Михайлов відійшов від хати метрів на двісті і прислухався. Нарешті до нього донеслися неголосні звукиніби чвакнула жаба, на яку наступили чоботом. Отже, заряди спрацювали
Відстань до села Михайлов подолав швидко. «Ото морди будуть у другої групи, коли вони побачать тіла», він навіть посміхнувся, коли уявив цю картину. Спецназівець заліг у буряні, просто біля памятника солдату, і в бінокль почав розглядати хату в кінці вулиці. Із димаря йшов блідий димок, десь на подвірї чулося козяче мекання. «Це тут. Цікаво, хто ж тут такий жорстокий, що впорався з Куликом?»у тому, що його колега з «Альфи» мертвий, сумнівів у Михайлова не виникало. Інакше керівництву не довелося би посилати ще й його сюди.
Глава 14
Підйом, піхото!
Чужий голос, неначе постріл, увірвався в сон Василя. Він кліпнув очима і прокинувся. Навпроти нього за столом на лаві сидів військовий. На столі, спрямований дулом у бік Василя, лежав автомат.
Ах ти ж!.. Василь рвучко сів на ліжку і простяг руку до стіни, де зазвичай тримав карабін. Однак, замість сталі, рука наштовхнулася лише на стару ковдру.
Ну-ну, військовий поклав руку на спусковий гачок автомата і трохи підняв зброю над столом.
Василь побачив, що по його грудях вгору до голови поповзла червона цятка лазерного прицілу.
Не треба, діду, нервувати. Невже ти думав, що я тобі твою пукалку залишу? військовий хитнув головою убік.
Василь подивився туди і побачив свій карабін, що напіврозібраний стояв біля рукомийника. Поряд на підлозі купкою лежали набої.
Як ти сюди зайшов? запитав Василь.
Не сміши. Теж мені, цитадель, чоловік глядівся впевнено. Він так тихо потрапив у хату і так професійно роззброїв Василя, тож мав на це право. Ну що, поговоримо?
Нема мені про що з тобою теревенити.
Немає? військовий хижо посміхнувся. А я так не вважаю. Запитання перше. Хто вбив Кулика?
Кого?
Військового, який гниє у сараї.
Я, зітхнув Василь. Він до мене перший вдерся, я оборонявся.
Чоловік зосереджено розглядав діда.
Насправді, в те, що ти його вбив, віриться важкувато, нарешті похитав він головою.
Та невже?
Я його ще з першої чеченської знав. Ми таких, як ти, пачками клали.
Значить, помилився твій дружок, недооцінив мене.
Ну, припустимо. Питання номер два. Де ті, чий прилад стоїть у підвалі?
Обличчя Василя скамяніло. Він відчував, що усередині закипає злість. «Марічко, не бійся, дитино, я тебе не здам, не здам».
Я не буду розповідати щось людині, яка не розуміє й крихти того, що відбувається.
Чому ж не розумію, посміхнувся військовий, добре розумію.
Вільною рукою він підняв із лави аркуш паперу формату А4 і показав діду.
Малюнок на папері був добре знайомий Василеві. Коло, всередині вісім променів, неначе вершини зірки. Внизудва обличчя у шоломах з баранячими рогами. По центруобличчя з висолопленим язиком. По всьому дискукупа пентаграм. Біля деякихпояснення, записані рукою Марічки. «Знайшов таки»Василь почав швидко прокручувати в голові подальший напрямок розмови.
Чого мовчимо? обізвався військовий.
Якщо ти про все знаєш, тоді навіщо сюди прийшов?
Я виконую наказ. Моє завданнязупинити те, що ви тут замишляєте.
Ми? дід засміявся. Ані ми, ані ти, ані ті, хто віддають накази, нічого не можуть замислити або спинити. У тебе в руках календар. Календар, створений тисячі років тому. Він ясно вказує на те, що має ось-ось відбутися. Невже ти не розумієш?
Я розумію, військовий підвівся з-за столу, тримаючи автомат націленим на діда, вони добряче промили твій мозок. Переходимо в другу фазу нашої розмови.
Військовий кинув папір на стіл і дістав із кишені телефон.
Це у тебе для звязку з ними?
«Ах ти ж!» Василь сіпнувся, бо впізнав мобілку, яку залишила йому Марічка.
Ну-ну, спокійніше, військовий ворухнув автоматом і червона цятка прицілу знову опинилася на Василевому лобі,не треба так нервувати.
Старий сів на ліжку. Він так стис кулаки, що вони аж побіліли.
Глава 15
Дзень! Телефон на столі оживекран замиготів блакитним світлом. Марічка розплющила очі і глянула на пристрій. «Як це я примудрилася заснути просто за столом?»вона простягла руку і взяла телефон. Викликав Василь. «Щось таки сталося», майнуло тривожне передчуття.
Так, Василю. Що у тебе?
Ну, це не зовсім Василь, долинув зі слухавки чоловічий голос, або, точніше, зовсім не Василь. Я так думаю, нам треба зустрітися.
Хто це? на лобі Марічки рясно виступив холодний піт.
Жінка заклякла, швидко вирішуючи, як продовжувати розмову і чи продовжувати її взагалі.
Скажімо так, людина, у якої, як і у тебе, своя місія на цій землі.
Василь живий?
Ей, Василю! чоловік у трубці відверто кепкував. Дама запитує, чи ти живий?
Марічка вслухалася в звуки трубки. Мабуть, незнайомець добряче стусонув Василя, бо той аж крекнув. Потім здалеку долетіло:
Марічко, він знає, хто ти, тікай!
Ізнов почувся голос чоловіка:
Живий твій Василь. І якщо ти сюди прийдеш, то житиме й далі. Тож на твоєму місті я б не втікав. Хочау кожного є вибір.
Мені потрібні дві години, тихо промовила Марічка і дала відбій. Вона поклала телефон на стіл. В очах жінки стояли сльози.
«Це просто не реально! Марічка намагалася вгамувати плач, однак нічого не виходило. Мене ж попереджали, з ким я матиму справу».
Можливо, старший мав рацію, коли стверджував, що її візит сюди вже не потрібний, що все вказує на те, що їй чинитимуть опір. Однак, її віра в людство, віра в зміни на краще примусила її прийти. Прийти, щоб зясувати все напевно.
Марічка пригадала свою першу зустріч із Василем. Вона саме шукала місце, де поставити передавач, коли зіштовхнулася з ним у Корогоді. Жінка була впевнена, що село порожнє, але коли на одному із подвірїв помітила козу, неабияк здивувалася. Вона зайшла у хвіртку, розглядала молоду кізочку і посміхалася. Збоку почула приємний голос:
Добридень! Оце так несподіванка. Дитино, чи ти заблукала?
Марічка знову і знову згадувала батьківський погляд Василя з-під сивого волосся. Вона відразу відчула, що йому можна довіритися.
Та не те, щоб заблукала
Тут у нас не часто гості бувають, та ще й такі молоді та гарні. На самосела ти не схожа. Працюєш у Чорнобилі?
Та ні.
От тобі й маєш. А може, ти з тих як їх екологів? Вони тут останнім часом часто бувають, коней диких рахують, радіацію міряють.
Розмова зі старим відверто забавляла Марічку.
Ні. Я радше засланий козачок.
Шпигунка? посміхнувся Василь. Скільки живу, а живу я довго, шпигунів ще не бачив.
Через тиждень Марічці вже здавалося, що вона знає Василя усе життя. Окрім того, він міг допомогти їй із передавачем, який десь треба було встановити подалі від бункера.
Одного вечора вона вирішила йому все розповісти.
Василь, ти знаєш що це? вони сиділи за столом і Марічка подала чоловікові аркуш паперу з малюнком.
Ну, нахмурився той, схоже на якусь чортівню. Не знаю.
За кілька хвилин Марічка на переносному компютері показувала Василю піраміди Майя, календар і розповідала всю історію людської цивілізації від її початку. Василь слухав і не переривав. Спочатку в його очах було нерозуміння, потімострах, а потімзадума.
Тобто, виходить усе це, махнув рукою навколо Василь, скоро скінчиться?
Усе залежить багато від чого.
Василь замовк надовго. Він сидів на лаві і дивися просто перед собою. Потім обличчя його змінилося, він вирішив.
Я допоможу тобі. І не тому, що до кінця розумію твою розповідь або вірю в неї. Те, що сталося тут, у зоні, найбільше знущання, яке могла вчинити влада зі своїми людьми. Стільки років вони знали і брехали нам. Викинули з домівок, закрили все це на замок і заради чого? Щоб відгородити нас від правди?
Будь-яка влада, у будь-якій країні і у будь-які часи спрямовує всі сили на те, щоб утримати свої позиції. Про це свідчить уся історія Землі.
Тоді, якщо все всім відомо, то просто йди звідси.
Я піду. Піду, тільки-но налаштую передавач, передам інформацію і отримаю дозвіл.