Крім того, Земанек знав Маркету, а це була ще одна перевага. Різні обставини студентського життя частенько зводили нас трьох докупи; якось (нас тоді була ціла ватага) я почав вигадувати, що в горах у Чехії живуть племена курдуплів, цитуючи на підтримку своїх слів витяги із наукової праці, що начебто була присвячена цій важливій проблемі. Маркета страшенно зачудувалася, що ніколи не чула про це. Я відказав, що нічого дивного в цьому нема: звісно ж, буржуазна наука навмисне обходила мовчанням існування цих курдуплів, тому що капіталісти використовували їх як рабів.
Таж про це треба написати! вигукнула Маркета. Чому ніхто про це не пише? Це ж був би такий аргумент проти капіталістів!
Можливо, в нас утримуються від цього, замислено сказав я, через трохи делікатний і непристойний характер цієї проблеми: курдуплі ці здатні до надзвичайних любовних подвигів, тим-то вони дуже були в ціні, й наша республіка потайки продавала їх за кордон за грубі гроші у валюті, зокрема до Франції, де капіталістки літнього віку брали їх у прислугу, звісно ж, задля того, щоб насправді користуватися ними в інший спосіб.
Приятелі душилися від погамованого сміху, який викликала не лише незрівнянна дотепність моїх небилиць, а й уважне обличчя Маркети, яка завжди ладна була кинутися в бій за щось (чи проти когось); вони аж губи кусали, боялися зіпсувати Маркеті радість пізнання, а дехто (поміж ними і Земанек, до речі) підтримав мене, щоб якомога поважніше підтвердити мої слова про тих курдуплів.
Коли Маркета запитала, які ж вони на вигляд, то, памятаю, Земанек цілком поважно сказав, що від курдуплів походить професор Чехура, якого вона разом з усіма студентами мала нагоду щодня бачити за кафедрою, до того ж чи й за батьком, і за матірю, чи принаймні за одним із них. Розповів про це йому начебто доцент Гуле, що якось на канікулах зупинився в готелі, де мешкало подружжя Чехура, які не сягали і трьох метрів, якщо скласти їх докупи. Думав, що вони вже не сплять, то ввійшов уранці до їхнього номера і приголомшено завмер: вони лежали в ліжку, але не одне коло одного, а рядком: Чехура скрутився в ногах, а дружинав узголівї ліжка.
Атож, підтвердив я, якщо так, то немає сумніву, що не лише Чехура, а й дружина його походить від курдуплів з чеських гір, оскільки так спатидавній атавістичний звичай усіх курдуплів цього краю, до речі, у минулому вони ніколи не будували осель у вигляді кола чи квадрата, а тільки у вигляді витягнутого по довжині прямокутника, тому що не лише подружжя, а й усі члени родини спали отак низкою, одне за одним.
Пригадавши тієї недоброї днини всю оту нашу балаканину, я відчув, як у мені засяяв кволий вогник надії. Земанек, який мав розглядати мою справу, знав стиль моїх дотепів, так само добре знав він і Маркету, тож зрозуміє, що листівка, яку я надіслав їй, просто хлопчачі пустощі, скеровані на те, щоб подразнити дівчину, якою ми всі захоплювалися й (звісно ж, унаслідок цього) часом із неї кепкували. За першої ж нагоди я розповів йому про моє лихо; Земанек уважно вислухав мене, наморщивши чоло, і сказав, що подумає.
Упродовж усього того часу я жив від сьогодні до завтра; як водиться, ходив на лекції й чекав. Мене часто викликали на різні партійні комісії, які намагалися зясувати, чи не належу я до якихось троцькістських угруповань; я, з мого боку, старався запевнити їх, що навіть не знаю, в чому той троцькізм полягає; я ловив кожен погляд тих товаришів, які вдавали із себе слідчих, жадібно намагаючись угледіти в них бодай іскорку довіри; коли мені видавалося, що такий шанс випав, я намагався підхопити ту іскорку, зберегти її в собі якнайдовше і роздмухати в пломінець надії.
Маркета і далі уникала мене. Розуміючи, що те ставлення повязане зі справою, яка постала з моєї листівки, я не хотів розпитувати їївід самолюбства чи, може, з досади. Та якось вона сама перепинила мене в коридорі на факультеті. «Я повинна поговорити з тобою».
Отак через кілька місяців ми знову опинилися вкупі; була осінь, обоє ми вбрані в довгі непромокальні плащі, що їх усі носили за тієї (радикально неелегантної) пори; сіялася мжичка, дерева на набережній були темні й голі. Маркета розповіла мені, як усе воно сталося: коли була на тих курсах, її раптом викликали товариші з дирекції й запитали, чи отримувала вона листи; вона сказала, що так. Вони запитали, хто їй писав ті листи. Вона відповіла, що писала мати. І більше ніхто? Ще один товариш по навчанню, відказала вона. Можеш сказати нам хто, запитали у неї. Вона назвала моє прізвище. І що він пише, цей товариш Ян? Вона стинула плечима, їй не хотілося цитувати слова з тієї листівки. Ти теж йому писала? запитали вони. Авжеж, відказала вона. Про що? Ну так, сказала вона, про курси і про все таке. Тобі подобається на курсах? запитали вони. Авжеж, звісно, відказала вона. А він що тобі про них писав? Він? ухильно перепитала Маркета. Знаєте, він такий дивак, якби тільки ви знали його Ми його знаємо, сказали вони, нам хотілося б дізнатися, що він писав тобі. Можеш показати нам ту листівку?
«Не гнівайся на мене, додала Маркета, я зобовязана була показати її».
«Не перепрошуй, сказав я, так чи так вони вже знали про неї ще до цієї розмови; а то не викликали б тебе».
«А я й не думаю перед тобою виправдовуватися, мені не соромно, що я дала її прочитати їм, не хочу, щоб ти хибно це зрозумів. Ти член партії, й партія має право знати, хто ти такий і що думаєш», зухвало відказала Маркета; потім додала, що їй стало страшно від того, що я таке написав їй, адже ми знаємо, що Троцькийце найбільший ворог усього того, за що ми боремося й задля чого живемо на світі.
Що я мав пояснювати Маркеті? Я попросив її розповідати, що було далі.
Маркета сказала, що вони прочитали ту листівку й остовпіли. Запитали, що вона про це думає. Вона відказала, що це мерзота. У неї запитали, чому вона не прийшла відразу й не показала їм це. Вона звела плечима. У неї запитали, чи знає вона, що таке пильність. Вона похнюпилася. Вони запитали, чи знає вона, що у партії багато ворогів. Вона сказала, що знає, та не могла повірити, що товариш Ян міг Вони запитали, чи добре вона знає мене. Вона сказала, що я химерний якийсь. Звичайно, вона завжди вважала мене відданим комуністом, та часом я казав про комунізм геть неприйнятні речі. Вони запитали, які, наприклад. Вона сказала, що точно не пригадує, але для мене немає нічого святого. Вони сказали, що з цієї листівки все пречудово видно. Вона сказала, що часто сперечалася зі мною з багатьох приводів. І ще сказала, що я по-різному говорив на зборах і з нею. На зборах я весь палав ентузіазмом, а в її товаристві з усього кепкував і все висміював. Вони запитали, чи вважає вона, що така особа може бути членом партії. Вона звела плечима. Вони запитали, чи зможе партія побудувати соціалізм, якщо її члени заявляють, ніби оптимізмце опіум для народу. Вона відказала, що така партія не побудує соціалізму. Вони сказали, що цього досить. І поки що вона не повинна казати мені про цю розмову, вони хочуть простежити, що я там далі писатиму. Вона сказала, що не хоче мене й бачити більше. Вони не погодилися. Навпаки, порадили їй і далі писати мені, принаймні тимчасово, щоб на поверхню спливло усе, що ще криється в мені.
«Ти потім показувала їм усі мої листи?»запитав я Маркету, зашарівшись наче маківка, бо пригадав усі мої любовні тиради.
«А що я могла вдіяти? відказала Маркета. Але після цього всього писати тобі я більше не могла. Не в змозі була листуватися з людиною лише задля того, щоб вивести її на чисту воду. Послала тобі листівку, та й край. Не хотіла бачитися з тобою, бо мені заборонили розповідати тобі всю правду, і я боялася, що ти почнеш розпитувати і мені доведеться брехати, а брехати я не люблю».
Я запитав Маркету, що ж тоді змусило її побачитися зі мною сьогодні.
Вона сказала, що причиною був товариш Земанек. Він зустрів її на початку навчального року в коридорі й відвів до кімнати парткому на факультеті природничих наук. Сказав, що йому сповістили, ніби я написав їй на курси листівку з ворожим до партії змістом. Попросив сказати, які фрази там були. Вона сказала. Він запитав, що вона про це думає. Вона сказала, що осуджує. Він схвально кивнув і запитав, чи й далі зустрічається вона зі мною. Вона збентежилася й відповіла ухильно. Він сказав, що з курсів надійшов на факультет схвальний відгук про неї й факультетська партійна організація цілком їй довіряє. Вона відповіла, що щаслива це чути. Він сказав, що не має наміру втручатися в особисті справи, але гадає, що про людину можна судити з того, із ким вона водиться, тож як вона зупинить свій вибір на мені, це свідчитиме не на її користь.