Леся стояла, обпершись об стіну. В її погляді співчуття знайшлося не більше, ніж у статуї. Я ж тупцював біля неї і весь час жалісно заглядав у очі, неначе собака.
Мені вкрай потрібен закордонний паспорт! Ти просто не розумієш, що таке армія. Мене там вбють, і ти будеш винна!
Щось я не чула, щоб у «стройбаті» вбивали. Леся огидно засміялася. Тебе ж більш нікуди не візьмуть.
Дурна ти, Лесю, хоч і відмінницею була у школі. Ти можеш зрозуміти, що в мене, як у людини, яка виросла поміж чобіт та пагонів, зявилося стійке несприйняття війська? Я пацифіст!
Хто?!
Хто-хто Не той, про кого ти подумала. То допоможеш? Я тобі з Парижа «Шанель» притарабаню. Цілу літру
Я подумаю, Леся повернулася й рушила до парадного, давши знати, що аудієнцію закінчено.
Коли в людини є гроші, вона не обтяжує себе думками про дійсність. Усе вирішується наче саме собою. До мого дня народження, а отже весняного призову, залишалося трохи більше півроку. За цей час я мав зробити щось таке, щоб я контролював дійсність, а не вона мене.
Кому міняти рублі, купони, долари, марки? Вам рублі не треба? бігав я тамбурами «імпортних» потягів, що прямували через місто до Москви.
Будапешт, Прага, Берлінусі ці слова звабливо красувалися на пасажирських вагонах і затьмарювали собою все. З кожним вдалим обміном валюти в тамбурі або купе я наближався до своєї мрії. Ще зовсім трохи, шановні іноземці, і ви допоможете мені вирватися з пазурів війська! Я буду гуляти вулицями ваших міст і стану недосяжним для «махіни», що має назву «українська армія».
Скільки вам? Пятдесят доларів? Давайте я вам краще сто поміняю. В Москві буде курс гірший, от згадаєте мої слова. Пані, а вам не треба рублів?
Леся таки вивела мене на маму. Марія Степанівна покликала мене до себе, і я відверто розповів, що й до чого. Вона слухала уважно, не перебиваючи, а потім ошпарила:
Паспорт можна зробити лише після того, як тобі виповниться вісімнадцять. Зрозуміло?
Так
Тобі 18 виповнюється у березні, а призов у квітні. Слідкуєш за моїми словами?
Звісно.
А паспорт я зможу зробити лише через шість тижнів після подачі документів. Я ж не сама його виписую, а в Суми документи відправляю! До того ж з нового року мені від тебе буде необхідна довідка з військкомату, що ти непридатний до служби. Або військовий квиток. От і вся пісня!
Я ледь не втратив свідомість
Вдома під матрацом у мене лежала величезна за моїми підрахунками сумадвісті доларів. Щоб заробити їх, мені довелося брати певну суму під проценти у вокзальних валютчиків, бігати потягами і щоразу відшкодовувати за право цим займатись та погашати кредит. Врешті я зібрав таким чином стартовий капітал, залишалося лише вирішити питання з паспортом
Та з відповіддю паспортистки мій корабель надій знову налетів на жорстоку реальність.
Маріє Степанівно, що ж мені робити? Я не знаю, до кого звертатися. Допоможіть!
Наступна фраза мене просто шокувала:
Принеси мені своє свідоцтво про народження і паспорт. Негайно. А в понеділок прийдеш офіційно в міліцію і напишеш заяву, що тебе побили якісь невідомі й забрали гроші, а разом із ними й документи. Зрозумів?
А навіщо?
Ти хочеш за кордон чи ні? гримнула Марія Степанівна.
Хочу!
Тоді роби, як я сказала, а про цю розмову мовчи, як миша. І ще. Через місяць готуй триста доларів. Це не для мене, просто дешевше не буде. Потім розкажу, що будеш робити далі. І слухайся мене без жодних заперечень, а то замість Берліна, потрапиш за ґрати. Все. Амінь! Іди, дисидент неповнолітній
Причину, з якої Марія Степанівна порушила закон і допомогла мені, я зрозумів набагато пізніше, наприкінці девяностих. Ми сиділи в неї вдома, пили чай з цукерками і розмовляли.
Бачиш, як усе змінилося? казала вона, розгортаючи чергову цукерку. Тепер їдь, куди хочеш. А вже й не хочеться Я в юності балетом займалася. Тендітна була, струнка, як берізка. Ми з трупою мали їхати до Варшави, а мене не випустилибатько попав під слідство за розкрадання. А він, між іншим, і мідяка за життя не вкрав! Його таки виправдали, а я образилася й кинула балет. Пішла в міліцію. Гадала, стоятиму на сторожі закону і чесних людей. І що?! Життя тю-тю! Тоді нас гнобила система, а зараз її відсутність. Пенсії аж 100 гривень маю! А ти кажеш
Та я мовчу.
От і мовчи. І нікому не кажи про те, як уперше виїхав за кордон.
Як бачите, я слова свого не дотримав. Однак Марії Степанівні моя розповідь уже нічим не зашкодить. Вона залишилася лише на фотокартках та у спогадах рідних. А тепер і в цих рядках. Я ніколи не був на її могилі, однак знаю напевно, що без неї моє життя склалося б інакше. Не обовязково погано, але інакше
Паспорт я отримав на початку грудня. І ще документи, за якими я значився на рік старший, ніж насправді. По-перше, у мене на руках було інше свідоцтво про народження. По-друге, внутрішній паспорт СРСР, де красувався штамп «Україна». А головне, хоча й серпасто-молоткастий (бо інших ще не було), проте цілком дійсний закордонний, з яким я міг у будь-який час виїхати за межі країни.
Мамо, я стояв на кухні, а вона варила, щось помішуючи на плиті.Я повинен їхати.
Куди це? не повертаючи голови, спитала вона.
Ти сядь, я все поясню
Ми сіли й поговорили. Сперечатися зі мною було безглуздо, бо я вже півроку, з моменту, як вони з батьком подали на розлучення, жив окремо в гуртожитку. Я втлумачив їй, що про мій відїзд треба мовчати принаймні до дня народження, а всіх із військкомату посилати під три чорти, мовляв, не знаю, не живе, кудись поїхав.
А якщо тебе впіймають, Руслане? Тут уже армією не відбудешся!
Якщо мовчатимешне впіймають. Хоч тобі та братові з сестрою допомагатиму. Гроші присилатиму. Тут головне мовчати до дня народження, а потім своїм можеш сказати, де я. Звісно, без подробиць про документи
«Автобус до Пшемишля буде відправлено о 13.30 з четвертої платформи».
Голос диктора на автовокзалі у Львові звучав для моїх вух, неначе музика. До Львова я приїхав потягом. На залізничному вокзалі купив ваучер до Польщі, дістався автостанції і ось тепер уже тримаю квиток. До виїзду залишалося півгодини. Мій настрій не могло зіпсувати ніщо. Навіть інцидент, який щойно стався.
Ви не знаєте, де тут обмінний пункт? розпитуючи, бігав по автовокзалу, як ошпарений.
Так сталося, що я не розрахував, і карбованців, які залишилися у мене, на квиток не вистачало. Черга до каси наближалася, а у величезній споруді Львівського автовокзалу, як нарочито, були зачинені обидва обмінники.
Вам скільки поміняти треба? почув я біля вуха голос незнайомця.
Здоровезний бугай у спортивному костюмі не викликав довіри, одначе вибору я не мав.
20 доларів.
А-а, протягнув громило, якби хоч сто. А так і побрів далі по вокзалу.
Я ще раз подивився в бік черги й наздогнав його.
Слухай, ну поміняй двадцятку, немає в мене більше, а мені на квиток не вистачає.
Здоровань довго мявся, однак погодився. Ми відійшли в куток до телефонних автоматів. Я віддав йому купюру. Він почав її прискіпливо роздивлятися.
Що це ви тут робите?! гримнув хтось збоку. Валюту міняєте? Ось я зараз міліцію покличу!
Я механічно озирнувся й побачив ще одного здорованя в спортивному костюмі. У цю мить перший тицьнув мені в руку зелену купюру й розчинився в натовпі.
Мушу зазначити, я все зрозумів, ще не розтискаючи кулака, в якому мала бути двадцятка. Таке «кидалово» було і в нас на вокзалі. Я знав, що тримаю в руці однодоларовий папірець, а два бугаї, мабуть, зараз радіють, що розвели лоха. Я надто розслабився від того, що скоро опинюся за кордоном, і втратив пильність. Таким чином зі ста доларів, які я нашкріб на дорогу і заздалегідь розміняв на двадцятки, у мене залишилося вісімдесят. Одначе шукати гадів і намагатися повернути гроші було марно. Всі на вокзалі, включаючи міліціянтів, які байдуже поглядали на подорожніх, касирів обмінних пунктів, які спеціально закривали їх під час ажіотажу біля кас, усе прекрасно знали й розуміли. А мені треба було до Польщі. І швидко.
Пане, звернувся я до чоловіка в черзі,допоможіть, поміняйте двадцять доларів! Мені на білет до Перемишля не вистачає, а тут обмінники позакривали. Мене вже на одну двадцятку кинули