Er nicht der Zigeuner, er aus Ukraine. Los, steige hinauf[ Він мертвий? // По-моєму, дихає. // Як вони набридали, ці цигани. // Він не циган, він з України. Давай, залазь.].
Я трохи відкрив одне око. Наді мною стояло двоє чи то прикордонників, чи то поліцейських. Один тримав у руці мій паспорт і світив у нього ліхтариком. У цей момент інший торсав мене за плече. Я поворухнувся й застогнав.
Du kannst aufstehen[ Ти можеш встати?]? щось спитав у мене один із них і простягнув руку.
Ніхт ферштейн, видавив я з себе, піднімаючись. Тіло ломило, неначе мене переїхали катком. Окрім того, я відчував, що розбив обличчя.
Швайне, сказав той, що світив ліхтариком, і поклав паспорт собі в кишеню.
Боліло ліве коліно. Глянувши вгору на міст, я зрозумів, що насправді ще добре відбувся. Стрибав я десь із рівня четвертого поверху. Добре, що хоч земля була глиниста та ще й розмита дощем.
Обпершись на плече поліцейського, я дошкандибав до їхньої машини. Там чекав третій. Мене притулили до мікроавтобуса й обшукали. Все з кишень переклали у мій рюкзак. Щось питали, однак я лише крутив головою і промовляв завчену заздалегідь фразу:
Ніхт ферштейн. Іх браухе айне дольметчер. (Не розумію. Потрібен перекладач.)
Усередині мікроавтобуса сиділи ще троє мені незнайомих циган. Я через біль їм посміхнувся. Мені надягли кайданки, і машина рушила. Ох, не такою я уявляв свою появу в Німеччині.
Поліцейська дільниця, куди нас привезли, виявилася досить великою, двоповерховою. У дворі росли ялинки, а збоку я помітив клітки з величезними вівчарками. Пізніше я дізнався, що тут, власне, і поліція, і загін, що патрулює кордон, розшукуючи таких, як я, і кілька десятків камер для затриманих на час попереднього дізнання.
Мене завели в якусь кімнату і змусили зняти весь одяг. Його ретельно ще раз обдивилися й забрали. Я залишився геть голий. Добре хоч тепло. Потім прийшов лікар, який поводився зі мною, неначе з худобою, навіть не розмовляв. Найперше, він роздивився мою дупу (як я зрозумів, він перевіряв, чи не сховав я там щось заборонене). Потому змусив відкрити рота й заглянув туди. Інколи втікачі чіпляли нитку до зуба і до того, що хотіли сховати, і ковтали речі. Задоволений побаченим, лікар нарешті звернув увагу на моє обличчя та синє розпухле коліно. Помацавши ногу, він щось записав собі в блокнот і пішов на вихід із камери.
Іх браухе айне дольметчер! крикнув я вслід, і додав:Перекладача поклич, суко!
Мені здалося, що лікар зрозумів останнє слово. Він вийшов, і двері камери зачинилися
Через деякий час до камери зайшов поліцейський. Він приніс мою нижню білизну, светр, черевики та чиїсь чужі штани.
Шпрехен зі дойч? Ду ю спік іглиш? Парле ву франсе? Чи вє пан полску? він методично повторював питання, звертаючись до мене.
О! Польську я знав. Принаймні настільки, щоб спитати, де поділися мої штани.
Офіцере, віддайте брюки.
Неможливо. Вони вимазані глиною. Ви не можете перебувати в них у камері. Чекайте тут, через деякий час приїде перекладач і вас викличуть на допит. Якісь побажання?
Я хочу пити, і в мене болить коліно.
Лікар не виявив перелому. Зараз вам принесуть їжу. Якщо буде щось потрібно, наприклад, у туалет, натисніть кнопку біля дверей.
А курити тут можна?
Поки що ні,двері за полісменом зачинилися. Я почав вдягатися.
Прізвище, імя, рік і місце народження?
Я сидів у чималому кабінеті для допитів. Навпроти німець друкував мої відповіді з перекладу жіночки похилого віку, яка сиділа з тильного боку столу.
Вас звинувачують у свідомому порушенні кордону Німеччини, перекладач звела на мене погляд. Ви розуміли, що порушували закон?
Аж раптом, не міняючи інтонації, вона додала:
Кажіть, що ви випадково, що ви не знали, що порушуєте закон. У такому разі вас просто викинуть за межі країни. Інакше є всі шанси сісти до вязниці.
Я не знав, що порушую закон. Спитайте в офіцера, чи можна курити?
Пані спитала, той кивнув головою і кинув мені свої цигарки та запальничку. Я запалив.
Хто ті особи, з якими ви перетинали кордон, і хто був ініціатором?
Я не знайомий із цими людьми, я гуляв біля мосту, а потім усе сталося так швидко, всі побігли і я побіг, а тут поліція Я злякався.
Пані посміхнулася. Однак кивнула мені головою і переклала. Поліцейський подивився в мої папери.
У вас ваучер не в Губин, і до того ж ви вичерпали всі терміни.
Вибачте. Це теж порушення німецького законодавства?
Перекладачка знову посміхнулася і щось довго перекладала німцеві. Той кивав головою і записував.
Зараз вас сфотографують для картотеки. Завтра зранку відвезуть на кордон і віддадуть польській поліції. Пан офіцер дасть папери, де ви підпишете обіцянку більше не порушувати кордон Німеччини.
Я кивнув. Закурив ще одну цигарку.
І ще, пані уважно глянула на мене, наступного разу не перетинайте кордон у цьому ж місці. Їдьте на північ, до Франкфурта.
Я поглянув на офіцера. Той не звертав на перекладачку жодної уваги і щось дописував у паперах.
Навіщо ви це робите? спитав я в жінки.
У мене батьки з Волині.
Справді, земля кругла.
Ви, юначе, навіть не уявляєте наскільки
«І зновуздрастуйте!» Саме так хотілося сказати, коли мене передавали полякам на мосту в центрі Губина. Доки німці віддавали їм мої папери, я мовчав. Коли ж зняли кайданки і повели на інший бік мосту, я не витримав:
Хлопці, тільки не бийте.
Овва, а ти польською добре говориш.
Мав час навчитися. Мужики, а що мені буде?
Не сци! Штамп залишити Польщу за 24 години в місці вїзду.
Увіткнувши штамп у паспорт, один із поліціянтів відвів мене вбік:
Так, козаче. Слухай уважно. Ти давай швидко з міста. І без жодних порушень, щоб ніде не зачепила поліція. Далі шуруй на північ. Тут уже переходити не можна. Адью! Але й шереху ви вчора наробили на автобані.
Дякую.
Після цієї розмови я зрозумів усе остаточно про кордон Польщі з німцями. Для всіх без винятку з боку Польщі це сприймалося гра. Одні тікали, інші ловили, їх відпускали, а вони знову тікали до німців. Усі все знали, усі на всіх заробляли. Зацікавленими в недоторканності кордону були лише самі німці. Я відійшов від мосту, купив води. На мене чекав Франфуркт-на-Одері, або на Одрі, як називали цю річку поляки
Вилазь! У багажнику старого «Опеля» важко лежати майже годину, окрім того після темряви мене засліпило сонце. Вітаю в Німеччині!
Ось тобі, Мареку, трошки грошей, я розрахувався з таксистом і збіднішав на сто пятдесят марок.
У Франкфурті я вирішив не ризикувати й відразу домовився з таксистом. Поляк виявився чесним і відпер мене аж на сорок кілометрів углиб Німеччини.
Бувай, Русмане! Відразу бери квиток до Берліна, не маяч тут, а там шукай, де відразу можна здатися. Доки не потрапив у поліцію.
До Берліна я приїхав надвечір. Місто нагадувало величезного монстра під час мутації. Скільки сягало око, я бачив крани, монтажні ліси та забудови. Місто після падіння Стіни швидкими темпами наздоганяло своїх по-справжньому європейських побратимів. Купивши мапу міста, я забрався до С-бану (метро, що ходить над землею десь на рівні третього поверху) і поїхав кататися. З вагона Берлін мав ще гірший вигляд: сірий і розмальований графіті до рівня, куди діставали руки підлітків. На душі було гидко. Це явно не те місто, де я б хотів залишитися. Треба їхати далі. А для цього потрібні гроші.
От ти даєш! Тут без знайомих не виживеш, ми йшли з дівчиною по невеличкому засміченому провулку. Тобі просто пощастило! Якби тебе знайшли вночі в зоопарку, то точно відправили б додому.
Дівчину звали Агнеса, або Агнешка, бо батько її був поляк. Ми випадково зустрілися в зоопарку, де вона попросила запальничку. І ось у мене вже є перша знайома в чужому і не надто привітному для чужинців місті. Ми йдемо до старої, побудованої років з двадцять тому пятиповерхівки. Її мають знести, а поки що квартири окупували ті, хто не має даху над головою. Така собі комуна з бродяг, хіпі та інших різношерстих товаришів.
У нас тут добре. Навіть світло не відімкнули. Щоправда, час від часу поліція облави влаштовує, та я покажу, куди тікати. У крайньому разі я знаю ще кілька таких будинків. Ми тут удвох з однією румункою співаємо на площі. Можеш нам допомагати. Трішки заробиш.