Люція? А, звісно: вже пятнадцять років я її не бачив і довго навіть не чув про неї. Тільки після закінчення військової служби дізнався, що буцім вона перебуває десь у Західній Чехії. Але я вже її не шукав.
Частина четвертаЯрослав
1
Я бачу польову дорогу. Бачу землю, поорану колесами селянських возів. А коло дороги трава така зелена, що я не можу втриматися, щоб не погладити її.
Довкола вузькі лани, не видно широких полів, що складаються з обєднаних кооперативами ділянок. Як це? Хіба не сучасний краєвид я бачу, не сучасною землею іду? То що це за краєвид?
Прямую далі й бачу на узліссі кущ шипшини. На ньому повно диких руж. Зупиняюся й почуваю щастя. Сідаю в траві біля куща, а потім і лягаю. Відчуваю, як спина торкається травянистої землі. Я обмацую її своєю спиною. Утримую її спиною й умовляю не боятися, що вона буде тяжка і наляже на мене всією своєю вагою.
Потім чую тупіт копит. Вдалині здіймається легка хмарка куряви. Наближаючись, вона стає прозора. З неї виринають вершники. Молоді хлопці в сідлах, білі однострої. Та що ближчають вони, то дужче впадає в око недбалість їхнього вбрання.
Одні доломани застебнуті позолоченими ґудзиками, другі розхристані, а декотрі хлопці просто в сорочках. У декого шапки на головах, інші голомозі. О ні, це не регулярне військо, це дезертири якісь, утікачі, розбійники!
Та це ж наша кіннота! Я підводжуся й дивлюся, як вони підїжджають. Ось перший вершник дістає шаблю й махає нею. Загін зупиняється.
Хлопець із шаблюкою нагинається над гривою свого коня і розглядає мене.
«Авжеж, це я», кажу йому.
«Король! здивовано каже хлопець. Упізнав я тебе».
Я схиляю голову, я щасливий. Стільки століть їздять вони тут і впізнали мене.
«Як ся маєш, королю?»питає хлопець.
«Страшно мені, друзі», кажу я.
«Тебе переслідують?»
«Ні, ще гірше. Щось задумали проти мене. Я не впізнаю людей, що мене оточують. Приходжу додому, і кімната не така, й дружина інша, все не таке. Кажу собі, що, мабуть, помилився, вибігаю надвір, але це таки мій дім! Зовні наче мій, а всередині чужий. Отак скрізь, хоч куди повернися. Кояться такі речі, що мені аж страшно, друзі».
Хлопець питає мене: «Ти ще не відвик їздити верхи?». Я помічаю поруч із ним осідланого коня, вершника на нім нема. Хлопець показує мені на нього. Я засовую ногу в стремено і сідаю верхи.
Кінь шарпається, але я вже з утіхою стискаю колінами його тулуб. Хлопець дістає з кишені червону хустку і дає мені. «Затули обличчя, щоб тебе не впізнали!» Запнувшись тією хусткою, я стаю геть сліпий. До мене долинає голос: «Кінь тебе повезе».
Увесь загін рушає учвал. Я чую, як біля мене мчать сусіди. Мої литки торкаються їхніх литок, часом чую уривчастий подих їхніх коней. Либонь, із пів години їдемо ми отак, одне біля одного. Потім зупиняємося. Той самий голос каже: «Ми вже прибули, королю!».
«Де ми?»питаю я.
«Хіба ти не чуєш, як шепоче ріка? Ми на березі Дунаю. Тут, мій королю, ти в безпеці».
«Правда твоя, кажу йому, я почуваюся в безпеці. Мені хочеться скинути цю запону».
«Не треба, королю, не зараз. Та й нащо тобі дивитися? Твої очі тільки обманять тебе».
«Але ж я хочу побачити мій Дунай, мою ріку, я хочу її побачити!»
«Тобі не треба дивитися, королю! Я все розкажу тобі. Так буде ліпше. Довкола нас неозора рівнина. Пасовиська. То тут, то там чагарі, деревяні тички, криничні журавлі. А ми стоїмо на березі, в траві. Кроків за два траву заступає пісок, бо в цій місцевості в Дунаю піщане річисько. А тепер злізь із коня, королю!»
Ми злізли додолу і посідали на землі.
«Хлопці розкладають багаття, знову лунає голос того чоловіка, сонце помалу хилиться за обрій, незабаром настане нічна прохолода».
«Я хочу побачити Власту», раптом кажу я.
«Побачиш».
«Де вона?»
«Неподалік звідси. Ти приїдеш до неї. Кінь привезе тебе туди».
Я схопився на ноги і попросив, щоб ми відразу ж вирушили. Та на плече мені лягла чоловіча рука.
«Сиди, королю. Тобі треба відпочити і попоїсти. Упродовж цього часу я розповідатиму тобі про неї».
«Ага, розкажи, де вона?»
«За годину їзди звідси стоїть деревяна хата під стріхою. Вона оточена невеликим тином».
«Так, так, сказав я, відчуваючи на серці щасливий тягар, усе з дерева. І це дуже добре. У тій хатині не повинно бути жодного металевого цвяха».
«Авжеж, провадив голос, тин із насилу обтесаних кілків, тож у ньому можна впізнати первісні форми гілляк».
«Усі речі, виготовлені з дерева, скидаються на пса чи на кота, сказав я. Це істоти, а не речі. Я люблю світ із дерева. Тільки в ньому я почуваюся вдома».
«За тином ростуть соняхи, нагідки і жоржини, а ще там є стара яблуня. А на порозі стоїть Власта!»
«Як вона вбрана?»
«У лляну спідницю, трохи зашмаровану, бо вона допіру вийшла з хліва. В руці у неї деревяне цеберко. Боса. Але вона гарна, бо молода».
«Вона вбога. Це вбога наймичка».
«Авжеж, але це не заважає їй бути королевою! А оскільки вона королева, їй треба ховатися. Навіть тобі не можна до неї наближатися, щоб її не викрили. Лише тоді ти підійдеш до неї, коли обличчя твоє буде затулене. Кінь знає дорогу».
Його розповідь була така втішна, що мене охопила солодка млість. Лежачи у траві, я чув його голос, потім він стих, і чутно було тільки хлюпотіння хвиль і потріскування багаття.
Усе воно було таке гарне, що я не зважувався розплющити очей. Але нічого не міг удіяти. Я знав, що пора їх уже розплющити.
2
Піді мною матрац, що лежить на лакованому дереві. Не люблю лакованого дерева. Не люблю і вигнутих металевих ніжок, на яких стоїть диван. Наді мною висить під стелею рожева скляна куля з трьома білими смугами. І цієї кулі я не люблю. Ні буфета напроти, де за склом ціла купа непотрібних скляних речей. З дерева тільки фісгармонія у кутку. У цій кімнаті люблю я тільки її. Вона лишилася від тата. Рік тому тато вмер.
Я підвівся з дивана. Почувався так само змореним. Була пятниця, пополудні, за два дні до «їзди Королів». Усе було на мені. Усе, що стосується фольклору в нашім районі, завжди лежить на мені. Уже два тижні не спав я як слід через клопоти, пошуки, суперечки.
Потім до кімнати увійшла Власта. Я раптом здивовано подумав, що їй треба було б погладшати. Вважається, що огрядні жінки мають добре серце. Власта худа, обличчя пооране зморшками. Запитала, чи не забув я забрати білизну з пральні. Я забув. «Так я і думала», сказала вона і поцікавилася, чи буду я нарешті сьогодні вдома. Мені довелося неохоче відказати, що ні, не буду. Сьогодні в мене збори у місті. У райраді. «Ти обіцяв допомогти Владимирові з домашніми завданнями». Я звів плечима. «А хто буде ще на тім зібранні?» Коли назвав учасників, вона спитала: «І Ґанзлікова?». «Авжеж», відказав я. Власта насупилася. Усе зіпсувалося. Пані Ґанзлікова зажила кепської репутації. Відомо було, що вона переспала з купою чоловіків. Власта не підозрювала мене в чомусь такому, але зневажала збори, в яких брала участь Ґанзлікова. Не було чого вже розмовляти з нею. Ліпше було хутчій піти.
Збори були присвячені останнім приготуванням до «їзди Королів». Усе йшло наперекіс. Національний комітет почав урізати нам фінансування. Ще кілька років тому він виділяв чималі гроші на фольклорні свята. Тепер фінансово підтримувати його повинні ми. Молодіжна спілка вже не приваблює молодь, тож їй доручили організацію «їзди Королів», щоб хоч трохи підняти її престиж! Спершу прибуток від «їзди» використовували для підтримки інших, не таких прибуткових фольклорних свят, а тепер увесь дістанеться Молодіжній спілці, яка розпоряджатиметься ним на власний розсуд. Ми просили поліцію перекрити дорожній рух під час «їзди Королів». Але того ж дня, коли мали відбутися збори, нам дали негативну відповідь. Сказали, не можна заважати рухові транспорту через «їзду». Але на що вона схожа буде, якщо коні плентатимуться поміж автомобілями? Морока, та й годі.
Збори затягнулися, й додому я повернувся майже о восьмій вечора. На майдані зустрів Людвіка. Він ішов у зворотному напрямку, протилежним тротуаром. Я аж здригнувся, угледівши його. Яким вітром його сюди занесло? Помітив, як він зиркнув на мене, затримавши погляд на секунду, потім швидко відвернувся. Удав, ніби не впізнав. Два давні приятелі. Вісім років за шкільною партою! І він удає, ніби не бачить мене!