Галя подалася до Консуматенка і раптом вчепилася зубами в його щоку.
А-а-а-анога самана гальма. Вхопив Галю двома руками за голову, стискав її, бив по тій голові.Ах ти ж сучка! Відпусти! Досить, мать твою! Досить!
Відпустила, бо наче до тями прийшла і усвідомила, що накоїла. Застиглим скляним поглядом дивилася на Консуматенка невідривно: як він кривиться, мацає укушену щоку, як роздивляється її у дзеркальце, сховане у козирку над сидінням водія.
Хто ж так кусається?кинув врешті.Як стара! Навіть шкіру не прокусила!
Хто ж так бє? Навіть синців не залишив,прошепотіла спустошено і геть без виклику.
А я ще не бив,хижо відказав Консуматенко.
У ніч із шостого на сьоме березня на темній порожній трасі кілометрах у пятдесяти від столиці біля іржавого «міні-купера» з жовтими очима, що сяяли у темряві, стояла Галя. Байдужо дивилася на Консуматенка, який саме діставав із салону її велику новеньку рожеву валізу.
Не вийде з мене стерва,прошепотіла.
Ти вжестерво!розлютився, кинув Галі під ноги валізу.Бо тільки підле паскудне стерво може хотіти зробити з нормальної людини убивцю, а ти, сучко, спеціально мене вкусила! Хотіла, аби я не втерпів і так тебе відходив, щоб кровю харкала, як той кіт прибацаний! Хотіла, щоб я заплямував руки твоєю кровю?! І все життя мордувався, що на мені смерть людини?!
Вибач
Пішла ти!
Юрку! Не ображайся, але тидобра людина.
Ага! Не діждешся!сів у автівку, двигун завів.Прощавай, хвора дурепо! Хочеш подохнутисама себе мордуй, а людей не підставляй! Коза драна!
«Міні-купер» зірвався, за мить щезнув у темряві, залишив посеред суцільної темряви спустошену розгублену Галю з новенькою валізою. Опустилася на валізу без сил. Ще не встигла усвідомити, куди закинула доля, коли спершу почула гуркіт двигуна, а потім побачила «міні-купер», який заднім ходом повертався до неї. Підвелася, байдужо дивилася на Юрка Консуматенка: вийшов з автівки, грюкнув водійськими дверима, натомість розчахнув задні дверцята і дістав з салону великий алюмінієвий кейс.
Чуєш! Може, ти і придуркувата, але я однаково бажаю тобі бажати! Ти врубалася?! Без бажаньхана! І якщо вже щось робиш, роби те якісно. На пятірочку, зрозуміло? Бо якщо ти і надалі так кусатимешся, то тобі точно зуби повибивають у кращому разі! Я бачив одну таку! Теж кусалася! А тепер з Богом балакає!поставив біля ніг Галі кейс, кивнув на нього.Подарунок! Там всередині така тепла штука. Закутаєшся, як змерзнеш. Бо люди не зігріють.
Усміхнувся гидливо, сів в автівку.
Ей, заразна! З наступаючим жіночим днем Восьмого березня!гукнув уже з жабки.
«Міні-купер» щез у ночі. Нікого. Тільки темінь.
Галя байдужо штовхнула ногою кейс. Упав. Вхопила валізу за ремінець, посунула узбіччям траси, залишаючи кейс на дорозі.
Не треба мені твоя тепла штука. Мені нічого не потрібно,шепотіла уявному Юркові.
Зупинилася.
І валіза не потрібна!вивільнила руку від ремінця валізи, відштовхнула її, пішла далі без вантажу. Легко? Ногамточно, а на душіще важче.
Бажань мені побажав? Бажаю померти!
Знову зупинилася. «Якщо тягнутиму валізу і кейс, то швидше знесилюся. І помру»,придумала нову забаву.
Добре,зітхнула, наче у тому була хоч крапля добра. Повернулася, підхопила кейс однією рукою, другою потягла валізу за ремінець. «Хай так і буде. Юля хотіла, щоб я забилася в глуху діру і померла,думала гірко.І дівчата, навіть Оля. І Тьома Всі хочуть, аби я померла. Сама хочу!»
Втомилася набагато швидше, ніж сподівалася. Хвилин за двадцять уже ледь тягнуланоги, валізу, кейс. Шлунок звело від голоду, бо майже добу без їжі. Почула за спиною низький басовитий гуркіт великої важкої машини, може, фури, чомусь перелякалася, запанікувала і повернула праворуч, на асфальтівку вузької другорядної дороги, яка починалася перпендикулярно до головної. «Раніше треба було звернути з траси,докоряла собі.Бо на трасах немає глухих кутів і глухих дір. До глухих дір не ведуть дороги державного значення». Та йти до омріяної глухої діри сил не вистачало. Відійшла метрів на двадцять від траси, зупинилася, побачила вказівник, який і пояснював, куди саме веде вузька побита ямами другорядна дорога. Назва містечка на вказівнику вилиняла й потьмяніла настільки, що й не прочитати, натомість поряд із нею виблискував усіма кольорами світловідбивних фарб білборд, який запрошував на «затишну базу відпочинку Левада біля чистого озера»
«Всього лише у семи кілометрах від старовинного міста Затятове»,прочитала вголос. Вдивилася у вказівник.
«Затятове. 10 км»,врешті роздивилася розмиті літери. Вразилася: невже не випадково повернула з траси саме на цю дорогу?..
Частина друга
Місто районного значення Затятове розділило долю сотень інших невеличких українських міст, давнішня слава яких хоч і не згасла, проте і не стала аргументом для подальшого розвитку. Взяти хоча б близькі до Затятового Остер і Козелець.
Провінційний Остер з його вічно розбитими шляхами заснував ще Володимир Мономах майже тисячу років тому, побудував Михайлівську церкву, рештки якої під назвою «Юрїва божниця» збереглися і донині. Кажуть, у тій божниці хрестили сина Мономаха князя Юрія Долгорукого, який згодом побудував Москву. А от Остер так і лишився ніби недобудованим.
Подібна доля і в Козельця. Поки була жива графиня Наталія Розумовська, яка не тільки народила останнього українського гетьмана Кирила і чоловіка російської імператриці Єлизавети Олексія Розумовських, а й шанувала малу батьківщину, вирувало життя у містечку. Виріс собор Різдва Богородиці з неймовірним, чотириярусним іконостасом заввишки 34 метри, створений за проектом безсмертного Растреллі. Здавалосядалі буде! Та графиня померла, а Козелець на довгі століття заснув, щоби прокинутися радянської доби, коли подібні містечка почали забудовувати пятиповерхівками, на папері зєднуючи місто і село в єдиний протиприродний конгломерат. У результаті вийшло: і не село, і не місто.
На відміну від Козельця і Остра, Затятове не могло похвалитися іменами славетних особистостей з минувшини, які б залишили на тутешніх теренах сліди свого перебування. В історичних архівах не вдалося віднайти і відомостей про дату заснування міста, що теоретично давало привід розглядати варіант створення Затятового ще до Всесвітнього потопу, та місцевим патріотам хотілося знайти щось більш вагоме, значуще і бажано конкретне. Вихід запропонував історик однієї з трьох затятівських шкіл пан Корочун: висунув таку неординарну гіпотезу щодо походження назви міста, яка і справді давала вагомий привід шукати коріння Затятового у сивій давнині. До тогояк було? Люди казали, що Затятове назвали саме так, бо люди тут трошки придзьондзьолені і вперті. Одним словомзатяті! Пан Корочун відмів принизливу для корінного населення поширену точку зору, натомість написав ґрунтовну наукову працю, у якій доводив, що назва міста пішла від слів «за» і «тать», тож назву слід розшифровувати як місто, яке виникло за часів навали «татів», тобто татаро-монгольських злодіїв і грабіжників, у тринадцятому столітті.
Затятівцям версія сподобалася, і оскільки нічим матеріально цінним віддячити історику не могли з огляду на повну відсутність у міській скарбниці хоч чогось матеріально цінного, віддячили безцінним: після смерті вчителя назвали його іменем одну з найбільш постраждалих від радянської доби вулиць, бо на ній стояло найбільше обшарпаних панельних і цегляних багатоповерхівок. Крім них, на вулиці були невеличкий скверик з порожнім постаментом, церква, супермаркет, будівельний коледжзвичайне колишнє ПТУ, вагон-кафе з відкритим майданчиком, на якому за пластиковими столами під яскравими тентами-парасолями з рекламою «Пепсі» затятівці пили собі каву за будь-якої погоди, навіть взимку. То було ніби у трендіотак по-дурному пити каву. На тій же вулиці містився і великий ангар колишньої автоколони, у якому місцевий автомеханік, 25-річний Сашко Сулима, облаштував справжню автомайстерню, де був і за хазяїна, і за майстра, і за бухгалтера, і за прибиральника.
Ранок сьомого березня тільки народжувався, коли Сашко викотив велосипед із підїзду пятиповерхівки, де на останньому пятому поверсі жив з матірю у типовій трикімнатній хрущовці, і спрямував його до ангара. Зазвичай відчиняв двері майстерні о восьмій, та сьогодні зрання до Сашка мав завітати фермер із сусіднього села, щоб роздивитися старий трактор ЮМЗ-6, який Сашко не тільки капітально відремонтував, а й пофарбував у кислотно-жовтий колір. Хлопець збирався ще раз вимити його, щоби блищав, як нова копійка. Сумнівів не мав: фермер оцінить стан відновленого ЮМЗ. Іншим мордувався: як умовити чоловіка заплатити за трактор не грошима, а віддати Сашкові 25-літній УАЗ-469 з пробігом усього лише 32 тисячі км, який уже кілька років стояв без діла на фермерському обійсті, де опинився після того, як майже все своє життя пронудьгував у гаражі військової частини, що розташовувалася неподалік. Сашко лиш раз побачив фермерський УАЗ і загорівся: от тільки ця машина йому потрібна. А джипа він з неї сам зробить!