Він запитав, що я роблю цілими днями, і я розповіла йому, а він сказав, я й досі чую цей голос, трохи жартівливий, трохи співчутливий, недобре живете, пані Гелено, потім заявив, що це треба міняти, що я повинна зважитися на інше життя, трохи більше вділити часу «життєвим радощам». Я відказала, що нічого не маю проти цього, що в мене завжди було палке стремління до радощів, що нічого так не дратувало мене, як усілякі печалі та скигління, а він сказав, що не має значення те, до чого я прагну, адже здебільшого шанувальники втіхце найсумніші люди на світі, ох, правда ваша! мало не вигукнула я, а потім він сповістив, що забере мене о четвертій пополудні біля радіо, ми подамося удвох погуляти на природі, на празькій околиці. Я намагалася протестувати, що ви, я ж заміжня жінка, не можу я вештатися отак гаями з чужим чоловіком, Людвік жартома відказав, що він не чоловік, а лише науковець, а водночас був сумний, такий сумний! Я помітила це, і мені аж гаряче стало, приємно було думати, що він хоче мене, хоче саме тому, що я нагадала про моє заміжжя, адже в такий спосіб я стала ще недоступніша, бо завжди найдужче прагнуть того, що недоступне, я спрагло вхлинала смуток, який читався на його обличчі, і тоді збагнула, що він закохався в мене.
А наступного дня з одного боку була Влтава, з іншого на крутому схилі зеленів гай, це було так романтично, я люблю все, що романтичне, моя поведінка, мабуть, була трохи дурнувата, не личила вона матері дванадцятирічної дівчинки, я сміялася, стрибала, взяла його за руку і примусила бігти разом зі мною, потім ми зупинилися, моє серце гамселило, мов навіжене, ми стояли, майже торкаючись одне одного, Людвік трохи нахилився й раптом поцілував мене, я відсахнулася і знову вхопила його за руку, і ми знову побігли, серце в мене слабеньке, найменше зусилляі воно вже тіпається, варто тільки піднятися на поверх, тож я незабаром збавила ходу, подих мій потроху вирівнювався, аж я помітила, що несамохіть тихенько наспівую два перші такти моєї улюбленої моравської пісеньки, і коли мені здалося, що він зрозумів мене, я заспівала на повний голос, не було мені соромно, мені здалося, ніби з мене упав тягар моїх років, клопотів, смутку, тисячі отих сірих лусочок, а потім ми сиділи в сільському шинку і їли хліб і ковбасу, все було так просто і звичайно, буркотун шинкар, поплямована скатертина, а пригода була таки чудесна, я сказала Людвіку, знаєте, за три дні я вирушаю до Моравії, робитиму репортаж про «їзду Королів». Він запитав, де саме, і коли я відповіла, заявив, що це там, де він народився, новий збіг, що просто-таки приголомшив мене, а Людвік сказав: «Я знайду вільну часину, щоб побути там із вами».
Я злякалася, згадала про Павла, про ту слабеньку іскорку надії, яку викресав він у мені, не ставлюсь я цинічно до мого шлюбу, на все ладна, щоб порятувати його, й не лише заради маленької Здени, адже ніде правди подіти, заради себе теж, заради всього, що було, заради спогадів про молодість, але не знайшла я в собі сили сказати Людвікові «ні», не знайшла, та й годі, й ось тепер жереб кинуто, маленька Здена спить, мені страшно, а Людвік о цій порі вже в Моравії й чекає на завтра, коли я вийду з автобуса.
Частина третяЛюдвік
1
Авжеж, пішов я прогулятися. Зупинився на мосту через Мораву і задивився на плин води. Ох і бридка вона, ця Морава (вода в ній така брунатна, аж здається, ніби річкою плине глинясте течиво), та й узбережжя її похмуре: вулиця, де бовваніє пятеро двоповерхових будинків, що стоять нарізно, мов нещасні сироти; певне, задумані вони були як основа набережної, амбітний і претензійний намір, що так і не втілився у життя; на двох із них видно ліплення у вигляді янголят, з кераміки і тиньку під мармур, воно вже й облущилося: янголи без крилець, а візерунків, які обвалилися подекуди до самої цегли, й геть не розібрати. Там, де ця вулиця з домами-сиротами закінчується, видно тільки опори лінії електропередачі, траву, декількох запізнілих гусей на моріжку, а потім лани, незмірні й безкраї лани, що губляться десь удалині, а в них губиться глинисте течиво Морави.
Міста тут відбиваються одне в одному, наче в дзеркалі, а я в цій панорамі (ще змалку добре знайома була, але й тоді нічого вона мені не казала) угледів Остраву, місто гірників, що скидалося на величезну тимчасову спальню, де було повно занедбаних будинків і брудних вулиць, які губилися в порожнечі.
Я потрапив у пастку; стояв на цьому мосту, немов під прицілом кулемета. Не хотілося мені далі розглядати ту пустельну вулицю й розкидані по ній будинки, бо не хотів я думати про Остраву. Отож я обернувся й попрямував берегом проти течії.
Там ішла доріжка, облямована з одного боку густою шерегою тополь: вузенька алея, з якої видно було все, мов на долоні. Праворуч був схил, що поріс травою і бурянами, він спускався до самісінької води; далі, потойбіч річки, погляд впирався у склади, майстерні й двори невеличких фабрик; ліворуч від алеї спершу виднів довжелезний смітник, а потім розлогі лани, поцятковані металевими конструкціями опор високовольтної лінії електропередачі. Вивищуючись над усім отим, прямував я вузькою доріжкою, наче переходив місточками понад самісінькою водою, і порівняння цього краєвиду з неозорою водною гладінню спало мені на думку, бо від нього віяло холодом, який просто-таки пронизував мене, та й ішов я цією алеєю, наче ризикував щомиті упасти у воду. Водночас усвідомлював, що чудернацьке враження від пейзажу є тільки крихітною друзкою від того, про що я заборонив собі згадувати після зустрічі з Люцією; враження було таке, наче мої приховані згадки просякнули в усе, що бачив я цієї миті довкола себе, в пустельні лани і пустку дворів і складів, непрозору гладінь річки і цю постійну холодінь, що поєднувала в цілість всю довколишню місцевість. Мені здалося, що я не зможу відкараскатися від тих згадок; вони просто-таки обсіли мене.
2
Про той шлях, яким урешті доскочив я першого мого життєвого краху (і, з його недоброю поміччю, Люції), було б неважко розповісти легким і навіть забавним тоном: у всьому винна була моя згубна схильність до лихих жартів і згубна Маркетина нездатність зрозуміти їх. Маркета належала до тих жінок, які все сприймають серйозно (у цьому вона цілком узгоджувалася із самісіньким духом тієї пори) і яких добрі феї ще з колиски наділили здатністю всьому вірити, що й стало їхньою головною рисою. Це не евфемізм, не хочу я в такий спосіб дати на здогад, що вона була дурненька; ні, вона була достатньо обдарована і прониклива, та ще й молода (мала девятнадцять років) і така гарна, що її наївну довіру можна було зарахувати радше до чеснот, ніж до прикрих недоліків. Усі ми на факультеті любили її й намагалися так чи так завоювати її прихильність, що не заважало нам (чи принаймні декому з-поміж нас) кепкувати з неї, звісно ж, легенько і незлостиво.
Що й казати, гумор і Маркета нітрохи не поєднувалися між собою, а ще менше поєднувалися з духом епохи. Йшов перший рік після лютого 1948-го; розпочиналося нове життя, справді таки нове, геть відмінне від того, що було доти, і лице того життя, яким воно закарбувалося в моїй памяті, було напружене і серйозне, причому дивувало, що та серйозність не мала нічого похмурого, а навпаки, зберігала, сказати б, навіть усмішку; атож, оті роки заявляли про себе як про найрадісніші з-поміж усіх, а як хтось не радів, то його відразу ж починали підозрювати в тому, що він засмучений перемогою робітничого класу або ж (і це було не менш важливим переступом) індивідуаліст і переймається своїми особистими печалями.
Натоді глибоко особистих печалей я не мав, навпаки, страшенно полюбляв пожартувати, проте не можна було сказати і того, що я цілком відповідав радісному поглядові доби: мої дотепи були надто вже несерйозні, а тодішня радість не допускала легковажних жартів чи іронії, адже, наголошую, це була поважна радість, що гордо іменувалася «історичним оптимізмом класу-переможця», урочиста, аскетична радість, одне слово, Радість із великої літери.
Пригадую, на факультеті ми організовувалися в «гуртки для вивчення», які часто збиралися для прилюдної критики і самокритики їхніх членів, а потім на основі цього на кожного складали характеристику. Як і всі партійці, я мав купу обовязків (обіймав високий пост у Студентській спілці), та ще й навчався добре, тож ця характеристика не могла мені особливо зашкодити. Проте за тріскучими фразами про мою громадську активність, старанність, позитивне ставлення до держави, про мою працю й знання марксизму зазвичай ішла згадка про те, що моїй особі досі притаманні «пережитки індивідуалізму». Не було в тій згадці чогось такого, що могло б занепокоїти, так уже повелося, що в найблискучішу характеристику належало вставити критичну заувагу, наприклад, одному закидали «слабкий інтерес до революційної теорії», іншому«холодне ставлення до людей», ще комусьбрак «пильності й недовіри», а комусь«недобру поведінку з жінками»; звичайно, якщо така заувага була не одна, а долучалася до неї інша, або ж як ти замішаний у якомусь конфлікті чи став обєктом підозри або догани, «пережитки індивідуалізму» або ж «недобра поведінка з жінками» могли стати зародками катастрофи. І у вигляді особливої фатальності цей зародок чигав у особовій справі на кожного з нас, авжеж, на кожного.