Отож посідали ми одне біля одного на ліжку (ламаючи під собою ті бідолашні гіллячки) і почали розмовляти. Через якусь часину (розмова затяглася) я спробував знову обняти її, але вона запручалася; тоді я почав боротися з нею, проте незабаром збагнув, що то було не втішне вовтузіння закоханих, а справжнісінька сутичка, що могла звести нашу дружбу до якоїсь мерзоти, тому що Люція насправді боронилася, запекло, майже з відчаєм. Тим-то нічого мені й не залишалося, як припинити це.
Тоді я почав шукати слова, щоб переконати її, почав говорити, казав, що, звісно ж, я кохаю її, що кохатиозначає віддаватися одне одному до останку; попри заяложеність, то був неспростовний аргумент, тож Люція наче і не збиралася його заперечувати. Просто мовчала або ж благала: «Ні, прошу тебе, ні!» або: «Не сьогодні, тільки не сьогодні!..», весь час намагаючись (зі зворушливою незграбністю) звернути розмову на інші теми.
Я знову взявся до свого; ти ж не з тих дівчат, які розпалять свого партнера, а потім кепкують? Невже ти така черства, така жорстока? і обняв її знову, і знову вона почала ту коротку досадну боротьбу, з гірким присмаком і без жодної тіні любові, яка знову лишила в мені відчуття мерзотності.
Я зупинився; зненацька мені здалося, ніби я збагнув, чому Люція відштовхує мене; о боже, чом же я раніше того не збагнув?
Люція немов дитина, кохання мусить лякати її, вона незаймана, то боїться невідомості; тоді я вирішив не вдаватися до цих навальних дій у моїй поведінці, адже вони знеохочували її, вирішив бути ніжним із нею, делікатним, щоб акт кохання нічим не відрізнявся від наших пестощів, щоб він був одним із пестощів. Отож я більше не наполягав і тільки упадав коло Люції. Цілував її (так довго і несамовито, аж уже й задоволення не мав від того), гладив її (нещиро), намагаючись наче ненавмисне укласти її на спину. Мені навіть пощастило трохи: я пестив її груди (вона ніколи не відмовляла мені в цім); шепотів на вушко, що буду ніжно поводитися з її тілом, адже це її тіло, а я хочу бути ніжним із нею всією; навіть зумів трохи задерти її спідницю й поцілувати на сантиметрів десять чи двадцять вище колін; але далі мені не поталанило дістатися; коли я хотів було сягнути вустами до її лона, вона перелякано сахнулась і схопилася з ліжка. Я дивився на неї й бачив на її обличчі конвульсивний вираз, якого ще не доводилося мені зазнавати.
«Люціє, Люціє, тобі соромно, бо тут світло? Може, треба щоб темрява була?»запитав я, і вона, вхопившись за те запитання, немов за рятівну соломинку, кивнула: авжеж, її бентежить світло. Я підійшов до вікна, щоб запнути штори, та Люція сказала: «О ні, тільки не це! Облиш!». «Чому?»запитав я. «Мені страшно». «То чого ж ти боїшся, світла чи темряви?» Вона мовчки заплакала.
Її відмова не зворушила мене, вона видавалася мені безглуздям, шкодою, несправедливістю; я її не розумів, вона просто-таки катувала мене. Я допитувався, чи не тому вона опирається, що незаймана, може, вона боїться, що я їй завдам фізичного болю. На кожне таке запитання вона покірно кивала, тому що вбачала у ньому аргумент на користь своєї відмови. Я казав, що це добре, що вона цнотлива, що тільки зі мною зможе вона пізнати все, адже я її кохаю. «Хіба ти не радієш, що будеш моєю жіночкою, що належатимеш мені до останку?» Авжеж, сказала вона, радіє, ще й як, коли думає про це. Я знову обняв її, і знову тіло її заклякло. Я насилу погамував у собі лють. «Чому ти опираєшся?» Вона відказала: «Прошу тебе, зачекай до наступного разу, авжеж, я хочу цього, але не цього вечора, нехай іншого разу». «То чому не сьогодні?»«Ні, тільки не сьогодні». «Але чому?»«Ох, благаю тебе, не зараз!»«А коли ж тоді? Ти наче не знаєш, що це наша остання нагода побути разом на самоті, адже твої приятельки післязавтра вже будуть тут! Де ми зможемо потім побути, щоб нікого не було?»«Ти ж якось залагодиш це»сказала вона. «Гаразд, сказав я, залагоджу, але пообіцяй мені, що прийдеш, бо ж небагато шансів, що я зможу винайняти такий затишний куток, як ця твоя кімната». «Дарма, сказала вона, дарма! Де захочеш, там і зустрінемося». «Згода, тільки пообіцяй, що ти станеш моєю жінкою і не брикатимешся». «Авжеж», сказала вона. «Присягаєшся?»«Так».
Я розумів, що це все, чого я зможу сьогодні домогтися від неї. Було цього мало, але це було щось. Я погамував розчарування, й решту часу ми просто розмовляли. Збираючись піти, я обтрусив мій однострій від билинок аспарагуса, погладив Люцію по щоці й сказав, що думатиму тільки про нашу наступну зустріч (і не брехав).
12
За кілька днів після останнього побачення з Люцією (був дощовитий осінній день) ми поверталися колоною з копальні до казарми, прямуючи горбкуватим шляхом, де стояли глибокі калюжі; замурзані, зморені, мокрі до рубця, всі мріяли про відпочинок. Уже з місяць більшість із нас не мала просвітку навіть по неділях. Та допіру ми пообідали, як хлопчисько-командир звелів нам вишикуватися й заявив, що під час перевірки наших кімнат він виявив чималий безлад. За це підстаршини покарають нас вправами, та ще й продовживши їх на дві години понад норму.
Оскільки зброї ми не мали, ті вояцькі вправи були чистісіньким безглуздям; єдина їхня мета полягала в тому, щоб знецінити час нашого життя. Памятаю, якось той хлопчисько-командир звелів нам переносити тяжкі дошки з одного кутка казарми в інший, наступного дня носити їх назад, і так тривало десять днів поспіль. Усе, що ми робили на плацу після повернення з копальні, скидалося на те перенесення дощок. Хіба що того дня тягали ми не дошки, а свої зморені тіла; змушували їх крокувати, обертали ліворуч і праворуч, кидали ницьма додолу, змушували бігати туди й сюди і плазувати по землі. Отак спливли три години, аж зявився командир; тепер він звелів підстаршинам попровадити нас на фізичну підготовку.
За казармами був вигін, де можна було грати у футбол, а також вправлятися і бігати. Підстаршини вирішили влаштувати нам естафетні перегони; в роті нас було девять відділень по десятеро душ, тобто девять конкурентних команд. Звісно ж, підстаршини хотіли, щоб ми добряче побігали, та оскільки були вони всі хлопчаки по вісімнадцять чи щонайбільше двадцять років, та ще й страшенно амбітні, то теж вирішили долучитися до перегонів, щоб довести нам, що ми нічого не варті; отож вони сформували свою команду, де було десятеро капралів і старших вояків.
Минуло чималенько часу, поки вони пояснили нам той план і ми второпали його як слід: перша команда з десяти душ повинна бігти від одного краю вигону до іншого; на фініші має чекати інша група, готова бігти у зворотному напрямку, а її чекатиме третя група бігунів, теж готових бігти, й отак пробіжать усі. Отож підстаршини полічили нас і поставили по обидва боки вигону.
Після праці в копальні й тих клятих вправ ми падали від утоми, тож перспектива тих перегонів розлютила нас; і тоді я сказав двом чи трьом приятелям ось що: будемо бігти поволеньки, нога за ногою! Ця думка відразу всім припала до вподоби, її передали один одному, і незабаром зморені вояки тихцем почали задоволено всміхатися й хихотіти.
Урешті ми поставали на своїх місцях, щоб взяти участь у змаганні, що за своїм задумом було чистісіньким безглуздям: хоч ми були в одностроях і тяжких черевиках, нас примусили стати на коліно; естафету треба було передавати в небачений спосіб (адже той, хто мав її перейняти, біг назустріч), проте в руках ми тримали справжнісінькі естафетні цурки, а сигнал нам подали пострілом зі справжнього стартового пістолета. Якийсь капрал (перший бігун із команди підстаршин) рвонув уперед, мов несамовитий, ми теж схопилися на ноги (я був у чільному ряду) і поволі подріботіли за ним; ще й двадцять метрів ми не пробігли, а вже насилу стримували регіт, бо капрал уже наближався до протилежного краю вигону, а наша команда, вишикувавшись неприродно рівною лавою, була ще неподалік від старту, причому вдавала, ніби зі шкури вилазить, так старається; вояки, що зюрмилися на обох кінцях вигону, гукали, підбадьорюючи нас: «Хутчій, хутчій!». На півдорозі нам зустрілася естафета із двох підстаршин, що вже добігали до стартової межі, яку ми допіру покинули. Нарешті ми добігли до фінішу, та коли передали естафету, за нашими спинами вже третій підстаршина покинув стартову межу.
Ті перегони з естафетою я згадую як останню велику дефіляду моїх «чорних» приятелів. Їхнім вигадкам не було краю: Ґонза кульгав, усі несамовито підбадьорювали його, і він справді сягнув фінішу як герой, випередивши нас на два кроки. Циган Матлош під час тих перегонів примудрився вісім разів упасти. Ченек піднімав коліна до самісінького підборіддя (це, звісно, втомило його дужче, ніж якби він біг щодуху). Ніхто не порушив правил гри: ні покірний і дисциплінований автор закликів до миру Бедржих, який зі спокійною гідністю помалу трюхикав разом з усіма, ні фермерів син Йозеф, ні Петр Пекин, який так не любив мене, ні старий Амброз, що дріботів у штивній поставі, заклавши руки за спину, ні рудий Петран, що верещав пронизливим фальцетом, ні мадяр Варта, що несамовито горлав «Ура!» на всій дистанції,ніхто не зіпсував цієї пречудової й заразом простої вистави, під час якої ми просто душилися від сміху.