Може бить!
О, ти вже справжній поляк!
На нараді, яку провели Ромек із Данутою, ухвалили рішення: до весни мене нікуди не відпускати.
Зимно, холодно зараз єхать до нємец! Ромек простягнув мені пляшку пива. Поєдєме до тата. Там чекаєш вьосну, даш старому допомоге, бендєш мать злотиє і поєдеш далей!
Наступного дня ми з Ромеком поїхали в село до його батька. На вїзді я побачив майже невимовну назву «Бжедашів».
Разом зі старим паном Сташеком у чималому просторому будинку, окрім дружини Марії, мешкала й родина меншого сина, який сам десь був на заробітках у Європі. Невістка Марта, худюща, немов жердина, жінка з сумними очима, шестирічна онучка Магда і трирічний Кубуш, якого я відразу ж перейменував на більш звичне для мене Кубик.
Ромек розповів, хто я і що. Разом із батьком вони ще раз похитали головами, згадавши нашу «мафію», і я залишився. Своє перше католицьке Різдво, а потім і вісімнадцятий день народження я зустрів саме тут, у Бжедашеві.
Польська мова виявилася нескладною. Я швидко розібрав її на складові і вже за тиждень міг спокійно купити в сільському магазині (себто в склепі) продукти або ж дивитися телевізор, розуміючи відсотків сорок із того, про що розповідали.
Пан Сташек виявився вельми приємним дідусем, а також запеклим мисливцем та бджолярем. Саме мед із величезної стовуликової пасіки дозволив родині пережити буремні часи переходу від соціалізму до капіталізму.
Онуки в нього також були гарні. Кубик уже за два дні називав мене вуйком і нікуди не відпускав. Магда ж, як старша сестра, завжди показувала, що вона в домі господиня.
Вуйко Русман, до єдзеня, ідіть жерти, проше, кричала вона з ґанку, в той час як я допомагав старому зняти двигуна з бетонярки.
Ти навчив дитину дурних слів? посміхаючись, повернувся до мене Сташек. Мале вже на самохуд каже машина. Русман, припини, не ламай дітям мову.
Добре, пане Сташеку, посміхався йому у відповідь.
За місяць я вже добре гомонів польською. У мене зявилися друзіПьотрек, сільський пришелепок, і Зденек, сусід мого віку, котрий жив у будинку навпроти. Коли я не допомагав Сташеку по господарству, зазвичай тинявся із ними. А власне, це знайомство заслуговує на окрему розповідь.
Русмане, погукав мене пан Сташек, а ти на фестини збираєшся?
Куди?
Тут у селі, недалеко, кілометрів за десять, фестини. Себто дискотека аж до ранку. Пішов би, розвіявся. Спитай он сусідського малого, Зденека, може, він їхатиме на машині. То й ти відпочив би. А то сидиш тут із нами.
Зденек, худий, рудий і прищавий, оглянувши мене з голови до ніг, коротко повідомив:
Їдемо об одинадцятій вечора. Буде ще мій товариш Пьотрек.
Дорога до села, назва якого вже стерлася з моєї памяті, пролягала через колишні колгоспні поля, невеличкі лісочки та два інших села. На вулиці було вогко, подекуди падав мокрий сніжок, однак у повітрі вже вчувалася весна.
Зденек, Пьотрек, я пригощаю сьогодні,промовив я, не відводячи погляду від поля.
З якої радості?
За знайомство, і взагаліу мене завтра день народження.
Опа! Домовилися!
Хлопці задоволено перезирнулися, і Зденек додав газу.
Фестини нагадали мені наші сільські дискотеки. Різниця полягала лише в мові, якою спілкувалася молодь, та в тому, що в приміщенні для танців розмістили невеличкий бар і кілька столиків. Зденек, як найстарший із нас, зміг десь дістати пляшку горілки. Я взяв пива, і ми всілися в кутку за столиком. Минуло вже опівночі, а події розгорталися якось мляво. На невеличкій сцені, грали та співали наживо троє хлопців і дівчина.
«І понад вшисткем кохам тє»виводила рулади співачка.
А, це з нашого села дівка, підморгнув мені спянілий Пьотрек, Анка Хаза. Батько в неї крутий. Анка після школи поїде вчитися до німців. Нічого так діваха, тільки слабка на передок.
Не зрозумів
Та було у нас з нею, кілька разів, довірливо сказав Пьотрек.
Ото ще брехло, перебив його Зденек, щоб Анка пішла з тобою, то треба щоб ви вдвох потрапили на острів і років десять там прожили.
Не вірите, як хочете. Давайте випємо! не став нічого спростовувати Пьотрек.
Від випитої горілки мені зробилося тепло і добре. Повільна пісня, що лунала зі сцени, хилила на сон. Аж раптом мені захотілося співати.
Вибачте, звернувся я до басиста в перерві між піснями, а можна мені заспівати, щоб ви підіграли. Ви щось знаєте з українського чи російського репертуару?
Зараз, басист виявився досить приємним хлопцем, і вже за мить гульня значно пожвавилася.
Белые розы, белые розы, беззащитны шипы виводив я під акомпанемент гурту.
Коли я натхненно прогорланив два куплети та приспів, до нас приєдналася Анка:
Біле те руже, біле те руже
Я зірвав голосні оплески. Галантно вклонившись натовпу та потиснувши руки музикам, я спустився до зали.
Курва, твоя мать, заєбана! почув я натужний фальцет якогось хлопака.
Бійка зчинилася спонтанно. Я навіть нічого не встиг зрозуміти. Відразу кілька столів перекинулося, і, як кажуть, змішалися до купи коні, люди і ведмеді. Я якраз мило спілкувався з Анкою біля сценимій спів справив на неї неабияке враження, і ми, обмінюючись багатообіцяючими поглядами, гомоніли про якісь дрібязкові речі. Я встиг сіпнути Анку вбікі повз пролетів стілець. Він ударився об сцену й зрикошетив у басиста. Той, схопивши гітару за гриф, наче битку, з диким криком стрибнув у залу. Наступної миті мене вдарили ззаду. Лайка, лемент та зойки лунали з усіх боків. Уся ця какофонія то зникала в пітьмі, то знов зявлялася в усій красі під світлом ліхтарів дискотеки.
Поліція! вигукнув хтось, і юрба порснула врозтіч.
Я кинувся за сцену. Спілкування з поліцією до моїх планів не входило аж ніяк, бо закінчився термін дії ваучера, і мене могли примусити повернутися в Україну. Прожогом метнувшись у коридор, я перестрибнув через якісь декорації, вискочив на задній двір і ледве не збив із ніг поліціянта, який вартував вихід.
Стуй! почулося, і я шарпонувся вбік. Стрибок до пожежної драбини, два прольоти вгору. Знову стрибок, і я вже за парканом на чиємусь подвірї. Гавкіт собаки. Ого, сенбернарце не жарти! Ще стрибок на купу складених дров. Клацзуби собаки вхопили повітря біля моєї литки. Паркан. Знову стрибок.
Я біг вулицею, не розбираючи дороги, інстинктивно звертаючи в невеличкі вулички. Потроху ззаду все стихло. За мною ніхто не гнався. Я зупинився і перевів подих. У голові пульсувала одна думка: треба вибиратися з села і якось діставатися додому.
Я мало не плакав. Оглянувшись навколо, зрозумів, що остаточно заблукав. У всьому виноюмоя самовпевненість. Зазвичай я не страждаю на просторовий дебілізм і потрібний виїзд із села знайшов відразу. Йдучи дорогою у бік Бжедашова, я розраховував, що мене підбере Зденек, однак його машина так і не зявилася. Відтак я йшов кілька годин, минув села, які ми проїжджали, коли їхали на фестини, і ніби знайшов своє село. Одначе заблукав у пітьмі і ніяк не міг знайти дорогу до будинку Сташека.
Та пішло воно все! Зранку розберуся, сказав сам собі, вмощуючись на лавиці біля якоїсь могили на цвинтарі.
Хлопче, що ти тут робиш? я розплющив очі й побачив бабцю, яка стояла біля мене. Я обережно спустив ноги, які для зручності поклав на могильну плиту.
Вибачте, я заблукав. А що це за село?
Бжедашів.
Дякую, а як мені до центру пройти?
Он просто так і йди, на тому боці кладовища вийдеш до костьолу, а там праворуч.
Ще раз вибачте, злий на себе я попростував уздовж могил, не оглядаючись на бабусю.
Ну ти даєш, Русмане! пан Сташек оглянув мою розбиту губу та синець під оком. Ото погуляв!
Я вмився, намастив синця якоюсь маззю, що дала Марта, і виповз на ґанок перекурити. На сусідньому подвірї побачив Зденека з Пьотреком, вони відразу ж підійшли.
Ну тебе, Русмане, знаєш куди?!
Куди? я засміявся.
Ти куди подівся, кудикало? Там поліції понаїхало, Пьотрека забрали, я насилу домовився, щоб відпустили. А тебе не знайшли. Ми втрьох повернулися. Анку з собою захопили, стукали тобі тихенько в кімнатунемає.
Та я заблукав трохи.
Круто. Ми так переживали. Взяли, думаємо, на свою голову. Анка нас мало не покусала, Пьотрек зареготав.