Ця пречудова злагода поміж вояками і командиром (якого зазвичай зневажали) розлютила мене; я помітив, що всі давні порахунки поміж ними вмить стерлися перед спільною ненавистю до Алексія. Усі, вочевидь, по-своєму витлумачили командирову заяву, який сказав учора, що Алексій виказувач, тож і відчули вмить палкий приплив згоди з командиром і його жорстокістю. У голову мені вдарила сліпа лють, я розгнівався на всіх тих людей, що були довкола мене, за їхню поспішну готовність повірити першому-ліпшому обвинуваченню, за їхню жорстокість, яку вони завжди ладні були виявити, і тоді я випередив капрала із його поплентачами, підійшов до ліжка і звелів: «Вставай, Алексію, годі дурника корчити!».
Тієї миті хтось іззаду вхопив мене за руки і змусив упасти навколішки. Я обернув голову і побачив Петра Пекни. «Ти що, більшовику, хочеш зіпсувати нам забаву?»просичав він. Я видерся й дав йому добрячого ляща. Ми вже ладні були битися, але решта нас вгамувала, всі боялися, що бійка розбудить Алексія. Зрештою, і капрал підійшов із казанком. Він став над Алексієм і, вивернувши на нього літрів з десять води, гаркнув: «Устати!».
І сталося щось дивне: Алексій так і лишився лежати. Капрал аж остовпів на кілька секунд, а потім крикнув: «Рядовий! Встати!». Але рядовий і не поворухнувся. Капрал нахилився і струсонув його (ковдра була мокра, простирало і матрац теж, краплі води падали на долівку). Потім насилу перевернув Алексія, і ми побачили його непорушне, бліде, запале обличчя.
«Лікаря!»крикнув капрал. Ніхто не поворухнувся, всі дивилися на Алексія в мокрій нічній сорочці, тож капрал знову гаркнув: «Лікаря!»і показав на якогось вояка, аж той умить вибіг із казарми.
(Алексій лежав без руху, тіло його аж поменшало і здавалося таким хирлявим, як ніколи до того, він був як дитина, тільки губи були міцно, не по-дитячому стулені; додолу з нього цяпали краплини води. Хтось сказав: «Дощ».)
Лікар помацав його запястя і кивнув: «Авжеж». Потім відгорнув мокру ковдру: ми побачили Алексія на всю (коротку) довжину його тіла, у довгих білих і мокрих кальсонах, побачили носаки його ніг, що стирчали угору. Лікар кинув оком довкруги і взяв два тюбики, що лежали на тумбочці біля узголівя; поглянув на них і сказав: «Тут досить було, щоб і двох закатрупити». Потім стягнув простирало із сусіднього ліжка і накрив Алексія з головою.
Від усього того ми запізнилися; поснідали на ходу і за три чверті години вже спускалися у копальню. Потім був кінець зміни, потім вояцькі вправи, політична підготовка, обовязкові співи, прибирання казарми, потім відбій, і, лежачи в ліжку, я думав про те, що Стани вже немає поруч, немає і мого найліпшого друга Ґонзи (більше я його так і не побачив, згодом казали, ніби після закінчення служби він чкурнув через кордон до Австрії), а тепер немає й Алексія; він сліпо і мужньо грав свою несамовиту роль і не винен, що не здужав грати її до кінця, що не міг далі залишатися у лавах під личиною зацькованого пса, що йому забракло для цього сил; не був він мені приятелем, його запекла віра була мені чужа, але за своєю долею він був мені найближчий; видавалося навіть, що він скерував свою смерть як докір мені, наче хотів дати на здогад, що від тієї миті, як партія виганяє людину зі своїх лав, у тієї людини вже немає причини жити на світі. Зненацька я став почуватися винним у тому, що не любив його, адже тепер він був мертвий, непоправно мертвий, а я нічого ніколи не зробив задля нього, хоч був єдиним, хто міг якось йому стати у пригоді.
Проте я втратив не лише Алексія і проґавив не лише єдину нагоду порятувати людинутепер, дивлячись на ті події звіддаля, збагнув, що за тієї ж таки пори утратив палке почуття солідарності з моїми приятелями-«чорнюками», а разом із ним і останню можливість воскресити мою довіру до людей. Я почав здогадуватися, що наша солідарність постала під тиском обставин і під впливом інстинкту самозбереження, що й згуртувало нас в одне стадо. І тоді став думати, що наш «чорний» колектив здатний зацькувати людину (і запроторити її на заслання або послати на смерть), як і колектив людей у тій залі, як, може, і будь-який колектив.
Того дня я був наче пронизаний пусткою; був я пустелею в пустелі, й тоді мені захотілося погукати Люцію. Не міг я збагнути, чому так несамовито прагнув її тіла; тепер мені часом здавалося, наче вона була не жінкою в реальному тілі, а потужним струменем тепла, що рухався нескінченним царством холоднечі, прозорим струменем, що віддалявся від мене, бо я його нагнав.
Потім був наступний день, і під час вправ на плацу очі мої не покидали огорожі; я чекав, що прийде Люція. А впродовж усього цього часу до колючого дроту підійшла тільки якась бабця, що зупинилася й почала показувати на нас замурзаному внукові. Увечері я написав довгого благального листа; я прохав Люцію повернутися, мені потрібно було її побачити, я вже нічого не просив, тільки щоб вона була, щоб я міг її бачити і знати, що вона зі мною, що вона є
Мов на сміх, потепліло, небо заясніло блакиттю, жовтень був пречудовий. Дерева вбралися осінніми барвами, і природа (ота вбога остравська природа) в нестямному екстазі святкувала своє прощання з осінню. А я мусив у цьому вбачати насмішку, бо мої розпачливі листи не знаходили відповіді й біля колючого дроту (під зухвалим сонцем) зупинялися невимовно чужі люди. За два тижні один із моїх листів повернувся; адреса на конверті була перекреслена, олівцем на ньому дописали: «Вибула, не лишивши адреси».
Мене охопив жах. Тисячі разів після нашої останньої зустрічі згадував я все, що ми казали тоді одне одному, сотні разів проклинав себе і виправдовував перед самим собою, сотні разів думав, що нагнав її назавжди, і сотні разів запевняв себе, що, попри все, Люція все ж таки зуміє мене зрозуміти і простити мені. Та цей поштарський напис олівцем був як вирок.
Був такий схвильований, що вже не контролював себе, і наступного дня утнув нову дурницю. Кажу, дурницю, проте вона була не гірша за мою нещодавню втечу з казарми, і безглуздість того вчинку стала зрозуміла тільки згодом, та ще й тому, що він мені не вдався, а не через його ризикованість.
Як я знав, ще до мене Ґонза робив таке, коли влітку ходив до одної болгарки, в якої чоловік працював удень. Я скористався його методою: вранці разом з усіма пішов до копальні, взяв жетон, лампу, замурзав обличчя вугільною пилюгою, а потім потихеньку втік; побіг до Люціїного гуртожитку і почав розпитувати вахтерку. Від неї дізнався, що Люція поїхала два тижні тому, взявши з собою маленьку валізу, куди поскладала все, що в неї було; ніхто не знав, куди вона подалася, вона нікому нічого не сказала. Я жахнувся: а як щось сталося з нею? Вахтерка глянула на мене і махнула рукою. «Ой, ці дівчиська завжди так роблять. Приходять, потім ідуть звідси, не сказавши нікому й слова». Я пішов у заводський відділ кадрів, але нічого там не дізнався. Потім я довго вештався Остравою і прийшов до копальні аж наприкінці зміни, збираючись непомітно загубитися в натовпі вояків; проте щось із Ґонзиної методи, яку він застосовував для таких прогулянок, я пропустив, і мене зловили. Через два тижні я постав перед військовим трибуналом і заробив десять місяців за дезертирство.
Авжеж, оце тут, тієї миті, коли я втратив Люцію, й настав довгий період наповнений відчаєм і порожнечею, про що нагадав мені брудний приміський ландшафт рідного міста, коли я ненадовго заглянув туди. Атож, відтоді воно все й розпочалося: поки я був за ґратами, померла мама, а я навіть не зміг приїхати на її похорон. Потім я повернувся до Острави, до чорнюків, і відбув там іще рік на службі. Після закінчення терміну змушений був підписати зобовязання три роки відпрацювати у копальні, бо ходили чутки, ніби тих, котрі відмовляться, триматимуть на службі ще кілька років. Отож я гарував там іще три роки як цивільна людина.
Не люблю я про це думати, не люблю й говорити, та й, власне кажучи, не люблю, коли сьогодні люди, яких вилучили з того політичного руху, що вони в нього вірили, як і я, вихваляються своєю долею. Авжеж, щоправда, я теж героїзував мою долю засланця, але це була облудна гордість. Згодом я сам собі, без будь-якої поблажливості, нагадав, що опинився поміж «чернюками» не тому, що був сміливий, не тому що боровся, не тому що заслали мене за те, що мої ідеї протиставляв я іншим ідеям, ні, моєму падінню не передувала жодна драма, я був радше обєктом, ніж субєктом моєї історії, тож немає в мене (якщо не вважати заслугою страждання, скорботу, руїну) ніяких підстав цим хвалитися.