Я поцілував її (вона чекала мене від шостої вечора, відколи пішов на роботу гірник, який працював у нічну зміну), вона запитала, чи я пив; я відказав, що пив, і розповів, як вислизнув із території частини. Вона сказала, що весь цей час тремтіла зі страху, щоб не сталося зі мною якогось лиха. Я сказав, що страшенно радий зустрітися з нею; обіймаючи її, відчував, що вона знову тремтить. «Що з тобою?»запитав я. «Нічого», відказала вона. «Але чому ти тремтиш?»«Я боюся за тебе», відказала вона і вислизнула з моїх обіймів.
Я роззирнувся довкруги. Кімната була малесенька, умеблювання вбоге: стіл, стілець, ліжко (застелене вже не зовсім чистою білизною); на стіні ікона; біля протилежної стіни шафа, на ній якась консервація у слоїках (єдина більш чи менш домашня річ у тім приміщенні), а над усім цим самотньо світилася попід стелею лампа без абажура, її світло гостро било у вічі, прикро осяваючи мене від ніг до голови, аж на мить недобре стало: величезний піджак, підперезані мотузком штани, чорні носаки вояцьких черевиків; і вгорі мій нещодавно поголений череп, що блищить наче місяць-повня.
«Ох, вибач, Люціє, в мене такий вигляд!»благально вигукнув я, а потім пояснив, чому змушений був оце так перебратися. Люція запевнила, що це не має значення, та я, в полоні пяної безоглядності, заявив, що неможливо залишатися в цих лахах перед нею, й хутко скинув штани і піджак; але під костюмом була нічна сорочка і ті жахливі статутні кальсони, що теліпалися до самісіньких пят, усе це було в десять разів кумедніше, ніж костюм, що ще хвилину тому це прикривав. Я клацнув вимикачем, щоб погасити світло, але навіть темрява не порятувала мене, бо на вулиці світився ліхтар, і його світло сягало аж у кімнату. Був я такий кумедний, що перестав соромитися голизни, тож скинув сорочку, потім кальсони і постав перед Люцією голісінький. Потім обняв її. (Знову відчув я, що вона тремтить.) Попросив її роздягнутися, скинути все, що розділяє наші тіла. Пестив її тіло і, наче молитву, знову й знову повторював ті благання, та Люція просила мене зачекати трохи, казала, що вона не може, не може так відразу, не може так швидко.
Я взяв її за руку, й ми сіли на ліжку. Я притулився головою до її живота і якусь хвилю залишався без руху; зненацька моя голизна (яку осявало нечисте вбоге світло вуличного ліхтаря) видалася мені недоречною; мені спало на думку, що все сталося всупереч моїй мрії: не гола дівчина горнулася до вдягненого хлопця, а голий хлопець припав головою до її живота, враження було таке, наче я знятий з хреста Ісус в обіймах Марії Магдалини, та думка відразу ж мене жахнула, адже я прийшов сюди не по жалощі, а по інше, й тоді я знову почав пестити Люцію по обличчю й по сукні, намагаючись її тихцем розстебнути.
Та все було марно; Люція знову вислизнула від мене: моє перше поривання згасло, згасла моя довірлива нетерплячка, словесний запас я вже вичерпав, та й пестощі вичерпалися теж. Мляво і непорушно лежав я голий на ліжку, а Люція сиділа поруч і гладила мене по обличчю шерехатими долоньками. І тоді мене почали потроху охоплювати скруха і злість: подумки я пригадував їй усі ті небезпеки, яких я міг зазнати, коли йшов на побачення з нею, нагадував (теж подумки) про всі ті покарання, яких мала коштувати мені оця сьогоднішня вечірня мандрівка. Та то були тільки поверхові докори (тим-то, принаймні подумки, міг я довірити їх Люції). Справжня причина мого гніву крилася набагато глибше (і мені було б соромно казати про неї): думав я про безпросвітність моєї вбогої, невдатної юності, про безпросвітність цих довгих тижнів любовної непогамованості, про нескінченно принизливу неспромогу втілити своє палке бажання; пригадував, як марно упадав коло Маркети, пригадував вульгарність отієї білявки на сидінні жатки чи то сівалки, а потім на думку знову спадало мені, як марно домагавсь я Люції. Я мало не заволав від жалості до себе: чом у всьому визнають мне дорослим, гідним того, щоб виключити з навчання, засудити, прозвати троцькістом, як дорослого запроторити в копальні, а в коханні я не маю права бути дорослим і мене змушують випити всю гірку чашу незрілості? Я ненавидів Люцію, тим паче що знав, як вона мене кохає, і це надавало її опору безглуздості і незрозумілості, і це просто-таки казило мене. Отак пів години лежав я в упертому мовчанні, а потім знову почав атакувати.
Я люто накинувся на неї; застосувавши всю силу, таки задер на ній спідницю, роздер бюстгальтер, згріб її за оголені перса, та Люція боронилася набагато запекліше і (охоплена ще дужчою сліпою силою, ніж я) видерлася від мене, схопилася з ліжка і притулилася спиною до шафи.
«Чому ти брикаєшся?»заволав я. Вона нічого притомно не могла відповісти, тільки белькотіла, що не хотіла розгнівати мене, не треба на неї гніватися, але ніякої логіки в її словах не було. «Чому ти брикаєшся? Хіба ти не знаєш, як я кохаю тебе? Ти просто дурепа!»волав я. «То вижени мене», сказала вона, притуляючись спиною до шафи. «Авжеж, вижену, ти ж не любиш мене, тільки голову мені морочиш!» I я поставив ультиматум: або вона віддасться мені, або ж я не хочу більше її бачити.
Потім знову підійшов і обняв її. Того разу вона не опиралася, але була в моїх обіймах мов нежива. «Чого ти носишся зі свою цнотою? Для кого ти її бережеш?» Вона мовчала. «Чого мовчиш?»«Ти не любиш мене», прошепотіла вона. «Я тебе не люблю?»«Ні! Я думала, любиш» І вона заплакала.
Я став перед нею навколішки; я цілував її ноги, благав її. Вона схлипувала і знай повторювала, що я її не люблю.
Мене зненацька охопила лють. Здавалося, якась надприродна сила стояла на моєму шляху, весь час вихоплюючи з моїх рук усе, задля чого я жив, чого бажав, усе те, що мені належало; ця сила, як мені гадалося, забрала у мене партію, товаришів, навчання на факультеті; і ця ж таки сила щоразу забирає у мене все, причому просто так, без причини. Мені здавалося, ніби та проклята сила настренчила проти мене Люцію, і я ненавидів її за те, що вона була її знаряддям; я дав їй ляпаса, не Люції, а тій ворожій силі; закричав, що ненавиджу її, що не хочу більше бачити її, більше ніколи, ніколи в житті не хочу.
Потім жбурнув їй оте брунатне пальтечко (воно лежало на стільці) й крикнув, щоб вона забиралася звідси.
Вона вбрала пальто і пішла.
Я упав на ліжко; в душі моїй була пустка, я ладен був погукати її, адже мені її почало бракувати вже від тієї миті, коли я її витурив, бо я знав, що ліпше бути поруч із одягненою і брикливою Люцією, ніж зовсім без Люції.
Знав я це і все ж таки навіть пальцем не поворухнув, щоб повернути її.
Довго лежав я голий на ліжку в тій позиченій кімнаті, адже неможливо було в такому стані зустрітися з людьми, заявитися у дім біля казарми, жартувати з гірниками і відповідати на їхні нескромні запитання.
Усе ж таки (пізньої ночі) я нарешті вбрався й пішов. З тротуару навпроти ліхтар освітлював дім, який я покинув. Я поминув частину, постукав у вікно (світло вже не горіло), зачекав, аж мені відчинять, скинув у присутності гірника його лахи, щось невиразно відповів, коли він запитав, чи все щасливо обійшлося, і знову в кальсонах і довгій нічній сорочці подався до казарми. Я був у такому відчаї, що все мені було байдуже. Не звертав уваги, де міг перебувати вартовий зі службовим псом, не остерігався прожектора. Проліз попід колючим дротом і спокійнісінько попрямував до казарми. Уже минав санчастину, аж почув, як мені гукнули: «Ану стій!». Я зупинився. Мене освітили кишеньковим ліхтариком. «Що ви тут робите?»
«Блюю, товаришу сержанте», пояснив я, опершись долонею на мур.
«А, ну продовжуйте, продовжуйте!»відказав сержант і подався далі зі своїм псом.
14
Більше пригод не було (капрал спав, мов бабак), тож я дістався до ліжка, та заснути не зміг і навіть зрадів, коли пролунав хрипкий голос чергового підстаршини, який ревонув: «Підйом!»і в такий спосіб поклав край тій лихій ночі. Узув черевики і побіг до вмивальні, щоб сполоснути лице холодною водою. Повернувшись, побачив, що довкола Алексієвого ліжка зібралася юрма вояків, які тихенько реготали. Я зрозумів: Алексій (уклавшись ницьма під ковдрою і сховавши лице в подушці) спав як убитий. Це нагадало мені випадок із Франтою Петрашеком, який, посварившись із командиром відділення, вдав, ніби так міцно заснув, що його безрезультатно намагалися розкутурхати троє старшин; нічого не вдіявши, винесли врешті разом із ліжком у двір і обілляли водою з пожежної рури, після чого він почав насилу протирати заспані очі. Проте Алексія не можна було запідозрити у непокорі, причиною його незвичайного сну, звісно ж, була його фізична кволість. Ось капрал (командир нашого відділення) вніс із коридору величезний казан холодної води; за ним вервечкою йшло декілька моїх товаришів, які, вочевидь, і підказали йому цей дурнуватий флотський трюк, що так тішив мізки всіх підстаршин за всіх часів та епох.