? Хіба справді ніколи не чув такого оксамитового сміху та не цілував таких солодких вуст? Спочатку ще вагалася: може, це черговий флірт, неймовірно, щоби поручник Паскаль так раптово й несподівано втрапив у власну пастку. І де? За тисячі кілометрів від Парижа. Ще сподівалася на це. Та марними були мої сподівання. Ніхто ж так не відчував його серце, як я. А воно вже говорило, що мій маестро не зможе далі жити без цієї світлокосої полісянки, що без неї йому світ немилий. Уночі, коли дівчина відчинила двері викраденим у Федора ключем, вони змовилися втікати. Вирішили просити Жана Реньє, щоб той відпустив Даніеля з війська й допоміг дістатися Франції. Дядько Жан, звісно, грубий солдафон, звиклий усе робити тільки за військовим статутом, але ж таки рідна кров. Мабуть, і він колись кохав. То невже не допоможе?
Ще на порозі сільської хати, у якій проходили прадьонки, Даніель вихопив поглядом Устинку з дівочого гурту. Він говорив саксонцям про дивну зіроньку, що, здається, падає йому просто в серце, дивлячись при цьому тільки на неї. Вона ж і бровою не повела, що зрозуміла, про що він. Його слова потішили її, та й по всьому. Бо якій же дівчині не подобається, коли її зіронькою називають? Але я знаюзакохалася Устинка в Даніеля щойно почула мій голос. Я співала про кохання, а її серце вторило мені. Тепер вона ладна їхати хоч на край світуза ним, моїм Дані
Працьовитий жеребчик не звик до вершника. Дівчина також ніколи не їздила верхи. Вишита поліською гладдю подушечка, припасована замість сідла, сповзала, Устинка перехилялася разом з нею і ризикувала впасти. Даніель підхопив її на руки, посадив поперед себе, міцно пригорнув. Тепер ми обидві тулилися до ньоговона до грудей, а я до плеча. Боже, як я ревнувала! Як болісно та шалено ревнувала! Аж плакати хотілося. Вже подумала, як би то зробити так, щоб ота причепа у квітчастій хустці пересіла назад на свого коника, на круглих боках якого теліпалися два її клунки з пожитками. Та цієї миті хтось схопив за вуздечку Даніелевого вороного першерона.