Я показав йому зімятий долар, намагаючись мати якомога жалюгідніший вигляд. За хвилю все владналося. Взявши квиток, я вийшов до платформи, де вже стояв «Ікарус» з табличкою «ЛьвівПеремишль». Закуривши, побачив вдалечині одного з «кидал» у спортивному костюмі.
От падло, сплюнув я спересердя собі під ноги. Нехай та двадцятка знадобиться тобі на ліки.
Викинувши цигарку, я ефектно продемонстрував йому середній палець своєї правиці, кинув у багажне відділення автобуса свою сумку, ще раз озирнувся на вокзал і пірнув у салон автобуса.
Пасажири, приготуйте документи для паспортного контролю, водій зупинив автобус перед знаком «Стоп» і став у проході між сидіннями. Зараз ми спинимося біля терміналу, забирайте речі, нічого не залишайте в салоні.
Від цих слів мені чомусь захотілося в туалет. Це був перший і останній раз, коли в мене зявилося відчуття страху. А що як мене затримають? Якщо з паспортом якісь проблеми? За себе я якось не боявся, але памятав про інших людей, яким є що втрачати.
Нас розділили на два коридори. Спершу митники. Я кинув свою сумку на стілдовгий залізний, на кшталт операційногоі, прочитавши напис на стіні, шарпнув «блискавку».
Наркотики, зброя, лікарські препарати, товари, що підлягають обовязковому декларуванню є?
А мають бути? мабуть, від нервів я намагався жартувати.
Митник підняв на мене сумне задовбане обличчя. З-під козирка кашкета на мене дивилися такі самі сумні й задовбані очі.
Ти, клоуне! Ще одна фраза не по теміпосунеш на особистий огляд! Зрозумів? Я повторюю запитання
Нічого немає.
Митник мляво заліз у сумку. Пошарудів. Витяг пакет із якимись дрібницями, подивився й знову кинув у сумку.
Скільки везете грошей?
Вісімдесят доларів.
А куди ваучер?
До Вроцлава.
Щось грошей малувато.
Мене друзі в Перемишлі зустрінуть, цю фразу я приготував заздалегідь.
Друзіто добре Ідіть на паспортний контроль.
Відходячи, я кинув погляд на митника, а він ще разна мене. Мені здалося, що він заздрить тому, що я їду. Мене зустрінуть друзі, а він залишається тут. Хто знає, може, у нього щось сталося. Так і хотілося його заспокоїти, сказати, що насправді їду навмання, і ніякі друзі мене не чекають, можливо, йому б від цього полегшало. Однак я промовчав.
До речі, жодних проблем з паспортом я не мав. Дівчина глянула на мене, потім у документ і бахнула штамп.
Щасливої дороги.
«Rzecz pospolita Polska». Цей напис, а також суворий орел, який поглядав на людей із фасаду терміналу, я запамятав назавжди. Напевно, як і кожен, хто вперше виїжджає за кордон.
Пшепрошам, іле пан має вудке? товстий годований поляк тицьнув пальцем на мою сумку.
Що має? не зрозумів я.
Питає, скільки горілки везеш, допоміг чоловік, котрий стояв ліворуч від мене.
А, одну пляшку, посміхнувся я.
Поляк уважно подивився на мене і, здається, не повірив. Покопирсався в сумці. Витяг пляшку «Пшеничної», покрутив у руках і поклав назад.
Загалом, мене завжди принижувало, коли мене контролювали, намагалися на чомусь упіймати, а особливо обшукували. Однак, як зясувалося, допити, огляди та обшуки будуть для мене наступні кілька років звичним явищем
Ми посідали в автобус і поїхали далі. Я відкинувся на спинку сидіння й голосно видихнув повітря з грудей:
Фух! Ну, привіт тобі, Європо!
Звісно, в ті часи Польщі до цивілізованої Європи було ще як до неба рачки. Проте мені все здавалося не таким, як удома. Чистенько. Будиночки охайні. Перемишль, маленьке, неначе лялькове, містечко зі старим невеличким залізничним вокзалом, як, певно, і всі прикордонні міста, з радістю зустрічало велику річку прибульців. За великим рахунком, місцеві залежали від «туристів-човників». Бо з них і жили.
Проше пана, документи, почув я голос ззаду й повернувся.
Біля мене стояв огрядний рудий полісмен.
Що?
Пашпорт, проше, уже суворіше звернувся той.
А, паспорт! Ось!
Я віддав документ. Полісмен уважно роздивився його своїми поросячими, заплилими жиром оченятами, витягнув з кишені штанів блокнот і почав щось записувати туди. Потім відірвав листочок і тицьнув мені.
Що це?
Паліте нє вольно, похитав головою поліціянт.
Що «нє вольно»?
Він тицьнув пальцем у табличку з перекресленою червоним цигаркою. Не звертаючи на мене більше жодної уваги, полісмен пішов до вокзалу і зник у дверях, над якими великими синіми літерами виведено «Policja». Паспорт залишився в нього. Я подивився на залишений папірець. Штрафна квитанція. Обмінявши долари на злоті, я зрозумів, що паління на пероні коштуватиме мені майже пятнадцять доларів.
Та чи ви показилися, прошипів я сам до себе. У Львові двадцятка, тут пятнадцять Я так до Німеччини не доїду!
Грошей після сплати штрафу мені впритул вистачало доїхати до самого кордону з Німеччиною. Однак перспектива опинитися на незнайомій місцевості без копійки в кишені мене не радувала. Ще вдома один старший знайомий дав адресу свого чи то троюрідного, чи ще якогось більш віддаленого брата, який мешкав у Опольському воєводстві. Я дістав записник і ще раз усе перевірив. Опольське воєводство, місто Ниса, Ромек Весоловські. Все гаразд, Ниса, так Ниса. Купивши квиток і сівши в потяг, наступні кілька годин я уважно слухав і запамятовував ключові слова та фрази польської мови. В якийсь момент я зрозумів: буквально кілька дніві спілкування не буде для мене проблемою.
Ниса зустріла мене різдвяними ялинками й дощем. Із людей на вокзалі перебували лише я та черговий поліціянт. Роздивившись ще з потяга, що місто невеличке, я вирішив, незважаючи на зливу, йти до центру пішки. Десь там на пошті я мав знайти Ромека і передати йому листа від родичів.
Єдєме до «залязне браме»! ми з Ромеком сіли в його невеличке «Рено». Купімо вудке, а то й бімберу!
Ромеквисокий худорлявий і хоча не старий, але геть сивий дядько з акуратно підстриженою бородою, зустрів мене, як рідного. Прочитавши листа, він обійняв мене, почав щось розпитувати, а коли зрозумів, що з польською в мене погано, перейшов на суржик.
Мы в школе учили русский. Я даже имел твердую тройку, коли Ромек говорив, він вимахував своїми довжелезними руками і робився схожим на вітряк. Один раз мы с другом говорили диалог. Нас заставили учить, а мы не учили, а гуляли. И вот мы стоим в классе. Он говорит: «Здравствуй, Ваня». А я ему: «Я не Ваня, до свиданья!»
Ромек сміявся голосно й відкрито. Здавалося, такий регіт здатний збити на льоту птаха. «Залязне браме» виявилося невеличкою яткою неподалік від його будинку. Там увечері з-під поли торгували горілкою і самогоном. Ромек, як кажуть, не мав памяті. А коли згадував, що мусить випити, то всі склепи (магазини) вже зачинено. Цілодобові ж супермаркети в Нисі зявилися набагато пізніше, а поки що процвітали такі от «залязне браме».
Родину Ромек мав чималу: дружина Данута, або Данушя, як називав її Ромек, донька і два сини. Жили вони у так званому блокубагатоквартирному будинку на другому поверсі. Оселя була велика, чотирикімнатна. Данута працювала поруч. Мала у напівпідвалі власний стоматологічний кабінет.
Вечеря, яка починалася дуже чинно за овальним столом у вітальні, закінчилася для нас із Ромеком аж під ранок. Ми плавно переповзли зі столу на підлогу й перетягли туди випивку з їжею, організувавши, так би мовити, фуршет.
Я хце в Україну. Я мам там рідних, язик Ромека заплітався, але я боюше! Там мафія!
Ромек кілька разів ніби стрельнув з уявного пістолета в напрямку телевізора.
Я боюше, Русман, ти розумєш?
Ромек, не Русман, а Руслан!
Нєма ружніце, нелєвай!
Прокинувся я зранку на підлозі, там, де й пили. Данута обережно трясла мене за плече:
Русман, втавай, нє шпі.
Я розплющив очі й винувато посміхнувся. Краєм ока побачив Ромека, який ходив, мов сомнамбула, по коридору, тримаючись за голову.
Але глове боліть! Ромек струсонув головою і скривився. Данута, нєх Войцек іде за півом!
Далі між подружжям пролунало кілька речень на високих тонах, зміст яких я зрозумів лише в загальних рисах.
От, курче! Ромек підійшов до мене. Як ти, Русман?