Та жіночка, що, як ото кажуть, і досі пишається поміж акторами, завдала великого нещастя не лише Стані, а й усім нам. Принаймні так нам здавалося, хоча неможливо було достеменно зясувати, чи справді (як думали тоді всі) існує причинно-наслідковий звязок поміж скандальним випадком із несподівано зниклим Станою і трохи згодомприїздом міністерської комісії для контролю нашої казарми. Так чи так, а нашого командира зняли з посади і призначили іншого, молодого офіцера (йому допіру виповнилося двадцять пять років), і його поява змінила все.
Казав я, що йому було насилу двадцять пять, та на вигляд був він молодший, майже хлопчак; тим-то він просто зі шкіри вилузувався, щоб справити враження. Кричати він не любив, розмовляв шорстко і з незворушним спокоєм давав зрозуміти, що вважає нас злочинцями. «Знаю, ви воліли б побачити мене на шибениці,заявила нам ця дитина у вступній промові,та лихо в тім, що як і повісять когось, то це буде один з-поміж вас, а не я».
І перші конфлікти не забарилися. Запамятався мені, зокрема, випадок із Ченеком, либонь, тому що видався нам дуже кумедним. Уже з рік він був у війську і впродовж того часу обмалював усі стіни зображеннями, які неодмінно подобалися попередньому командирові. Як я вже казав, улюбленою його темою був ватажок гуситів Ян Жижка і його середньовічні воїни; щоб трохи розважити приятелів, він супроводжував ті гурти озброєних людей зображеннями голих жінок, що, як пояснював він командирові, символізують свободу або батьківщину. Новий командир підрозділу теж вирішив удатися до Ченекових послуг, тож викликав його до себе і звелів якось вшляхетнити кімнату для політичної підготовки. Сказав, що годі вже малювати того старигана Жижку, треба «звернутися до сучасності»; на картині слід зобразити Червону армію в її союзі з нашим робітничим класом, а також відобразити важливість перемоги Лютневої революції. Ченек відказав: «Слухаюся, товаришу командире!»і взявся до праці; він кілька днів після роботи провів над величезними аркушами паперу, що лежали долі в казармі, а потім прикріпив їх кнопками до стіни. Коли ми побачили готові малюнки (півтора метра завширшки і метрів з вісім завдовжки), нам аж заціпило: посередині у хвацькій позі завмер радянський вояк, вбраний у зимовий однострій, з автоматом на грудях, у хутряній шапці, а довкола нього зюрмилися вісім голих дівчат. Дві стояли обабіч і грайливо дивилися на нього, а він обнімав їх за плечі й щасливо реготався; інші дівчата оточили вояка, простягаючи до нього руки, чи й просто так стояли (одна з них навіть лежала), демонструючи свої спокусливі форми.
Ченек став перед тією картиною (комісар ще не прийшов, і ми були самі в казармі) і почав таку промову: «Так ось, оця, що праворуч біля сержанта, це Алена, панове, перша жінка в моєму житті, мені було шістнадцять років, коли вона запопала мене, дружина якогось підстаршини, отут їй і місце. Намалював я її такою, яка була вона за тієї пори, тепер, звісно, вона вже не така гарна, проте тоді була нічогенька, як можете ви бачити, надто ж отут, у стегнах (він показав пальцем).
Ззаду вона була ще краща, то я намалював її ще раз отут! (Він відступив трохи убік, до краю композиції, й показав на жінку, яка, обернувшись голою дупцею до глядачів, буцім зібралася піти звідтіля.) Ото зад був у неї, геть-чисто як у королеви, може, навіть завеликий, але ми такий і полюбляємо А погляньте на оцю (він показав на дівчину ліворуч від сержанта), це Лойзка, я її порав, коли мені було вже чимало років, груденята вона мала маленькі (він показав і на них), ноги цибаті, личко прегарне (на нього він теж показав), ми навчалися з нею на тому самому курсі. Отаце наша натурниця в Школі образотворчого мистецтва, я памятаю її до найменших подробиць, та й два десятки хлопців у класі теж запамятали, ми вчилися малювати з неї людське тіло, але ні разу не торкнулися її, матінка завжди чекала її після уроків і провадила простісінько додому, нехай простить її Господь, ми тільки розглядали її, та й квит. Зате оця, панове, була чистісінька хвойда (він показав на дівчину, що лежала на якомусь стилізованому тапчані), ось підійдіть, погляньте уважніше (ми так і зробили), бачите оцю цятку на животі? Це тицьнула жаруком цигарки її коханка, від ревнощів, бо ця дівчина, панове, на два боки була, і туди, й сюди, а лоно в неї було наче справжнісінький акордеон, панове, туди що завгодно можна було запхати, ми в нього залізли б усі, разом із нашими дружинами, коханками, дітлахами і всією ріднею, навіть далекою».
Ченек уже хотів було перейти до найкращої частини своєї розповіді, аж до кімнати ввійшов комісар, то ми мусили посідати на ослони. Звикнувши до Ченекових робіт іще за тієї пори, коли тут був давніший командир, комісар геть ніякої уваги не звернув на картину, а натомість голосно почав читати нам брошуру, де викладалася різниця поміж соціалістичною і капіталістичною арміями. У вухах у нас і досі лунала Ченекова промова; нас охопило якесь млосне марення, аж у кімнаті зявився отой хлопчисько-командир. Певне, він увійшов, щоб поглянути, як відбувається заняття, та перш ніж комісар підійшов до нього і виголосив рапорт, його наче правцем поставило, бо він побачив оте мальовидло на стіні; вже не дозволивши комісарові продовжити лекцію, він крижаним тоном запитав Ченека, що має означати ця картина. Ченек схопився з місця, став перед своїм творінням і почав: «Цей малюнокалегорія, що символізує важливість Червоної армії для боротьби нашого народу; оце (він показав пальцем на сержанта) Червона армія; обабіч коло нього символи робітничого класу (він показав на дружину підстаршини) і славетної пори Лютневої революції (він показав на свою однокурсницю). Оце (він показав на інших дівчат) символ Свободи, оцесимвол Перемоги, оцеРівності; отут (він показав на дружину підстаршини, яка обернулася голим задом) ми бачимо буржуазію, що покидає арену історії».
Ченек замовк, і командир заявив, що ця картинаобраза Червоної армії й що її треба негайно зняти; що ж до Ченека, то він нехай начувається, йому загрожують неприємності. Я крізь зуби запитав чому. Командир почув це і запитав, які в мене заперечення. Підвівшись, я відказав, що картина мені подобається. Командир заявив, що воно й не дивно, таке мальовидло якраз і годиться, щоб мастурбувати на нього. Я сказав, що великий скульптор Мисльбек теж виліпив Свободу у вигляді голої дівчини, а річка Їзера на славетному полотні Алеша змальована у вигляді трьох голих жінок; і що митці робили так за всіх часів.
Хлопчисько-командир збентежено зиркнув на мене і повторив наказ зняти картину. Проте ми, либонь, таки спантеличили його, бо він не покарав Ченека; але завзявся і на нього, та й на мене теж. Незабаром Ченек заробив дисциплінарне стягнення, а за ним і я.
Сталося це так: якось наше відділення кайлами і заступами працювало у глухому кутку подвіря; за нами недбало наглядав лінькуватий капрал, тож ми частенько спиралися на наші знаряддя праці й балакали, аж помітили командира, що зупинився неподалік і якийсь час спостерігав за нами. Його присутність виявилася тільки тоді, коли він гостро звелів: «Рядовий Яне, до мене!». Я вхопив заступа і виструнчився перед ним. «Оце так ви трудитеся?»запитав він. Уже не памятаю, що я йому відказав, звісно ж, не огризався, бо ж не було в мене і найменшого бажання ускладнювати собі життя, вступаючи у суперечку з людиною, що мала наді мною необмежену владу. Та після тієї збентеженої й нерішучої відповіді погляд командира посуворішав, він підійшов до мене, згріб за руку і натренованим прийомом дзюдо перекинув мене через себе. Потім присів наді мною і, притиснувши до землі (я навіть пальцем не поворухнув, щоб боронитися, тільки здивувався), запитав: «Досить?»причому голосно (щоб решта, яка стояла оддалік, почула його). Я відказав, що досить. Він звелів мені підвестися і стати струнко, вишикував усіх у шеренгу і заявив: «Даю рядовому Янові дві доби гауптвахти. Не тому, що він огризався до мене. Як ви всі бачили, це діло я залагодив одним махом. Дві доби арештуза те, що він ледачкував. І вам теж перепаде, як будете ледачі». Потім обернувся й пішов, страшенно задоволений своєю витівкою.
Нічого не почував я тієї миті, крім ненависті, а ненависть кидає надто вже гостре світло, в якому речі й предмети гублять свою форму. Той командир здавався мені мстивим і підступним щуром. Сьогодні він уявляється мені просто молодим хлопчиною, який звик гратися. Що й казати, молодики не винні, що вони граються; як люди вони ще не сформувалися, а життя кидає їх у сформований світ, який вимагає, щоб вони діяли як сформовані люди. Отож вони силкуються влитися в загальновживані форми і моделі, які їм підходять і які їм подобаються, та й граються.