Вдома Перед очима постала деревяна крита сірим шифером хата кольору вохри з рудим цегляним димарем посередині даху та вирізьбленим із латунної пластини флюгером-півником над причілком. Півник завше повертає голову в той бік, з якого дме вітер. На зиму між подвійними рамами вікон Лука зазвичай насипає крупнозернисту сільщоб скло не потіло та не вкривалося «узорами», Анна ж прикрашає соляні горбочки ватою і фантастичними витинанками, які навчилася вирізати з білого паперу та фольги.
Якби Солоха знала, як їй того дня хотілося додому! Якби лише знала Але вона вирішила зробити з Анни справжню артистку (ніби Анна могла стати несправжньою), тож змушувала її працювати, працювати і працювати. Записала водночас до капели бандуристів, до ансамблю троїстих музик і до симфонічного оркестру. Першокурсників, та ще й у першому семестрі, зазвичай туди не беруть. Але для Анни Соломія Адріанівна зробила виняток. Вона, бачте, добре знала її дідуся, відомого в області скрипаля з поліської глибинки, а в шкільній характеристиці прочитала, що всі десять років дівчина була учасницею художньої самодіяльності, грала на сопілці, на кларнеті, на скрипці та навіть (подумати тільки!) на банджо.
Отой чотириструнний нащадок африканської лютні, уподобаний американськими джазменами, чомусь найбільше заінтригував премудру Солоху. Навіть слово «банджо» вона вимовляла пошепки й на англійський манір. Важко було зрозуміти, що це має означатипалкий захват заокеанським інструментом чи, навпаки, суворий його осуд. Якось випадково Анна почула розмову Соломії з викладачкою вокалу.
Цікаво, де Баскаль видибав це не рекомендоване банджо? Його ж у Союзі навіть зараз ніде не продають, а раніш Чому-чому? Ніби не знаєш «Сегодня ты играешь джаз, а завтраРодину продашь» Когось би кудись би уже й викликали. А з цього впертющого Баскаляяк з гусака вода.
А мала його справді вундеркінд? Чи дід просто вимуштрував улюблену внучку, як ведмежатко в цирку?перепитала вокалістка.
Наші вундеркінди повинні грати на наших інструментах. І тільки нашу музику,іронічно відрізала Соломія.
Що ховалося за її іронією, Анна так і не збагнула. Вирішила найближчої суботи обовязково розпитати Лукуі про «не рекомендоване» банджо, і про джаз.
8
Про банджо Лука говорив охоче і, як завше, трохи з гумором.
Перед тим, як раба Божого Луку Баскаля, який оце сидить осьосьонечки просто перед тобою, мали призначити директором Старолісівського будинку культури, послали його, тобто мене, на тримісячні курси при Одеській консерваторії. Сказали, що треба підвищити кваліфікацію. Наче б я цілим міністерством культури керувати збирався чи урядові концерти в столичному палаці організовувати! Але послали, то й поїхавмене ж, бувало, хлібом не годуй, дай кудись гайнути. Якщо по правді, то що мені там було підвищувати? Поприїжджали на ті курси такі «аси», що й сім нот назвати не могли та, крім гармошки, нічого не чули й до рук не брали. Я, вважай, професором серед них був. Тож просто шпацирував собі щоденно той волинський пан професор Лука Баскаль Одесою: морем милувався, на памятники дивився, до антикварних крамничок позаглядав, синові Ярикові книжку французьку купив. Біля Привозу зустрів матроса. Колоритний такий хлопвисокий, метрів під два, стрункий, як кипарис, іде перевальцем, ніби штормовий вітер його з боку на бік перехиляє, очима на панянок одеських стріляє, усмішкою білозубою їх зваблює, чорні стрічки на його безкозирці розвіваються, чорні кльоші тротуар підмітають. Стрічки та кльоші меніяк лисому гребінець. Прикипів очима до дивного музичного інструмента у морячкових руках. Він зловив мій погляд, зупинився, весело підморгнув.
«Купи, браток, банджо,каже.Всего триста рублей прошу. Хорошее банджо! Железное! Всю жизнь будешь играть. Еще и внукам достанется».
У кишені в «братка» Луки всього триста десять карбованцівякраз на харчування та зворотній квиток на потяг. Одначе в крові вже музичний азарт закипає: банджо хочу! Ех, думаю, з голоду не помру, запросто можу кілька днів нічого не їсти, та й від Одеси-мами додому якось доберуся, не залишать же мене тут на все життя кваліфікацію підвищувати. Довелося потім позичити у знайомих грошей на потяг. Зате такого банджо в нашій області ні в кого більш немає
А от коли Анна фразу Соломії Соломко про джаз нагадала, враз посмутнів Лука, зітхнув, відвернувся, немовби розмірковував, чи варто про це з нею заводити мову. Зрештою глянув просто в очі, поплескав навіщось по плечу.
Як там твоя Соло у квадраті, чи то пак Соломія Адріанівна, сказала? «Сегодня ты играешь джаз, а завтраРодину продашь?» Ото дуринда несусвітня! Скільки такого напридумувано, що воно й купи не тримається
Але ж ти знаєш, чому вона так говорила?
Говорила-балакала, потім сіла й заплакала Авжеж, знаю, не тільки Соломія така грамотна. Я, щоб ти знала, Анно Ярославно, в цьому питанні куди грамотніший за неї. Ну гаразд. Ти ж уже доросла. Чи майже доросла Хто ж тобі розповість, якщо мене раптом не стане? От візьму та й помру, і кого тоді тобі розпитувати?
Не треба так! Тебе не може не стати!розсердилася.
Може-може,зітхнув Лука.Ще й як може! Як казав один мудрий чоловік, поспішайте любити людей, бо вони хутко відходять.
Я тебе й так сильно люблю. Але ти не смієш від мене відійти, ні хутко, ні нехутко. І взагалі, досить про це!аж ногою тупнула Анна.
Гаразд, Анно Ярославно. Тоді поговорімо про інше.
Лука знову спохмурнів. Йому важко було розпочати цю розмову. Анна зрозуміла: важко говорити не так про джаз, як про Ярослава. Про Ярка, Ярика, Ярчика, єдиного сина Луки Про Анниного тата
Старий скрипаль зробив кілька спроб, заплутався у словах, махнув рукою, мовчки вийшов на подвіря, повернувся з великою мискою антонівок, що стояла на ґанку, а тоді розпочав зновуздалеку, із себе.
Перед Другою світовою війною Лука Баскаль навчався у Варшаві, у вищій гімназії. Був не тільки відмінником, а й активним читачем бібліотеки імені Івана Огієнка, навколо якої гуртувалася українська інтелігенція, організовував різноманітні культурні заходи української громади, сам грав на тих заходах на скрипці. Грав він так, що його здібності не могли не помітити, і незабаром про молодого музику заговорили. Дирекція гімназії рекомендувала Луку Баскаля як особливо обдарованого вихованця, самородка зі «східних кресів» до Варшавської консерваторії. Він успішно склав іспити, купив потрібну літературу й уже бачив себе студентом найпрестижнішого у Другій Речі Посполитій вищого музичного навчального закладу.
Першого вересня 1939-го німецькі війська перетнули кордон Польщі, розпочалася війна. За тиждень гітлерівці були вже під Варшавою. Поляки чинили шалений опір, але після двадцятиденної запеклої оборони столиця змушена була капітулювати. Місто, зруйноване після масового бомбардування нацистів, перетворилося на справжнє пекло. А тутзвістка про те, що західноукраїнські землі вийшли з-під влади Речі Посполитої і приєднані до Радянської України. Лука не тямився від радостінарешті постала єдина Україна, про яку він так мріяв! Його місце там, на рідній землі!
Добирався додому майже три тижні. Дорогою доводилося обминати німецькі пости, переховуватися в селах, один раз ледь не втрапив до довжелезної колони євреїв, яку гітлерівці гнали чи то до гетто, чи на місце страти. Переправився через Буг. Голодний, змучений, виснажений, але щасливий холодної ночі наприкінці жовтня нарешті постукав у вікно рідної хати. Батько тільки-но побачив його, враз пополотнів, схопився за серце.
Втікай, сину! Біжи, поки тебе ще ніхто не бачив!
Чому?сторопів Лука.
Усіх твоїх нова влада вже позабирала. Тих, кому ти книжки зі Львова привозив, у селі немає, арештовані. І книжки в бібліотеці, на яку ти старався, виявляється, якісь неправильні, шкідливі. Нічого від них не залишилося.
А куди людей позабирали?
Лука ніяк не міг зрозуміти, чому батько такий переляканий, про що це він таке говорить.
А хто нам каже, куди їх забирають? Одні в луцькій тюрмі, другі в ковельській, третіх уже кудись далі повезли. Кажуть, товарняки на станції набиті людьми.