Наш командир теж був несформований, аж якогось дня опинився віч-на-віч із нашим підрозділом, з людьми, яких він нездатний був зрозуміти; та він таки зумів викрутитися, убравши на себе готову машкару з аналогічних ситуацій, про які він десь читав або чув: незламний герой з бандитських коміксів, молодий самець зі сталевими нервами, що здатен упоратися з ватагою негідників, без пишних словес, переповнений крижаним спокоєм, скупий, влучний гумор, покладається на себе й на міць своїх мязів. Що дужче він усвідомлював свою дітвацьку сутність, то запекліше грав роль супермена.
Та хіба вперше зустрів я отакого молодого актора? Коли мене допитували в секретаріаті стосовно поштової листівки, мені було трохи більше, ніж двадцять років, а мої слідчі старші на рік чи два. То теж були хлопчаки, що ховали свої несформовані обличчя під маскою, яку вони вважали пречудовою личиною незламного революціонера-аскета. А Маркета? Хіба не вирішила вона грати роль рятівниці, яку запозичила з дешевого фільму? А Земанек, охоплений раптовим сентиментальним пафосом високої моральності? Хіба це не була роль? А я? Хіба не було в мене декілька ролей? Безладно метався я від одної до другої, аж мене й заграбастали у тій біганині.
Молодість жахлива: це сцена, де дітлахи ходять на високих котурнах і в найрозмаїтіших костюмах, виголошуючи завчені фрази, з яких розуміють ледве половину, зате тримаються їх із фанатичною впертістю. Історія теж страшна, адже вона часто служить ігровим майданчиком для незрілих людейдля шмаркатого Нерона, для шмаркача Бонапарта, для цілої юрми несамовитих дітей, що їхні вдавані пристрасті й простенькі ролі обертаються катастрофічно реальною дійсністю.
Коли я думаю про це, вся система цінностей у моїй голові сходить нанівець і я почуваю глибоку ненависть до молодостіі, навпаки, якусь парадоксальну поблажливість до злочинців історії, бо в їхніх переступах раптом вбачаю тільки страшенну метушню незрілих людей.
Кажучи про незрілих осіб, я пригадую Алексія; він теж грав свою велику роль, що виходила за межі його розуміння й досвіду. Щось було у нього спільне з нашим командиром: як на свій вік, він видавався молодшим; проте його молодість (на відміну від командирової) була непоказна: тендітне хирляве тіло, підсліпуваті очиці за грубими скельцями окулярів, поцяткована вуграми шкіра (наслідки пубертатного періоду, що ніяк не минав). Спочатку він був приписаний призовником до піхотного офіцерського училища; потім із нього зняли цю прерогативу і перекинули до нас. Починалася пора гучних політичних процесів, у численних залах (партійних, судових, поліційних) весь час піднімали руки, щоб позбавити підсудних довіри, честі і свободи; Алексій був сином високого партійного чиновника, якого нещодавно запроторили до вязниці.
І ось він зявився у нашому підрозділі, і йому показали на Станине ліжко, яке давно вже було порожнє. На нас він дивився десь так, як ото і я спершу поглядав на своїх нових товаришів; отож тримався він замкнено, а решта, почувши про те, що він партійний (про його виключення з партії ще не оголосили), почала остерігатися, щоб не ляпнути чогось у його присутності.
Дізнавшись, що я теж був колись партійний, Алексій почав трохи більше спілкуватися зі мною; якось він довірливо сказав мені, що мусить будь-що відбути це велике випробування, яке накинуло йому життя, і не зрадити партію. Потім прочитав вірш, якого він написав (хоч досі не писав віршів), коли дізнався, що його відправлять сюди. Там були такі рядки:
Плюйте на мене, товариші, бийте, мов того пса, по лапах.
І запльований, побитий, я залишуся, товариші, з вами
у партійних лавах.
Я розумів його, адже рік тому і я почував те саме. Проте зараз був уже не такий пригнічений: моя провідниця в повсякдення, Люція, вивела мене з тієї клятої зони, де з таким відчаєм потерпали сотні Алексіїв.
11
Поки хлопчисько-командир запроваджував у нашому підрозділі суворий режим, я сушив собі мізки над тим, як мені випросити звільнення в місто; Люціїні приятельки вже давно поїхали в село, а я цілий місяць не покидав розташування підрозділу; командир добре запамятав моє обличчя й моє прізвище, а в армії це найгірше, що може статися. Тепер він не оминав нагоди дати мені на здогад, що кожна година мого життя залежить від його примхи. Про звільнення годі було думати; вже на початку він заявив, що його матимуть лише ті, хто регулярно виходитиме на роботу в неділю; отож виходили всі; то було жалюгідне життя, бо ми не мали навіть одного дня без спуску до копальні, й коли хтось із нас урешті отримував звільнення до другої години ночі, то в неділю він був зморений і падав з ніг, коли йшов працювати.
Як і всі інші, я теж записався на ту недільну каторгу, що, зрештою, не давало жодної гарантії отримати звільнення, адже досить було недобре застеленого ліжка чи ще якогось ґанджу, щоб звести на пси оте недільне старання. Проте насолода владою знаходить вияв не лише в жорстокості, а й у милосерді (хоч це й рідко трапляється).
Отак минуло кілька тижнів, і хлопчисько-командир задля свого задоволення вирішив удатися до великодушності, тож я вже останньої миті дістав звільнення до міста на цілий вечір, причому за два дні до повернення Люціїних приятельок.
Я дуже хвилювався, коли стара вахтерка в гуртожитку записала мене в зошит і дозволила піднятися на пятий поверх, де я постукався в двері, що були наприкінці довгого коридору. Відчинилися двері, та Люція лишилася всередині, тож я бачив тільки кімнату, яка, на перший погляд, не мала нічого спільного з гуртожитком; враження було таке, наче переді мною приміщення, яке прибрали для якогось релігійного обряду: на столі пишався букет жоржин, коло вікна височіли два фікуси, і скрізь (на столі, на ліжку, на підлозі, за рамами) видніли зелені гілочки (як потім я дізнався, аспарагуса), наче тут чекали на приїзд Ісуса Христа на віслюкові.
Я пригорнув до себе Люцію (вона знай ховалася за відчиненими дверми) і поцілував. Вона була у вечірній сукні й у черевичках на високих підборах, які я подарував їй того ж таки дня, коли ми купили сукні. Поміж тією урочистою зеленню вона стояла, немов проповідниця.
Ми зачинили двері, й тільки тоді я помітив, що опинився у звичайнісінькій кімнаті гуртожитку і що під тим зеленим опорядженням криються лише чотири залізні ліжка, чотири обшарпані столики в узголівях, стіл і три стільці. Та це нітрохи не применшило піднесеності, яка охопила мене, коли Люція відчинила двері: за цілий місяць мене нарешті відпустили на волю на кілька годин; але тут іще одне було: за цілий рік я знову опинився в кімнаті людської оселі; подих інтимності огорнув мене своїм пянким духом, і був він такий потужний, аж мало з ніг мене не повалив.
Досі під час усіх прогулянок із Люцією відкритий простір поєднувався у мені з казармою і тією долею, яка мене спіткала; невидимі потоки повітря, що струмували довкола нас, неухильно провадили мене до ґратчастої брами, де було написано: «Служимо народові»; таке було враження, ніби на світі немає місця, де я бодай на мить перестав би «служити народові»; за цілий рік я жодного разу не побував у чотирьох стінах приватного помешкання.
То була геть незвичайна ситуація; виникло враження, буцім на три години я здобув цілковиту свободу; міг, наприклад, беззастережно (всупереч усім армійським приписам) скинути не лише пілотку й ремінь, а й гімнастерку, штани, черевики, все, і навіть міг потоптатися по них, якби захотів; що завгодно міг утнути, і ніхто цього не побачив би; до того ж у кімнаті панувало приємне тепло, й ота теплінь і свобода ударили мені в голову. Я обняв Люцію й повів до ліжка, прикрашеного зеленню. Ці галузочки на ліжку (застеленому сірою вояцькою ковдрою) зворушили мене. Не міг тлумачити я їх інакше, ніж весільні символи; у голові мені спливла (і схвилювала мене) думка, що в Люціїній невинності несвідомо відлунювали найдавніші звичаї, тож вона вирішила попрощатися зі цнотою в обстановці врочистої літургії.
Минув якийсь час, аж я помітив, що Люція хоч і цілує та обіймає мене, але робить це з очевидною нехіттю. Хоч вуста її й були палкі, проте вона не розтуляла їх; хоч пригорталася до мене всім тілом, та коли я сягнув рукою під її спідницю, щоб відчути пальцями шкіру поміж ногами, вона вивільнилася з обіймів. Я зрозумів, що того поривання, в яке я хотів наосліп поринути з нею, вона не поділяє; памятаю, тоді в мене (я перебував у Люціїній кімнаті насилу пять хвилин) від розчарування аж сльози на очах закипіли.