Та ні!шепотіла.Я зможу Спочатку складу план. Так! Треба план. Пункт номер один: почитати в Інтернеті про ВІЛ і СНІД. Потім
Думка урвалася, наче втопилася у чорній масі. Галя схлипнула: сльози на очі.
Нічого не хочу,заплакала.І жити
Заклякла.
Скільки так просиділа? Хтозна! Коли думки покидають людську голову, час перестає мати таке вже непересічне значення, зникає у просторі разом із самими думками. Галя не помічала поодиноких перехожих, що вони іноді зявлялися у тихому провулку; сміттєвоза, який по обіді підїхав до сміттєвих баків, щоб забрати з них непотріб, та ніяк не міг дотягнутися металевими щупальцями до одного з них, бо поряд причаївся собі блювотно-зелений «міні-купер»такий старезний, що навіть іржа на ньому виглядала як обнова. Комунальники недовго думали: відтягнули зелену жабку до лави, на якій скніла Галя, забрали сміття і гайда, а зелена іржава істота залишилася стояти настільки впритул біля лави, що злилася з нею і стала індустріальним тлом відчайдушного живого людського горя. Дивилася на закляклу дівчину очима-вікнами, наче цікавилася: «І довго сидітимеш?..»
І довго сидітимеш?повторював вітер, куйовдив довге Галине волосся.
Галя не бачила, не чула, не відчувала. Галя перестала помічати білий світ. Бездумно і спустошено втупилася очима у землю, і, здавалося, то вкрай неприємно і незрозуміло комусь наймогутнішому і всесильному у всьому білому світі. Так неприємно і незрозуміло, що той наймогутніший і всесильний образився й у свою чергу заприсягся викреслити Галю зі списку живих і вже зараз теж перестав помічати її: сидиш? Сиди, хоч охолонь! Ніхто у всьому білому світі віднині просто не побачить тебе!
Чула би Галя те збурення, здивувалася б, бо збувалося. Оптимістичний весняний день уже котився спати, а навколо Галі наче прозорий густий ліс виріс чи мінне поле розляглося: навіть ті перехожі, шлях яких лежав повз лавку, де горювала Галя, в останню мить змінювали маршрут, оминали її.
Та Галя не бачила того. Не чула, не відчувала. І лише коли під лавкою поряд з її ногами слабко ворухнулося щось живе, торкнулося її теплим мяким вогким тілом, наче схаменулася. Роззирнулася з подивом: уже вечір? З вікон будинківзатишне світло, та від того надворі затишно не стає: вогко, темно.
Однаково
Нахилилася: хто ж там під лавкою? Бачить: котисько лежить, не ворушиться. Смугастий, жовтоокий, вгодований, доглянутий, з яскраво-жовтим вибагливим ошийником на шиї.
А ти не волоцюга, дім маєш,прошепотіла. Простягнула руку, бо чомусь до біса сильно захотіла торкнутися чогось живого і теплого. Погладила котиськапальці мокрі. У крові.
Наче прокинулася, і так злякалася, що геть забула про себе. Підхопилася. Присіла біля лавки, заглядає під неї.
Що з тобою?запитала кота, наче би міг відповісти, та на тому припинила безглуздя. Обережно обхопила тварину двома руками, витягла з-під лавки, аби краще роздивитися. Кіт мовчав: не нявкав, не скиглив по-своєму, по-котячому. Дивився на Галю застиглим, наче скляним поглядом, та Галя б заприсяглася, щоз надією.
Задихнулася, схлипнула.
Зараз, заразувімкнула ліхтарик у мобільному, на кота світить. Бачить: лапка зламана, у крові.Он що!
І знову йому:
Зараз, зараз!
За мить докумекала, що робити. Знайшла в сумці звичайні кулькові ручки: зійдуть за шини! До котячої лапки приклала, обмотала носовичком, зафіксувала міцно, взялася далі кота оглядати. Ніби нема більше ран.
Ти як?погладила кота по спині.
Кіт не рухався. Так і лежав пластом, дивився на Галю. Лиш трохи тремтів.
Змерз чи лихоманить? Зігріти тебе?обережно підхопила кота на руки, сіла на лаву, поклала тваринку собі на коліна, дістала з сумки робочий фартух, обгорнула ним кота, притулила до себе і тільки тепер змогла краще роздивитися жовтий шкіряний ошийник з металевими шипами і кільцями. На одному з кілець теліпалася металева бляха. «Мурчик»значилося на блясі.
Так ти Мурчик,прошепотіла, ковтнула сльози.Не бійся, Мурчику. Я тебе не покину.
Кіт слабко нявкнув, наче подякував.
Аж тут мобільний: дзень! Тьома? У голові молотками: «ВІЛ! ВІЛ!»
Тьомо?приклала слухавку до вуха, вийшла на звязок з усім білим світом. А куди ж від нього сховаєшся? Тільки на тому світі.
Галю, ти й досі на роботі?ніби спокійно спитав Тьома.
Й досі? А котра година?
Восьма
А
Так ти на роботі?
Так
Багато клієнтів?
Так
А справи як?
Нормальнопрошепотіла Галя.
Добре. А додому коли?
Вже зараз.
Тьома не відповів. Галя напружилася.
Тьомо
Тоді дочекаюся тебе і повечеряємо разом,відповів Тьома.Купиш щось у кулінарії?
Добре,прошепотіла.
І хліба. І цукор скінчився,повідомив Тьома наостанок, розмова обірвалася.
Масажистка Женька Лисиця вже майже рік пила каву без цукру, бо винуватила підлу «солодку смерть» у всіх негараздах свого особистого життя. Звязок, на думку Лисиці, очевидний: масажистці здавалося, що цукор робив її шкіру сіро-тьмяною. Женька через це комплексувала, тому пропонувала потенціально перспективним залицяльникам інтимний звязок виключно у суцільній темряві, а оскільки совою не була і приладу нічного бачення теж не мала, то під час інтимних ігрищ з нею траплялися геть неестетичні катастрофи. Закінчувалися вони самотністю масажистки, та Женька лиш сміялася.
Чи на мою дупу мужиків не вистачить? Однаково всі вони не те, що мені треба! Бо той, що треба, не зі мною, на жаль!
Та час намотував собі річні кола, і коли намалювалося їх у Женьчиному житті аж двадцять девять, задумалася. І рішучо викреслила зі свого раціону цукор як найбільше зло. З того часу все стало ще паскудніше, бо тепер до Женьчиної самотності додалася гірка, як її печаль, кава, і те зробило і без того нахабну масажистку ще більш агресивною.
Чому я маю збирати Галин інструмент?психувала, коли пані Жадкіна врешті відпустила персонал зі свого кабінету. Тане дурна ж, аби що на язиці, те й на ділі. Зібрала-таки Галині гребінці-фени-плойки-ножиці у полотняну торбину, і знову їй криво, бо пані Жадкіна на той момент встигла здиміти з «Белли» у невідомому напрямку.
Мені Юльку до вечора чекати?посмикала зачинені двері хазяйчиного кабінету, побігла працювати, бо клієнтки пішли косяком, висмоктали з Женьчиних рук усі сили.
Увечері ледь трималася на ногах. Ковтала у службовій кімнаті гірку каву. Наштовхнулася поглядом на полотняну торбину з Галиними лахами.
Дідько, чому ж я і досі заразний інструмент Юльці не віднесла?!
Пані Жадкіна була у кабінеті не сама. Крізь прочинені двері Женька побачила не тільки ідеальну струнку фігурку хазяйки у звичному для неї Dior, а й сиву башку хазяйчиного старого чоловіка, поліцейського полковника Фелікса Аскольдовича Жадкіна, що він виглядав на всі сто! І не відсотків, а років! Розвалився у кріслі, як те бидло, ноги розчепірив, аби пузові вільно лежалося. А навколо нього Юлька нервово з ніжки на ніжку переминається.
І що ж нам тепер робити, Феліксе?!вигукнула тихо, але відчайдушно, перелякано.
Женька загальмувала. Ух ти, як цікаво! Притулилася до стіни, вуха локаторами: і що ж тобі тепер робити, Юлько?! Га?
Платити!хижо відповів Фелікс Жадкін.
Всю суму? Всю?!пані Жадкіна поперхнулася повітрям, закашлялася.Феліксе, у кейсі було вісімсот тисяч доларів!
Краще б ми віддали лише грошима!
Лише грошима? Що ти маєш на увазі? А чим ще ми маємо віддавати?пані Жадкіна зупинилася навпроти чоловіка. Дивилася на нього з неприхованим жахом.
Він хоче забрати три наші аптеки.
Господи, ні! Тільки не аптеки!пані Жадкіна озвучила свою позицію з таким болем, що і на краю прірви люди з менш напруженою емоцією з життям прощаються.
Що ти тут мені істерики влаштовуєш?!визвірився поліцейський полковник.І без них ніби хто гімном мене обмазав! Ти ще Треба було дивитися, щоби курєр з кейсом спокійно дійшов до своєї тачки, сів у неї і відїхав від «Белли»! А даліне наші проблеми!
У чому ти мене звинувачуєш?!і собі визвірилася пані Жадкіна.Я намагалася зупинити грабіжника! Жакет зіпсувала, руки попекла! Краще свою роботу нормально роби! Теж мені«нова поліція»! Я вам зателефонувала одразу після пограбування! Прикмети покидька описала! І де результат? Чому ви і досі його не впіймали? І чому нікого не дивує поведінка курєра? Цей Льоня Бурсак кинувся обійматися з асфальтом від одного удару у щелепу! Ти його про це питав?!