Старий подивився на телефон у своїй руці. Прилад не був схожий на звичну мобілку. Широченький, з темним екраном на всю площину, із одною кнопкою унизу.
От же ж техніка пішла, і не розбереш, що до чого.
Та й не треба нічого розбирати. Засвітитьсянатисни кнопку, це я дзвоню. Щось станетьсяти натисни кнопку. Побачимось.
Жінка вискочила на двір, і за мить її постать розчинилася у сутінках.
Хмара майже цілком накрила село, повіви вітру посильнішали.
Дощу ще бракувало до повного щастя, пробурчав старий, прикрив двері і накинув клямку.
Глава 8
Андрій разом із Дяком уже майже пройшли запланований на сьогодні маршрут. Спочатку відвідали село Теренів, потім побігли лісом до залізничного полотна.
Так, праворуч Іловиця, ліворуч Росоха, проказав собі під ніс Андрій, розглядаючи карту. Слухай, Дяк, тут річка Ілля, за нею вже наше урочище. Давай перебредемо, а на тому боці заночуємо, бо якщо підемо ночувати до Іловиці, то гак вийде порядний.
Та мені, як соловю, обізвався Дяк, мені що крематорій, що профілакторій.
Тодіпідйом!
Чоловіки швидко перебігли насип залізниці і зникли в лісі. Марш-кидок та переправа зайняли у них майже три години.
Дивись, синку, як утопишся, додому не приходь, пожартував Дяк. Він намагався вилізти зі штанів АЗК, в яких форсував річку, послизнувся і, як куль, упав на пяту точку.
Не вбийся, вояко, Андрій також зняв костюм, склав його і примостив згори наплічника. А ось тобі й ніч.
Темрява вкрила ліс, коли чоловіки підійшли до озера біля села Іванівське.
Все, тут падаємо, Дяк присів на поламане дерево, і так сьогодні добре гайнули.
Андрій посміхнувся. Він відкрив наплічник, витягнув гамак. Те саме зробив і напарник. Чоловіки повісили їх разом між двома старими деревами: коли вночі вони ляжуть, то будуть спиною до спини, і у кожний матиме майже сто вісімдесят градусів для огляду.
А тут у лісі що водиться? спитав Дяк, напинаючи світловідбивну тканину між кущами, де мав розвести багаття.
Ну, собаки радіоактивні, мутанти, обличчя Андрія було вкрай серйозне, та він таки не витримав і засміявся.
От, ти дурне, і собі розсміявся Дяк, я ж серйозно!
Теоретично тут можуть водитися вовки та кабани, Андрій витягнув баклажку, налив із неї трохи води у плескуватий військовий казанок, розчинив суповий пакет і підставив ближче до місця, де мав розпалити багаття, почав ламати сухі гілки.
У цю хвилину із лісу почулося виття. Чоловіки відірвалися від своєї роботи.
А от і вовки, Андрій дістав запальничку. Та зараз кінець літа, вони не голодні і, думаю, побояться підходити.
Чоловіки роздмухали багаття, посідали біля нього і чекали, доки звариться їжа. Про всяк випадок, обидва поклали на коліна автомати. Несподівано рація, яку Андрій прикріпив до штурмівки, ожила, з неї почулося хрипотіння.
Здається, не час, Дяк швидко глянув на циферблат наручного годинника, до звязку ще двадцять хвилин.
Наступної миті рація ожила знову.
Бойко, у нас проблеми! це був голос Анісімова. Ми у хаті лісника біля Новосілок!
Андрій із Дяком підхопилися на ноги.
Анісімов, що там у вас? Андрій кілька разів натиснув на тангенту, однак десь там, у Новосілках, Анісімов теж натиснув тангенту на передачу, а отже не чув його.
Бойко! Тут біда! Сомов мертвий, кацапа поки що не бачу, зараз
Наступної миті почулася автоматна черга. Потім зойк і відбірні матюки Анісімова. Звязок урвався. Чоловіки підхопилися. Дяк залив водою вогнище.
Гамаки знімаємо?
Та які гамаки! Андрій схопив карту, рукою показав Дяку напрямок їхнього руху:Нам туди!
За мить стоянка вже була порожня.
Анісімов, Анісімов! Відповідай, що там у вас? Відповідай, це Бойко!
Чоловіки продиралися крізь ліс на Новосілки. Рація мовчала. Село було ніби і недалеко, проте спецназівці розуміли, що вони навряд чи встигнуть на допомогу.
Згідно з картою, хата лісника мала бути десь за кілометр попереду.
Стій, Андрій потягнув Дяка за рукав, той опустився на землю поруч. Далі обережно.
Він витяг із наплічника прилад нічого бачення, закріпив у себе на лобі. Те ж зробив і напарник.
Якщо бачиш щось незрозуміле, стріляй без попередження. Зрозумів?
Дяк мотнув головою. Обидва помалу почали просуватися вперед. Метрів за двадцять від хати чоловіки знову залягли. Навколо було тихо. Андрій розгледів, що вікно і двері закриті тканиною. Що коїлося всередині, побачити неможливо. Андрій постукав по плечу Дяка і на мигах звелів йому рухатися і зайняти позицію біля вікна, а сам підкрався до дверей. За хвилину обидва були наготові.
Три, два (Андрій підняв вгору руку і почав загинати пальці), один! Чоловіки увірвалися до хати
Глава 9
Марічка сиділа за столом і вдивлялася в екран компютера: «Коли ж усе могло піти не так, як планувалося?» Кімната, а радше бункер, у якому сиділа жінка, була схована під розваленим корпусом колишнього піонерського табору в урочищі Каменещина. Місце під схованку вона знайшла особистощоб і від станції недалеко, і від передавача, і щоб люди тут не тинялися.
До табору вела лише одна дорога, що було зручно. Нею можна було вийти на колишню Р-10, а далі: праворучЧорнобиль, ліворучПрипять. Табір уже давно нікого не цікавив. Самосели і сталкери винесли все цінне, а те, що залишилося, згнило, заіржавіло та завалилося. Саме тому Марічка й обрала це місце.
Екран компютера тим часом видавав різні документи. Отож: загиблийДмитро Кулик. Співробітник ФСБ. І не просто співробітник, він із групи «Альфа Д1», про існування якої не здогадується не лише більшість росіян, а й розвідки інших держав. Мета його приходу сюди у Марічки не викликала сумнівів. Тож ФСБ таки зуміло розшифрувати сигнал передавача. Розшифрували і передали до Кремля. Даліїхній хід: поява тут Кулика. Що він мав зробити? Знищити передавач? Убити Марічку? Невже вони там, у тій Москві, не розуміють, що це безглуздо? Час іде. Його залишилося геть мало, і ні Москва, ні Київ, ні жодне інше місто чи керівництво будь-якої країни не мають на це впливу. У грудні все скінчиться, настане епоха оновлення. Вже зовсім, зовсім скоро
Що ж ти встиг передати і кому? Марічка дивилася на екран, де висвітилася фотографія чоловіка, якого вона сьогодні бачила мертвим.
Жінка встала з-за столу. Вона мала сама для себе ухвалити рішеннясповіщати старшого про те, що тут відбулося, чи самостійно знищити передавач і швидко переправитися до Мексики, де перебуватиме у цілковитій безпеці.
Загалом, свою місію Марічка виконала. Тут, у зоні, від того, що вона шукала, вже нічого не лишилося. Все давно, майже від початку, перетягли до Росії, до спецлабораторій. За великим рахунком, вона просто мала переконатися у цьому. Проте Москва виявилася розвиненішою, ніж здавалося, вона прорахувала все. Принаймні, їй так здається.
Завтра, стиха промовила жінка сама до себе, завтра я знищу передавач і зникну.
Перед очима Марічки постав образ Василя. «Гарний чоловік, посміхнулася. Він точно заслуговує на оновлення. І такі, як він. Утім, Москва так не вважає».
Глава 10
Йоп твою..! картина, яку Андрій побачив всередині хати, жахала.
Підлога, стіни, стелявсе забризкане кровю. Андрій зняв прилад нічного бачення і увімкнув ліхтар. Стіна хатини прошита автоматною чергою. На одній із лежанок він побачив рештки людини. Що це людина, Андрій зрозумів лише за взутою у військовий тактичний черевик ногоютіло було розшматоване. Мабуть, так виглядає людина після нападу на неї ведмедя.
Дяче, обстеж все навколо, прошепотів Андрій і підійшов ближче до лежанки.
Чоловік обережно схилився над купою мяса, щоб усе оглянути. І тут відчув, що шлунок стиснувся, а його вміст стрімко піднімається вгору до горла. Він швидко зробив кілька кроків до виходув дверях його вирвало.
Що тут в біса відбулося? прошепотів Андрій.
Із темряви виринув Дяк.
Андрію, я там Анісімова знайшов
Живий?
Дяк похитав головою і махнув рукою, мовляв, пішли покажу. Тіло Анісімова лежало біля дерева. В одній руці він затиснув свого Калашникова. Живіт чоловіка був розірваний, з-під штурмівки в різні боки стирчали рештки ребер.