Деколи (радше задля годиться, ніж від справжньої остороги) я повставав проти обвинувачень в індивідуалізмі й вимагав доказів від своїх товаришів із тих гуртків. Чогось конкретного проти мене вони не мали; казали: «Тому що ти так поводишся». «Як це я поводжуся?»допитувався я. «А ти вряди-годи якось не так усміхаєшся». «Та й що? Я радію!»«Ні, ти всміхаєшся, наче думаєш про щось таке, що приховуєш у собі».
Коли товариші виснували, що моя поведінка і мої усмішки тхнуть інтелігентністю (ще одна принизлива наліпка тієї епохи), я врешті повірив їм, адже не міг уявити собі (бракувало мені сміливості), що всі могли помилятися, що помилялася сама Революція, помилявся самісінький дух тієї доби, а я, індивід, мав рацію. Я почав стежити за моїми усмішками і незабаром виявив у собі тонесеньку тріщину, що пролягла поміж тим, ким був, і поміж тим, ким (згідно з духом епохи) я мусив і хотів бути.
То ким же був я насправді? На це запитання хочу відповісти чесно: я був тим, хто мав кілька облич.
І кількість їхня зростала. За місяць до канікул я почав упадати коло Маркети (вона була на першому, а я на другому курсі) і намагався вразити її отим найдурнуватішим способом, як і всі двадцятирічні парубки за всіх часів: я надівав личину; я корчив старшого, ніж був насправді (за духом і за досвідом); удавав, ніби відсторонено тримаюся від усього, ніби розглядаю світ згори, наче під моєю шкірою криється ще одна, невидима і кулевідпорна. Вважав (і, зрештою, правильно), що жарти допомагають триматися відсторонено, і якщо і так полюбляв дотепи, то з Маркетою жартував з особливою штучною й ретельною запопадливістю.
То ким же був я насправді? Повторюю: я був людиною з кількома обличчями.
На зборах був серйозний, переконаний і сповнений ентузіазмом; у товариствізухвалий і задерикуватий; цинічний і страшенно гостроязикий з Маркетою; а як залишався сам (і думав про Маркету), то губився й почувався безпомічним, як той школяр.
То це останнє обличчя і було справжнє?
Ні. Усі були справжні: не було в мене одного обличчя справжнього, а решти облудних, як ото буває в святенників. Мав я кілька облич, тому що був молодий і сам не знав, хто я і ким хочу бути. (Дарма що невідповідність поміж оцими всіма обличчями лякала мене; до жодного з них я не прикипав, а незграбно, наосліп ішов за ними.)
Фізичний і психологічний механізм кохання настільки складний, що в певний період життя молодий хлопець мусить зосередитися майже виключно на його усвідомленні, хоч при цьому від нього вислизає самісінький обєкт коханняжінка, яку він любить (так само, як і молодий скрипаль не може зосередитися на музичному творі, не опанувавши техніку гри на скрипці настільки, аж не думатиме про те, що саме грає). Я вже згадував про школярське збентеження, яке охоплювало мене, коли думав про Маркету, і мушу додати, що випливало воно не так із моєї закоханості, як із незграбності і браку певності в собі, які, ще дужче, ніж Маркета, тяжіли над моїми почуттями і помислами.
Щоб погамувати це збентеження й незграбність, я ставився до Маркети з погордою; весь час намагався сперечатися з нею або ж просто кепкував з усіх її думок, що було геть неважко, адже попри її обдарованість (і попри вроду, що, як і кожна врода, викликає в оточення враження гаданої недоступності) то була цнотливо-наївна дівчина; вона нездатна була зазирнути за предмет, а бачила тільки сам той предмет; вона пречудово зналася на ботаніці, але частенько не могла зрозуміти анекдоту, який розповідали приятелі; захоплювали її всі ентузіастичні віяння епохи, та коли вона ставала свідком тієї чи іншої політичної практики, що базувалася на принципі «мета виправдовує засоби», її розум, як ото бувало і з анекдотом, ураз буксував; тим-то товариші вирішили, що їй треба зміцнити той ентузіазм знанням стратегії і тактики революційного руху на партійних курсах, що триватимуть два тижні упродовж канікул.
Те рішення мене нітрохи не влаштовувало, адже я планував ті два тижні збути вдвох із Маркетою в Празі, щоб підштовхнути наші стосунки (які поки що обмежувалися прогулянками, розмовами і двома чи трьома поцілунками) трохи далі; крім цих двох тижнів, часу в мене на це не було (місяць я мав провести в сільськогосподарській бригаді, а два останні тижні канікул побути з матірю в Моравії), тим-то я й умирав від ревнощів, дізнавшись, що Маркета не поділяла мого смутку, нітрохи не зажурилася, що має їхати на курси, ще й напряму заявила, що чекає їх із нетерпінням!
Із тих курсів (відбувалися вони у старовинному замку в центрі Чехії) Маркета надіслала мені листа, що цілком відповідав її натурі: переповнений щирою згодою з усім, що там діялося з нею, все її там захоплювало, ранкова зарядка, що тривала чверть години, доповіді, дискусії, пісні; написала вона мені, що там панує «здоровий дух», і, либонь, із запопадливості додала, що революція на Заході не забариться.
Як подумати, то я, по суті, був згоден із кожним її твердженням, як і вона, вірив навіть у революцію в Західній Європі; з одним тільки не міг погодитися: що Маркета почувається задоволеною й щасливою, коли мені так недобре без неї. І тоді я купив листівку й, щоб дошкулити їй (вразити, приголомшити, збити з пантелику), написав: «Оптимізмопіум для народу! Здоровий дух тхне дурістю. Нехай живе Троцький! Людвік».
З
На ту провокативну листівку Маркета відповіла коротким листом дуже пересічного змісту й більше не відповідала на послання, які я адресував їй упродовж усіх канікул. Я гріб сіно в горах у складі студентської бригади, і Маркетине мовчання страшенно гнітило і засмучувало мене. Майже щодня я писав їй листи, пройняті благальною і сумною закоханістю; я вмовляв її зробити так, щоб ми могли зустрітися бодай упродовж останніх двох тижнів канікул, ладен був не їхати додому в Моравію, відмовитися від того, щоб побути з моєю матінкою, якої я давно не бачив, ладен на що завгодно, аби лиш бути з Маркетою; усе це писав я не тільки тому, що кохав її, а й переважно від того, що вона була єдиною жінкою на моєму обрії й моя ситуація хлопця без дівчини була мені вже нестерпна. Але Маркета не відповідала на мої листи.
Я не розумів, що відбувалося. У серпні подався до Праги і застав її вдома. Ми знову пішли гуляти понад Влтавою й на острові, що звався Цісарська лука (то був похмурий вигін, де росли тополі й виднілися порожні спортивні майданчики), Маркета казала, що поміж нами нічого не змінилося; та й поводилася вона відповідно, але оця звичність (ті самі цілунки, ті самі розмови, та ж самісінька усмішка) гнітила мене. Коли я запитав Маркету, де ж ми зустрінемося наступного дня, вона сказала, щоб я зателефонував їй, тоді й домовимося.
Я зателефонував; жіночий голос у слухавці (не її) сказав, що Маркета поїхала з Праги.
Я почувався таким нещасним, як може почувати двадцятирічний парубок, у якого немає жінки; як досить-таки несміливий хлопчина, що пізнав фізичне кохання лише два чи три рази, крадькома й сяк-так, та все ж таки і далі сушить собі тим мозок. Дні для мене стали нестерпно довгі й порожні; я не міг читати, не міг працювати, тричі на день ходив у кіно, з сеансу на сеанс, уранці й увечері, тільки задля того, щоб згаяти час, щоб заглушити безнастанне совине угукання, що дудоніло в глибинах моєї істоти. Маркета була певна (завдяки моїм постійним хвастощам), що жінки мені вже й оскому набили, а насправді я не зважувався й словом обізватися до дівчат, які ходили вулицями, до тих красунь із прегарними ногами, що завдавали мені таких душевних мук.
Тим-то і зрадів, коли настав вересень, а разом із ним початок навчального року, і за кілька днів до того розпочалася моя робота у Студентській спілці, де в мене був окремий кабінет і купа різних обовязків. Наступного дня мені зателефонували з партійного секретаріату. Від тієї миті все закарбувалося в моїй памяті до найменших подробиць. Днина була сонячна, я вийшов із будинку Студентської спілки і відчув, що сум, який тяжкою хмарою налягав на мене під час канікул, потроху розвіюється. Приємна допитливість охопила мене, коли я підходив до секретаріату. Я подзвонив у двері, й мені відчинив голова комітету, високий молодик з вузьким обличчям, світлим чубом і блакитними крижаними очима. Я сказав: «Честь праці», як віталися за тієї пори всі комуністи. Він нічого на те не відповів, лиш мовив: «Заходь, тебе там чекають». Усередині, в останній кімнаті секретаріату, мене чекали троє членів студентського парткому. Звеліли мені сісти. Я сів і зрозумів, що все йде не так, як слід. Ці троє товаришів, яких я добре знав і з якими не раз весело балакав, мали тепер недоступні обличчя; звичайно, вони зверталися до мене на «ти» (як заведено було поміж товаришами), тільки це було не дружнє звертання, а офіційне і погрозливе. (Зізнаюся, відтоді в мене виникла нехіть до звертання на «ти»; таке звертання має бути виразом довірливої близькості, та якщо люди, які кажуть таке одне одному, не перебувають у цій близькості, воно враз набуває протилежного значення, стає виразом брутальності, тож світ, де всі зазвичай називають одне одного на «ти», є вже не світом загальної приязні, а світом загальної неповаги.)