Отож сів я перед трьома студентами, що прозивали мене на «ти», і вони поставили мені перше запитання: чи знаю я Маркету. Я сказав, що знаю. Запитали, чи листувався я з нею. Я відповів, що так, листувався. Вони запитали, чи памятаю, що писав їй. Я сказав, що не пригадую вже, але тієї миті постала перед моїми очима ота листівка з провокаційним текстом, і я почав розуміти, до чого воно все йде. Що, не можеш пригадати? запитали вони. Ні, відказав я. А Маркета, що вона тобі писала? Я стенув плечима, давши зрозуміти, що в тих листах ішлося по інтимні речі, то мені зараз і не пригадати. А про курси вона не писала тобі? допитувалися вони. Так, відказав я, писала. Та й що ж? Що їй там подобається, відказав я. А що ще? Що лекції цікаві, та й колектив хороший, відказав я. Писала вона тобі, що на курсах панує здоровий дух? Так, відказав я, писала щось таке. Писала вона тобі, що потроху починає усвідомлювати, що таке сила оптимізму? запитали вони після цього. Так, відказав я. А ти що думаєш про оптимізм? запитали вони. Про оптимізм? А що я повинен про нього думати? запитав я. Ось ти особисто вважаєш себе оптимістом? запитали вони. Авжеж, ніяково мовив я. Полюбляю жарти, та й сам я людина весела, я намагався надати тому допитові легшого тону. Веселим може бути навіть нігіліст, зауважив хтось із них, він може кепкувати з людей, які страждають. І далі: цинік теж може бути веселуном! Як ти гадаєш, можна побудувати соціалізм без оптимізму? запитав інший. Ні, відказав я. Ага, сказав третій, то ти не хочеш, щоб у нас був побудований соціалізм. Та звідки ви це взяли? запротестував я. А звідти, що для тебе оптимізмопіум для народу! Як це опіум для народу? знову вигукнув я. Не викручуйся, ти сам це написав! Маркс назвав релігію опіумом для народу, а для тебе опіум для народунаш оптимізм! Ти так і написав Маркеті. Цікаво, що сказали б наші робітники й ударники, які перевиконують плани, якби дізналися, що їхній оптимізмце опіум, одразу ж докинув інший. А третій додав: що ж, для троцькіста творчий оптимізмтільки опіум. А ти троцькіст! Боже милий, та звідки ви взяли це? вигукнув я. Ти сам написав це, так чи ні? Може, я й написав щось таке задля жарту, та минуло вже два місяці, я не памятаю. А ми освіжимо твою память, сказали вони і прочитали з моєї листівки: «Оптимізмопіум для народу! Здоровий дух тхне дурістю! Нехай живе Троцький! Людвік». У невеличкому приміщенні політичного секретаріату ті слова пролунали так грізно, що я на мить перелякався, відчувши, що вони несуть у собі руйнівну силу, якій я не можу опиратися. Товариші, це ж було тільки задля жарту, сказав я і відразу ж побачив, що ніхто не хоче мені вірити. Ви вважаєте це дотепним? запитав один член парткому в інших двох. Ті похитали головами. Якби ж ви знали Маркету! вигукнув я. Ми знаємо її, відказали вони мені. Ну то самі бачите, сказав я. Маркета все сприймає поважно, ми завжди трохи кепкували з неї, намагаючись її здивувати. Цікаво, сказав один із товаришів, із твоїх наступних листів не видно, що ти не сприймаєш Маркету серйозно. Невже ви читали всі мої листи до Маркети? Ага, значить, під тим приводом, що Маркета все сприймає серйозно, устряв іще один, ти кепкуєш із неї. Але скажи нам, що саме сприймає вона серйозно? Наприклад, партію, оптимізм, дисципліну, правда ж? І все це, що вона сприймає серйозно, ти виставляєш на посміховисько. Товариші, зрозумійте мене, сказав я, таж я навіть не памятаю, як це написав, сталося воно дуже швидко, два рядки задля жарту, я навіть не подумав, що пишу, якби в мене був недобрий намір, то я й не посилав би цю писанину на партійні курси! Не має значення, як ти це написав. Швидко чи повільно, на коліні чи на століти міг написати лише те, що було в тобі. Більш нічого. Якби ти подумав трохи, то, може, не написав би цього. А так ти написав, не приховуючи свого справжнього обличчя. Принаймні ми дізналися, хто ти такий. Знаємо, що в тебе кілька облич: однедля партії, другедля інших. Тепер я відчув, що мої заперечення вже не справляли ніякого ефекту. Кілька разів повторював я те саме: що це був жарт, що ці слова не мали ніякого значення, що за ними стояв тільки стан моєї душі тощо. Вони нічого не хотіли слухати. Казали, що я написав це на поштовій листівці, яку кожен міг прочитати, що ці слова мали об'єктивне значення й що там нема рядків, які пояснювали б стан моєї душі. Потім вони запитали, що я читав із Троцького. Нічого, відказав я. Запитали, хто давав мені ті книжки. Ніхто, відказав я. Вони запитали, яких троцькістів я знаю. Потім заявили, що усувають мене від обовязків у Студентській спілці, й звеліли віддати ключі від кабінету. Ключі були в мене в кишені, я їх віддав. Урешті вони сказали, що партком постановив, щоб мій випадок розглянули збори факультетського партосередку. Потім підвелися, не дивлячись на мене. Я сказав: «Честь праці», й пішов.
Трохи згодом згадав, що в тому кабінеті Студентської спілки лишилося чимало моїх речей. Я не дуже дбав про лад, тож у шухляді в столі поміж іншими паперами валялися мої шкарпетки, а в напханій теками шафі лежав надкушений пиріг, який передала мені матінка з дому. Щоправда, ключа я нещодавно віддав у партсекретаріаті, але у вахтера на першому поверсі був іще один, він висів разом з іншими ключами на деревяному стенді; я узяв його; досі памятаю всі подробиці: він був причеплений тоненькою шворкою до деревяної плашки, на якій білою фарбою написаний був номер мого кабінету. Отож я відімкнув двері цим ключем і сів за робочим столом; висунув шухляду і почав діставати відтіля все, що мені належало; робив я це неуважно і неквапливо, щоб у цю коротку хвилю відносного спокою подумати про те, що допіру зі мною сталося й що я повинен удіяти.
Довго це не тривало, двері відчинилися. На порозі стали ті три товариші з секретаріату. Цього разу обличчя їхні не були холодні чи замкнуті. Тепер вони роздратовано і голосно кричали. Надто ж казився найнижчий, завкадрами комітету. Він грубо запитав мене, як я тут опинився. За яким правом. Чи не хочу я, щоб мене витурили звідси співробітники безпеки. І чого це я порпаюся в шухляді. Я відказав, що прийшов тільки забрати пиріг і шкарпетки. Він сказав, що я не маю ніякого права заходити сюди, хоч би в мене тут була повна шафа шкарпеток. Потім він підійшов до столу й аркуш за аркушем перегорнув усі папери й зошити. Там і справді були тільки мої особисті речі, тож він урешті дозволив у його присутності скласти їх у валізку. Я запхав туди брудні пожмакані шкарпетки і пиріг, який стояв у шафі на замасленому, посипаному крихтами папері. Вони слідкували за кожним моїм рухом. Я вийшов із кабінету з валізкою в руці, й завкадрами на прощання сказав, щоб і ноги моєї тут більше не було.
Коли я опинився поза досяжністю тих товаришів із парткому і невблаганної логіки їхнього допиту, мені почало здаватися, що я не винний, що в тих моїх рядках нема нічого страшного і що треба знайти когось, хто знав Маркету і зрозумів би гротескність усієї цієї історії. Знайшов одного студента з нашого факультету, комуніста; коли розповів йому все, він сказав, що в секретаріаті всі подуріли, нічого не тямлять у жартах, а він, знаючи Маркету, пречудово розуміє, про що тут ідеться. Поки що мені треба, як він порадив, звернутися до Земанека, який цього року буде парторгом факультету і, зрештою, добре знає і мене, й Маркету.
4
Те, що Земанек буде парторгом факультету, мені видалося непоганою новиною, адже я добре його знав і навіть був певен, що він зі щирою приязню ставиться до мене, хоча б через моє моравське походження. Річ у тім, що Земанек страшенно полюбляв співати народні пісні, до того ж співав їх, як ото співають у селі, звівши руки догори, наче справжнісінький хлопець з народу, якого мати привела на світ під звуки цимбалів під час танцю.
По суті, я був єдиний моравець на природничому факультеті, що надавало мені декілька привілеїв; за кожної врочистої нагодичи то зібрання, чи свято, чи Перше травнятовариші просили мене взяти кларнет і спробувати разом із кількома аматорами з-поміж студентів виконати народні моравські мелодії. Отак (з кларнетом, скрипкою й контрабасом) два роки поспіль ми брали участь у першотравневих демонстраціях, і Земанек, який був хлопчина нічогенький і полюбляв показати себе, долучався до нас; вбравшись у позичені моравські строї, він танцював на ходу, звівши руки догори, і співав. Цей від народження мешканець Праги, який Моравії ніколи й не бачив, завзято грав сільського гульвісу з наших країв, і я приязно поглядав на нього, тішився, що музика моєї малої батьківщини, яка одвіку вважалася осередком народного мистецтва, так припала йому до душі.