Віка сиділа тихо, ніби побоюючись сполохати Юрія і перервати розповідь. Той запалив ще одну цигарку і, дивлячись собі попід ноги, продовжив монотонно, неначе для самого себе, розповідати:
Купа переламів, важкий період реабілітації, а найгірше, що у мене різко погіршав зіродне око й досі майже нічого не бачить. Звісно, про небо більше вже й не йшлося.
Він перевів погляд з асфальту на небо, яким пливли низькі осінні хмари. Дим від його цигарки розвіювався і неначе змішувався десь угорі з хмарами, підтверджуючи, що Юрію у небо дійсношлях закритий.
Отакі справи.
Слухай, адже в інституті не тільки на пілота вчать. Міг би якусь іншу професію обрати, близьку до літаків.
Юрій рвучко підвівся з лавиці.
А яка різниця, чим займатися, якщо не літати? він трусонув деркачем просто перед обличчям Віки. Чи віник, чи станок, яка різниця? Я не можу літати. Розумієш, лі-та-ти! А, забудь.
Розвернувся і, не обертаючись, пішов від Віки, рвучко підхопивши свій інвентар.
Юро, стривай, я не хотіла тебе образити, Віка встала і хотіла йти вслід.
А, махнув, не обертаючись, Юрій, до чого тут ти!
Юрій з Вікою сиділи на лавці біля затиснутого між багатоповерхівками ставка. Віка відламувала шматки батона й кидала їх качкам, які чомусь обрали за домівку цей схований у надрах мегаполісу, та ще й закатаний у бетонні береги, водний простір.
Ти не сердишся на мене? Віка кинула шматок батону, за який у воді відразу ж зчинилася невеличка бійка.
Селезень, відбивши їжу в інших, швидко ковтнув мякуш і знову підплив ближче до людей.
Я ж казав, що ти ту ні до чого, просто спогади навалилися. Коли я інститут кинув, друзі поступово зникли. Я їх не звинувачую, у кожного своє життя, навчання, сесії. Я влаштувався на СТО, почав потроху відходити, а тоді Катя раптом каже: «Ти б ще у двірники пішов». І кинула мене.
Ху із Катя? Обличчя Віки ніби накрила хмара.
Дівчина одна. Як я тоді вважав, та, з якою я проживу усе своє життя.
І що?
Що? Вона знайшла собі іншого. Багатшого, перспективнішого, без дірки в голові щодо «літати». А я на зло пішов у двірники. І знаєш, не шкодую.
Віка посміхнулася і відламала ще шмат хліба.
А я знаєш, як у двірники потрапила?
Звідки?
У воду впав черговий кусень батону, качки, як за командою, кинулися до нього.
Мене просто нікуди не брали на роботу після дурки.
Після чого? Юрій розвернувся до Віки. Жартуєш?
Віка дивилася на воду перед собою, механічно кидаючи батон качкам.
Та які жарти, Юро. Я там майже рік була
Віко, сонечко моє, ти чуєш мене? Це ятвоя мама, звук долинав звідкись здалеку, немов продирався крізь щільний туман. Дитино моя, скажи мені хоч щось.
Розплющувати очі, а тим паче говорити Віка не хотіла. Навпаки, хотілося стиснути повіки ще сильніше, щоб ніколи не бачити світутого світу, якого вже ніколи не побачить її Андрійко.
Андрійку, синку мій, тихо, ледь ворушачи губами, як мантру, шепотіла Віка, де ти, куди загубився, повернися, повернися, Андрійку.
Темрява все щільніше насувалася на Віку. Чорна і глибока, вона огортала все навкруги. Та найстрашніше, що десь там, у цій темряві, блукав її Андрійко, і їй ніяк не вдавалося його знайти.
Хай поспить, лікар витягнув голку з вени і затиснув місце інєкції ваткою. Зараз ми нічого не зможемо зробити, нехай спить. Тільки час покаже, як воно буде.
Вікина мама сиділа на стільці біля ліжка і притискала слабку доньчину руку до свого обличчя. Сльози стікали щоками жінки, вона виціловувала синюшні тонкі пальці хворої, губи її тремтіли.
Доню, прийди до тями. За що ж нам таке? Спершу Андрійко, тепер ти.
Ходімо, лікар поклав руку на плече жінки, ходімо, вона вас не чує. Нехай спить.
Жінка підвелася і, обережно поклавши руку доньки на ліжко, вийшла з палати разом із лікарем. У коридорі фельдшер одразу зачинив за ними двері. Тепер Віку було видно лише через невеличке віконце, зашите дрібною металевою сіткою.
О, боже, жінка знову розплакалася. А може не варто її, як собаку, у клітці тримати.
Заспокойтеся, лікар взяв руки жінки в свої.Це необхідно. Так вона не заподіє собі шкоди. Невже ви знову хочете пережити різані вени?
Ні,жінка схлипнула, не хочу. Коли я знову можу прийти?
Та хоч завтра, посміхнувся лікар. Хоча так часто приходити не варто, ви себе цим вбиваєте. Давайте, як щось зміниться, вона прийде до тями, я вам подзвоню.
Гаразд, дякую, жінка втерла сльози і пішла коридором до виходу.
Мене ніколи не турбувало, що я народжуватиму без чоловіка, Віка зняла з плити чайник і налила Юрію розчинного «Якобсу», це більше хвилювало моїх батьків.
Віка налила й собі, сіла за стіл навпроти Юрія, який вперше опинившись у Вікиній квартирі, сидів на краєчку стільця і розглядав усе навколо. Однокімнатна квартирка, яку винаймала Віка, була така малюсінька, що здавалосяз кімнати можна, не встаючи, дотягтися до вікна в кухні. Майже увесь простір кухні займали холодильник, газова плита і маленький столик. Після ранкового прибирання подвіря Юрій напросився на каву і тепер трохи ніяковів за те, що власним тілом займає ледь не увесь простір хрущівки.
З самого дитинства я була самовпевненою дівчинкою і не дослухалася їхніх порад. Так було в усьому. Зі школою, з друзями, інститутом, зрештою, з хлопцями. Коли одного дня я прийшла і повідомила, що вагітна, мамі довелося викликати швидку. Тато ще якось намагався зясувати, хто батько дитини, та я дала зрозуміти, що ніякого батька у малюка не планується.
То ти й не планувала одружуватися? Юра відсьорбнув кави і закурив.
Ні. Принаймні не з тим хлопцем, від якого завагітніла. То було випадкове знайомство, він взагалі був не з нашого міста і, врешті, навіть не знав, що став батьком.
Овва, дивлюся на тебе: по тобі-то й не скажеш, що мала бурхливу молодість. Ти зараз така спокійна, розважлива.
Атож, Віка видавила з себе щось схоже на посмішку, що було, то загуло. То тоді, а це зараз.
На хвилину обидва змовкли, Віка дивилася крізь вікно на двір, який знову потрохи закидало листям.
Коли народився Андрійко і батьки вперше його побачили, вони вже й гадки не мали, як могли жити без нього. Забули все: і скільки крові з мене випили, і скільки вмовляли не псувати життязробити аборт. Все разом змінилося і почало вертітися навколо малого.
Воно так і буває.
Авжеж. Наступні пять років були найщасливішими у моєму житті,Юра побачив, що очі Віки наповнилися сльозами. Пять абсолютно щасливих років, навіть трохи більшетисяча вісімсот пятдесят сім днів цілковитого, безумовного щастя.
Віко, Юра поклав свою руку на її,не треба. Не хочешне розповідай.
А немає чого розповідати, Віка повернула обличчя до Юрія. Ми з Андрійком увечері поверталися додому з магазину. Перед переходом я взяла його на руки Фактично, Андрійко і врятував мені життя.
Віко
Мовчи, Віка чиркнула сірником і підпалила цигарку, я потім уже не зможу.
Вона зробила одну затяжку, випустила дим і загасила цигарку.
Дорога була пустою. І звідки взялася та машина, я так і не зрозуміла. Вперше прийшла до тями в реанімації. Хотіла спитати за Андрійка, однак не могла говорити. Я лежала, вирячившись на стелю, на якісь прилади та трубки, що стирчали з різних боків, і не могла нічого сказати. Тіло було неначе не моє. Потім знову провали. Час від часу я приходила до тями, однак говорити і рухатися ще не могла. Одного разу я почула, як моя мама розмовляє з лікарем. Тоді я почула найстрашнішу фразу: «Врятуйте хоч доньку, я вже й так втратила онука».
Віка встала з-за столу і заходилася знову готувати каву.
Будеш ще?
Давай, все що зміг видавити з себе Юрій.
Наливши каву, Віка сіла навпроти Юрія і продовжила:
Отакі справи. Коли я це почула, світ навколо розколовся. Я погано памятаю все, що відбувалося далі. Мені здавалося, що всі навколо брешуть, що Андрійка просто ховають від мене. Я увесь час його шукала. Коли мене виписали і батьки привезли додому, я в першу ж ніч перерізала собі вени. Якби я не була такою кволою і робила все тихіше, напевно зараз була би з Андрійком. Далі ексцеси траплялися все частіше. Батьки сховали в квартирі все, чим я могла би себе вбити. Я скаженіла, вила днями, кидалася на батьків. В черговий раз, коли виплигнула з балкону, мене забрали в дурку.