Поки ми ото викобенювалися, від бараків підійшов до вигону хлопчисько-командир. Якийсь капрал помітив його, побіг швидше і доповів про ситуацію. Командир вислухав його, став коло вигону і почав стежити за перегонами. Підстаршини занервувалися (їхні команди вже давно прибігли до фінішу), заволали нам: «Швидше, швидше! Рухайтеся! Ану жвавіш!», та їхні заклики потонули в нашому галасі. Бідолашні підстаршини такі були спантеличені, аж не знали, що вдіяти, вже думали собі, чи не припинити ті перегони, бігали один до одного, радилися, зиркаючи на командира, але той навіть не дивився на них, тільки незворушно стежив за нами.
Стартувала остання команда; в ній був Алексій; я з цікавістю чекав, що ж він робитиме, і не помилився у своїх припущеннях: він захотів розладнати нашу гру; від самого старту він чимдуж помчав уперед і за перші двадцять кроків випередив усіх щонайменше метрів на пять. Але сталося щось дивне: його ритм згасав, і йому не пощастило збільшити дистанцію; незабаром я зрозумів, що Алексієві не розладнати тієї гри, хоч як би він цього хотів: хлопчина він кволий, через два дні його мусили перевести на легшу роботу, бо він такий хирлявий був, аж задихався! І тоді я подумав, що його участь у перегонах буде вінчати нашу виставу; Алексій старався щосили, але був насилу метрів за пять від решти бігунів, які гуртом ледь чвалали позаду; підстаршини і командир, либонь, гадали, що рішучий Алексіїв старт передбачався тією комедією, яку ми влаштували, так само як і Ґонзина кульгавість, Матлошеві падіння чи наш бадьористий лемент. Алексій мчав, стиснувши кулаки, точнісінько як і решта, що, тяжко хекаючи, вдавала, ніби старається. Проте йому боліло в боці, він силкувався чимдуж погамувати той біль, аж його чолом котився справжній піт; на середині дистанції він збавив ходу, тож решта його легко наздогнала; за тридцять метрів від фінішу його випередили, а вже за два десятки метрів Алексій уже не біг, а насилу плентався, тримаючись за лівий бік.
Командир звелів вишикуватися. Потім запитав, чому ми так помалу бігли. «Ми були втомлені, товаришу капітане». Тоді він звелів усім, хто зморився, підняти руки. Ми так і зробили. Я глянув на Алексія (він стояв поперед мене) і побачив, що тільки він не підняв руки. Але командир цього не помітив. Він сказав: «Ага, значить, усі». «Ні», озвався хтось. «Хто ж це не зморився?» Алексій відказав: «Я». «Ти ба, то ви не зморилися? глянувши на нього, здивувався командир. Як це так сталося, що ви не зморилися, га?»«Тому що я комуніст», відтяв Алексій. Почувши те, всі здушено реготнули. «То це ви припленталися останнім до фінішу?»«Так», відказав Алексій. «Ви не були зморені?»запитав командир. «Ні», відказав Алексій. «Так ось, якщо ви не були зморені, значить, ви навмисне саботували перегони. Даю вам два тижні гауптвахти за спробу збунтуватися. А решта була втомлена, то в них є причина. Оскільки у копальні ви не перевиконуєте норму, значить, вам заважають звільнення до міста. Дбаючи про ваше здоровя, оголошую, що віднині в роті забороняються звільнення упродовж двох місяців».
Перш ніж податися до гауптвахти, Алексій захотів поговорити зі мною. Він докоряв, що я поводжуся не так, як личить комуністові; суворо дивлячись на мене, запитав, за соціалізм я чи ні. Я відказав, що за соціалізм, але тут, у казармі для «чорнюків», це не має ніякого значення, адже тут зовсім інше розмежування, ніж на волі: з одного бокуті, кого спіткала лиха доля, з другоготі, хто тримає її в руках й робить із ними все, що йому захочеться. Алексій не погодився зі мною: він вважав, що розмежування поміж соціалізмом і реакцією пролягає скрізь; зрештою, наша казарма є знаряддям, яким ми боронимося від ворогів соціалізму. Я запитав, як боронить соціалізм хлопчисько-командир, коли посилає його, Алексія, на гауптвахту на два тижні й ставиться до людей так, що робить із них найлютіших ворогів соціалізму. Алексій погодився, що командир і йому не подобається. Та коли я сказав, що якби казарма була знаряддям боротьби з ворогами соціалізму, то Алексія сюди не запроторили б, він із гнівом відказав, що кинули його сюди справедливо. «Мого батька заарештували за шпигунство. Ти розумієш, що це означає? Як партія може довіряти мені? Партія не повинна мені довіряти!»
Потім я розмовляв із Ґонзою і з жалем сказав (думаючи про Люцію), що на нас чекають два місяці без відпустки. «Дурнику, тепер ми будемо гуляти ще більше, ніж досі!»відповів він.
Той утішний саботаж естафетних перегонів зміцнив у моїх товаришів почуття солідарності й розбудив їхній дух ініціативи. Ґонза створив щось на кшталт комітету, який почав вивчати можливість потайки вийти за межі частини. За дві доби все було готове; для підкупу створили таємний фонд; дали хабар двом підстаршинам, що наглядали за нами в казармі; знайшли місце, де можна було перерізати дріт; воно було за казармою, там, де містилася санчастина; за пять метрів від колючого дроту стояв перший будиночок селища, де мешкав знайомий гірник: хлопці з ним домовилися, що він не замикатиме дверей на ключ; вояк, що захоче покинути територію частини, підкрадеться до огорожі, пролізе під нею й бігцем подолає ті пять метрів; опинившись у дворі, він буде в безпеці: пройде коридором будиночка і вийде на вулицю.
Той шлях видався нам певним, головне, щоб ним не ходили часто; якщо казарму того самого дня покине багато вояків, то їхню відсутність помітять; тим-то Ґонзин комітет вирішив регулювати кількість тих вилазок.
Та перш ніж настала моя черга, Ґонзин задум зазнав краху. Якось уночі до казарми заявився командир і помітив, що немає трьох вояків. Він притиснув капрала (очільника казарми), що не доповів про відсутність тих людей, і запитав, скільки той отримав за це. Капрал подумав, що його хтось видав, і навіть не намагався відбріхуватися. Командир погукав на очну ставку Ґонзу, і капрал зізнався, що отримав від нього гроші.
Хлопчисько-командир поставив нам шах і мат. Він віддав капрала, Ґонзу і трьох вояків, що були відсутні тієї ночі, у розпорядження військового прокурора. (Я навіть не встиг попрощатися зі своїм найліпшим другом, все сталося того ранку, коли ми були вже в копальні; потім я дізнався, що всіх їх засудили, а Ґонзі дали рік вязниці.) Командир знову вишикував усіх і заявив, що він продовжує період без відпусток ще на два місяці, крім того, запроваджує режим дисциплінарного батальйону.
За його наказом, по кутках звели дві сторожові вежі, обладнані прожекторами, а по периметру ходили двоє вартових зі службовими псами.
Командирове втручання було таке несподіване і влучне, що нас усіх охопило відчуття, ніби Ґонзин задум хтось зрадив. Не можна сказати, що поміж нами не було виказувачів; усі ми зневажали це діло, проте знали, що таке можливе, адже воно було найефективнішим способом поліпшити своє становище, служити не більше усталеного терміну і здобути характеристику, яка забезпечить пристойне майбутнє. Нам (більшості з нас) пощастило не потрапити в полон цього послідущого паскудства, але ми не зуміли втриматися, щоб занадто легко не підозрювати в ньому інших.
Цього разу теж зародилася така підозра, і згодом вона переросла в колективну певність (хоч, звісно, те командирове викриття можна було пояснити не лише доносом), яка з неухильною спрямованістю звернулася до Алексія. Натоді він відбував останні дні гауптвахти; звичайно, він щодня спускався разом із нами в копальню; тим-то всі вважали, що він міг чути («вуха ж у нього, мов локатори») про Ґонзин задум.
Сердешного студента-окулярника тепер ганяли, мов солоного зайця: бригадир (один із нас) загадував йому найгіршу роботу; його знаряддя весь час кудись пропадало, і він мусив відшкодовувати за нього зі своєї платні; на нього весь час сипалися кпини і докори, а також дрібні капості, яких була сила-силенна; на деревяній стіні, біля якої стояло його ліжко, хтось написав великими чорними літерами: «ОБЕРЕЖНО, ГНИДА!».
Кілька днів по тому, як до прокуратури відправили під вартою Ґонзу і ще чотирьох винуватців, я пополудні заглянув до казарми, де мешкало наше відділення; там не було нікого, крім Алексія, що зігнувся, застеляючи своє ліжко. Я запитав, нащо він це робить. Він пояснив, що хлопці розкидають його постіль кілька разів за день. Я сказав, що вони думають, ніби він видав Ґонзу. Він мало не зі сльозами на очах запротестував; мовляв, нічого не знав, та хоч би й знав, то не виказав би. «Чому ти кажеш так? запитав я. Адже всі знають, що ти командирів полигач. То цілком логічно, що й виказати міг». «Я не полигач командирові! Командирсаботажник!»уривчасто відтяв він. І виклав свою думку, до якої дійшов, коли сидів на гауптвахті: мовляв, партія створила підрозділи вояків з чорними петлицями для тих, котрим не можна довіряти зброю, але можна їх перевиховати. Та класовий ворог не дрімає, він будь-що намагається завадити цьому перевихованню: прагне чимдуж підтримувати в тих вояках шалену ненависть до комунізму, щоб витворити з них резерв на випадок контрреволюції. І якщо хлопчисько-командир поводиться з нами так, щоб ми аж пінилися від ненависті, то, звісно ж, це частина ворожого плану! Важко навіть уявити собі, сказав він, куди промкнулися вороги нашої партії. І, звичайно, командирворожий агент. Алексій знає, який обовязок у нього, ось він написав детальний рапорт про дії командира. Я й рота роззявив. «Про що? Що ти там понаписував? Куди надіслав?» Він сказав, що подав на командира скаргу в партійні органи.