Березень видався холодним. Я вже кілька разів намагався поговорити зі Сташеком, що мені треба їхати далі, але відкладав. Була робота по господарству, і я розумів, що йому потрібен.
До подальшої подорожі мене спонукали обставини, вплинути на які я не міг.
Руслане, вставай! Батько повернувся! Анка кулею злетіла з ліжка і визирнула з-за дверей кудись униз.
На щастя, кімната Анки на другому поверсі будинку. Я перелякано метушився, шукаючи речі.
Блін, Анко, ти ж казала, що їх не буде аж до обіду.
Так і мали б повернутися, Анка швидко застібала блузку.
Я обережно відчинив вікно, глянув униз. Височенько.
От, блін, Анко, взуття ж унизу в коридорі.
Аню! почувся згори голос її батька. Я не зрозумів. Хто це в нас у гостях?
Стрибай!
А який сенс, все одно попалилися, намагався протестувати я.
Стрибай! Краще так, бо він як розлютитьсяможе прибити, Анка штовхнула мене в спину, і я полетів униз.
Я не встиг згрупуватися й добре забив ноги та лікоть. Підвівся і, шкутильгаючи, кинувся з подвіря! Десь згори хати чулися матюки Анчиного батька. Не озираючись, я побіг вулицею
Ти розумієш, що їй лише вісімнадцять років?! очі Анчиного батька налиті кровю, а кулаки нагадували гирі, що здатні перетворити мою голову на безформну субстанцію. Виродок! Прихав сюди, дівку зіпсував!
Мені хотілося сказати, що її зіпсували ще до мене. Однак мовчав. Щось казати в цій ситуаціїбуло рівноцінно самогубству.
Їй ще вчитися треба, а не цим займатися. Мені сорому не треба. А не дай Божедитина, що тоді?
Я й далі мовчав. Головнене вивести здорованя з рівноваги. Добре, що він хоч додумався викликати мене з дому, а не зясовувати стосунки у Сташека.
Анка добряче дістала по пиці. Проте, здійнявши руку на доньку, батько трохи спустив пар.
Що мовчиш?
А що казати?
Якщо чутки вже пішли, одружишся. Нікуди не дінешся. Зрозумів?!
Оце номер. Анка взагалі-тонепогана дівка, однак одружуватися з нею після Пьотрека або ще когось у мої плани не входило. І що тоді? Сидіти з нею тут у селі?
Гаразд, відповів я, буде, як ви скажете.
Зятьок, курва мать, здоровань востаннє зиркнув на мене з-під лоба й пішов додому.
Вечоріло. Я сидів на кухні. Поруч пан Сташек з дружиною та невісткою.
Вибачте, що так усе сталося. Я то планував скоро їхати, але не думав, що доведеться тікати.
Ох і Русман, ох і сучий сину, засміявся Сташек. Швидко ти. Туди-сюди, і вже втрапив у халепу. А може, таки одружишся?
Припини, не чіпай хлопця, вступилася Марта. Йди хоч із дітьми попрощайся, я тебе підкину до Ополя, на станцію. До Ромека тільки не заходь, не засмучуй Дануту. Все вляжеться. Йди з Кубушом попрощайся.
Бувай, німцю, Марта поцілувала мене в щоку, і я знову відмітив, які в неї сумні очі,гарний ти хлопець, Русмане, діти тебе люблять. Може, й залишився б. Хоча вольномуволя.
У руках я вже мав квитка на автобус до Вроцлава. Звідти на іншому мав дістатися кордону з Німеччиною. На мене чекало місто Губин, або Губен, як його називали німці. Я заліз в автобус і помахав рукою худорлявій постаті, що завмерла поруч зі сріблястим «Полонезом». За мить вона зникла, автобус повернув на дорогу.
Вроцлав мені сподобався. Принаймні той клаптик, що я розгледів між залізничним і автобусним вокзалами. Велике сучасне місто, до якого ходить потяг із Києва. Утім, затримуватися там не було сенсу. Ще через деякий час я виходив з автобуса в Губині. Чарівне лялькове місто на кордоні по обидва берега річки, що власне і є межею двох держав. У центріміст, яким у вихідні спритні німці ходять на польський базар, економлячи гроші. Роздивившись довкола, я зрозумів, що перейти кордон мостом не вдастьсяприкордонники перевіряли документи в усіх, хто йшов із цього боку. Отож тут нічого не світить.
Перевези до німців, звернувся до таксиста, бо знав, що більшість із них цим промишляє.
Двісті марок, відразу ж відповів поляк і дмухнув мені прямо в обличчя цигаркою.
Я подумаю, сказав і відійшов.
У моєму становищі витрачати двісті марок було б дурницею. По-перше, я знав, що на тому боці доведеться швидко відїжджати подалі від кордону, щоб не муляти очі підозріливим місцевим і прикордонникам. А по-друге, грошей я мав лише триста доларів. Я швидко пішов від таксиста, розуміючи, що той може вирішити заробити зайву копійку, здавши мене поліції. Купивши на вокзалі перепічку й примостившись на лавці, я, старанно пережовуючи, почав обмізковувати план подальших дій. Однак усе вирішилося само собою. Виручили цигани.
Дядю, дай злотий! наполегливо смикала мене за рукав куртки дівчинка років чотирьох.
Я прожував рештки смаженого тіста, витяг із кишені кілька мідяків і поклав їй у долоню. Одразу ж навколо мене зібрався увесь табір.
Та немає в мене більше грошей, заспокойтеся, намагався я перекричати юрбу жінок та дітей, які неначе метелики кружляли навколо мене. Я з України. Самому б хто копійку дав, це вже я до себе.
Коли до них дійшло, що я сказав, галас трохи вщух. До мене підсіла літня циганка.
То до німців, значить А навіщо?
В армію йти не хочу.
Ми сьогодні ввечері теж підемо по автобану. Можемо взяти із собою. Даси сто марок?
Кажу ж, нема вже грошей взагалі!
Циганка подумала і, мабуть, таки повірила.
Гаразд. І так візьмемо. Що більше людей, то більше шансів. Відпочивай поки. Я покличу.
Гей-но, ромале, прикрикнула на дітей, не займайте хлопця!
Як тебе звати? звернулась до мене.
Руслан.
Руслан, так Руслан, хоча давай Рустем, щоб зручніше.
Та як хочете, поляки мене взагалі Русменом називали.
Як цигани перетинають кордонице окрема історія, яка заслуговує на детальне описання.
Домовившись заздалегідь, кільканадцять родин румунських, польських, українських або російських циган збираються в одному місці біля кордону. Вдень вони розчиняються в натовпі, щоб не привертати зайвої уваги. Коли всі зїжджаються, чоловіки обирають місце для «штурму» кордону. Цього разу таким місцем утвердили автобан за три кілометри від міста. Подібні магістралі призначені лише для перетину машинами і вартують їх по три-чотири прикордонники на кожному боці. Коли стемніє, табір, зазвичай півсотні людей, не ховаючись, біжить просто на автобан. Юрба з чоловіків, жінок та дітей змітає все на своєму шляху. Звісно, декого ловлять. Спершу поляки. Потім на іншому боцінімці. Ще дехто потрапляє до рук німецької поліції в перші години після штурму, бо ті викликають підкріплення. Та зазвичай осіб сорок проривається і розчиняється в Німеччині. Тих, кого впіймали, на ранок повертають у Польщу. Там їм ставлять штамп про обовязкове залишення країни за двадцять чотири години, утім, ця печатка нікого не лякає. Цигани ждуть інших родичів, які йдуть «брати Німеччину», і все починається з початку.
Стуй, курва! збоку я побачив прикордонника. Той намагався вхопити мене за куртку.
Я сіпнувся вбік і помчав по мосту. Поруч, ззаду й переді мною бігли цигани. Мабуть, збоку це насправді мало страшний виглядкартата юрба змітала польську поліцію. Якась фура різко загальмувала, щоб не наїхати на жінок, розвернулася впоперек і перекрила частину мосту. Один циган стрибав по капотах легковиків. Усе змішалося. Ніч. Світло від прожекторів на мосту. Вищання гальм та клаксонів. Цигани знали, що досить затриматись на мить, і німці встигнуть перекрити автобан з іншого боку. Здавалося я не біг, а летів уперед. Діставшись крайньої опори мосту, я побачив метрів за тридцять попереду німців.
Хальт! пролунало звідти.
Я рвонув убік. Переді мною вищилася сітка, яку напевно спеціально натягли з боку мосту. Погляд униз. Ага, річка вже позаду, внизу земля. Високо, чорт.
Хенде хох! почулося ззаду.
Я, не роздумуючи, поліз на сітку. Рвучко перекинув тіло через неї і стрибнув униз у темну прірву.
Швайне, пролунало десь угорі.
Потому я зіткнувся з землеюі все навколо закружляло у хороводі. «Головнене втратити свідомість», майнуло в голові. Однак тіло перестало слухатисяі я провалився у пітьму.
Er ist tot?
Nach meinem atmet.
Wie sie belästigt haben, die Zigeuner.