Кожному хочеться жити. І на життя кожен заробляє по-різному. Свого розуму не вставиш. Та все ж краще заробляти так, аніж як оті джентльмени, що залишили донечку тутешнього мільйонера без усіх коштовностей. Цієї ночі в готелі «Пергамос». До речі, я теж там ночував. Не надто шикарний, як на мільйонерку, готель.
І Богдан прочитав уголос усе, що читав до цього. Незнайомець теж тепер «у курсі».
З таким татусем торби на плечі не почепить. Будьте певним. Навіть якщо вкрали геть усе. Купить нове.
Це хвилює мене найменше, серйозно мовив Лисиця. То, врешті,їхні проблеми. Просто тут є принаймні дві дивні обставини. Першачому міс Пенелопа, маючи розкішний дім, ночує у зовсім непримітному готелі. Правда, з іншого боку, це можна ніби й просто пояснити: вирішила провести ніч із красунчиком, заховавшись якнайдалі від чужого ока. Хоча могла й банально посердитись із рідними. Показати гонор. Тут для імпровізацій поле широке. Тому ставимо три крапки. І по-друге. Чому донька мільйонера мала з собою усі коштовності? Сподіваюсь, не для того, щоб ще більше подобатись коханцеві. А можеце всього-на-всього лиш завбачливий тактичний хід у грі на батькових нервах? Хтозна. І знову три крапки. Зупиняюся на них. Далі хай ідуть слідчі. Нагороду ж обіцяють чималеньку.
Незнайомець у сірому костюмі з неприхованою іронією дивився на Богдана. Потім запитав:
А ви, містере, часом не приватний детектив?
Ні. Звичайна людина. Рядова. З України. Науковець. Здобуваю ступінь з філології. Богдан Лисиця. Хоча Називайте мене просто Фокс. Гадаю, вам так буде легше.
О, дуже приємно, простягнув правицю незнайомець. Марк Тейлор. Поет. З Лондона.
Щиро радий, мовив Лисиця. То ми майже колеги А щодо вашого питання Бачте, я з дитинства безтямно закоханий в таємниці, загадки, містику. А це повязує тебе зі світом детективів. Тому інколи роблю певні висновки з дивних див і загадкових загадок. Правда, до справжніх детективів мені ще дуже далеко. Але мати таке незвичне хобі ніхто не забороняє. До того ж мій друг працює в нашій кримінальній поліції. Деяких штучок навчаюся у нього. В усякому разі, намагаюсь.
Шкода, зітхнув поет, що потреба в людях, які схрещують шпаги зі злочинністю, не відпадає навіть наприкінці двадцятого століття. Шкода, що і в третє тисячоліття ми беремо з собою цю одну з найганебніших людських вад, а не зняли її з себе, як це роблять чемні гості перед дверима в чистий передпокій, залишаючи замащені багнюкою черевики
Змушений вас розчарувати, шановний містере Тейлор, сказав Богдан. Доки існуватиме людина, доти житимуть з нею жорстокість, жадоба збагачення, мстивість. А томуй злочинністьодин із тяжких гріхів людства. Ота неминуча плаха, на якій воно карається й довго ще буде каратись. А це більше, ніж брудні черевики. Вона, наче шкіра, обтягнула собою людство. І скинути її не так легко. Тому газетярі продовжуватимуть добувати хліб (а може йтістечка), розповідаючи про чергові злочини. Хоч як не шкода
Та-а-ак, протяг після паузи містер Тейлор, мабуть, ваша правда. Але облишмо сумне. Попередувідпочинок. Свіже повітря. Смачна їжа А розмови на такі темиявно не допомагають розслабитись. Нашим же коханим тридцяти трильйонам клітин потрібні «рекреаційні процеси».
Ви сказали, наче біолог.
Мій шановний містере Фокс За довге життя я змінив стільки професій, поки дістався заповітної парнаської вершини, що якби мій життєвий шлях перенестти на папір, вийшов би серйозний гросбух, гідний творчої уяви Луї Буссенара або Жуля Верна. Хоча, може, на схилі віку цим і займуся, забившись десь у глухе село. Щоб не заважали. Та, власне, у «Прерію» я і їду, щоб попрацювати над новою поемою. А релакс уже потім. У творчих людей вихідних не буває. І часу на відпочинок завжди бракує. Такими вже їх виліпив Господь. Та що я, власне, торочу. Ви ж фахівець. І все це знаєте не гірше за мене. А може, й краще.
Чесно кажучи, я теж їду на Авгі не для відпочинку. Ну у звичному розумінні. Треба прогулятися, змінити оточення, розвіятися після шлюбної катастрофи Мій шлюб розпався, не почавшись
Богдан замовк, гірко посміхнувся й подумав: а може, розповісти все? Адже правильно говорять: поділись горем з ближнімі тобі залишиться лише його половина. А добра людина завжди допоможе бодай чуйним словом. Розрадить. Та й хто, як не поет, глибоко розуміє людську душу? Але не розповів. Цю людину знав лише кілька хвилин. Не таке вже й довге знайомство.
Он як! чмихнув поет і на мить задумався; після чого психотерапевтично сказав:А, нічого, друже, то все пусте. Не побивайтеся так Може, це й на краще. А ви не думали, що то всевладна рука Долі відвернула значно більшу чи навіть і фатальну катастрофу? Зрештою, справжнє руденьке чи біляве щастя ви ще обовязково зустрінете. Певен.
Богдан розумів незаперечну логіку містера Тейлора. І біль, що знову повернувся серцевим щемом, починав ущухати, розвіюватись, безповоротно відходити в минуле. Далеке. Дуже. В одне з прожитих життів. А можей не прожитих. Але обовязково далеких.
Підійшли до ґратчастих перилець і, спочатку Тейлор, а потім Богдан, сперлись обома руками. Перед очима простягалось грандіозне небесно-морське безмежжя, вражаючи заспокійливою силою. У такі хвилини здається, що спиняється нестримний плин часу і все навкруги застигає в чарівній нерухомості. Вершина буттянерухомість і спокій.
Геніальна краса, не втримався містер Тейлор, дивлячись туди, де одна неприборкана стихія переходила в іншу. Чарівно. Шикарна панорама. Панацея від стресів. Отак би дивився й дивився б, забувши і про час, і про решту. Тільки ти й ця одвічна краса. Перевіряв на собі. Переживання чи й психічний катаклізьм якийумикаю фільми про море. І Допомагає. Найкращі ліки. Рекомендую.
Лисиця задумливо покивав.
Відверто кажучи, почав він, думав, що охочих відпочити у «Прерії» буде більше, хоч це й останній заїзд. А їхжменя.
А мені це подобається, упевнено проказав Тейлор. Звик до самотності. Тиші. У мене он і родини немає. Але я нітрохи не шкодую. Поклав життя на вівтар творчості. То хай це вже буде моїм лихом, особистим, а не ще чиїмось Хоча, може, це й навпакизовсім і не лихо, а щастя І поет знову мрійливо задивився вдалину.
На палубу піднялася пара. Блондиндесь пятдесят з малесеньким хвостиком, спортивний і підтягнутийі жінка-шатенка (пятий десяток посередині, ще не розгубила не таку вже й давню красу і юні іскри в очах). Одягнуті просто й практично. Стали окремо. Відгородилися від усіх. Вдихали-пили морський вітер. Удивлялися в магічну далечінь і ледь чутно перешіптувалися. Жили своїм життям. На те, що поруч, жодної уваги. Створили свою планету. Окрему. Недосяжну. Приручили одне одного. Навічно. Чи на життя. І тепер «відповідають за того, кого приручили». Усеяк книжка пише. Отака ідилія. Вигляд з боку. А що ж там насправдінавіть вони не скажуть. Бо чи не знають, чи не захочуть. Та й не важливо це. Головнеїм удвох добре. А рештаміжпланетний простір
Прониклива картинка. Болюча. І Лисицю знову відкинуло додому. Знову ті жахливі видіння Те отруєне зрадою марення Регіна Фата на її чарівній голівці Модний костюм на ньому Вони піднімаються сходами Сигнал автомобіля Господи, навіщо? Навіщо так боляче? Навіщо так жорстоко? Навіщо в самісіньке серце?? Навіщо саме йому???
Тонко зацокали підбори. Повернувшись, Богдан помітив, як з трапика виростає молода тонка жінка в темно-синьому приталеному жакеті, фіолетовій спідниці, чорних черевиках на високих підборах. У руцісумочка, теж чорна, на яку сів вишитий метелик, розкинувши крильця темних кольорів. Стильна й приваблива. Струнка. Енергетична. Поставлена, упевнена хода. Красуня з модного журналу. На менше вона не погодиться. І спробуй хоч щось запереч.
Коли жінка наблизилась, на неї звернув увагу вже й поет. «Манекенниця» мала довгу шию та кирпатий носик. Але це не заважало їй лишатися красунею. В макіяжі проглядалася вправна рука.
Вітаю, джентльмени, мовила вона. Даруйте зухвалу нетактовність, але моє кляте хобі часто заганяє мене в незручне становище. Річ у тому, що я збираю автографи знаменитостей. Уже маю серйозну колекцію Мені здається, що ви, містере (вона дивилася на Богдана), кіноактор. Вас я наче бачила в одній з нових англійських мелодрам. Станете відомимпродам автограф на «Сотбіс».