Лисиця все чудово розумів. Поведінка правильна. Суто жіноча. Туш на віях та й решта їхніх штучок. Усе це інший світ.
Він був дуже вродливим, повела хриплим голосом дівчина. Ну, і зараз теж нічого. Знаєте, типовий плейбой Усе на місці. Як і треба. Замакітрив голову А я подумала «воно»! Моє красиве щастя. Якого чекала. Що прийде назавжди. Коли рука в руці. «І тільки смерть розлучить нас». Дурепа Яка ж я була дурепа. Олена підійшла до шафи з рядами тек, витягла одну й повернулася до столу. Поклала. Подивилася на Лисицю. Ми прийшли сюди, до Петровського, майже одночасно, повела далі, дивлячись усередину себе. Лейтенантами. Познайомились. Сподобались Точніше, він мені дуже сподобався. До божевілля. У середині спалах! Осяяння! Як там у нього відбувалося хтозна. Казав, що так само. Брехав, мабуть А може, й ні Сперлася на стіл. Втопилася я в ньому Замовкла й покрутила головою. Заперечливо. Ніби перекреслювала прожите. Щоби потім виправити. Але ж Одружилися. Голос знову підхрипує. Планувати життя щасливе почали. Так усе сонячно світло А потім Сонячне затемнення Він зустрів нове «сонце». Доньку генерала. І сонячно стало вже з нею. Мій же тато лише підполковник Пенсіонер Хоча Може, там усе по-справжньому Ну, це таке. Хай щасливими будуть Дитинка вже є
Олена знову стала глядачем. Який не минав жодного кадру фільму. І серцем перестрибував туди. На той бік екрану. Бо завіконний кіносеанс поспішав далі
«То он яка звірюха за цими очима, подумав налякано Богдан. І її розбудив я. Своєю слонячою граційністю. Балерун бісів!»
Забудемо, знову змахнули тендітні пальчики солоні краплі з очей. Коли ви сказали, що від дяді Ко, то наче ним стали. Таким близьким і рідним. Енергетику його оживили Мене й занесло. Ніби йому сповідалася Вибачте Примусила слухати сон рябої кобили.
І ніяка ви не ряба, сказав Лисиця, сподіваючись підсолодити ситуацію, але враз отримав межи очі думкою. Зробив же ще гірше!
Проїхали, крізь сум усміхнулася дівчина й сіла за стіл. І тепер вона знову офіцер. Хоч щойно й була людиною. Офіцер без форми. Але «при виконанні».
До кабінету постукали. І одразу ж зазирнули. Чарівний світ «по цей бік» зруйнував невисокий круглоголовий прапорщик, що запхав прохацьке обличчя між одвірками й прочиненими дверима.
Олено Олексіївно, можна? несміливо поцікавився він, ніби остерігаючись піймати облизня. Чи й навіть одержати відкоша.
У мене людина, відрізала дівчина, ставши капітаном остаточно. Навіть підійшла до майора. Не видно?
Вона впялася двома красивими «лазерами» в порушника.
Я пошептатись, наполіг на «аудієнції» наляканий «прапор».
Знаю я твоє «пошептатись», перетворилася на грізного начальника дівчина. Годі! За-чи-не-но. Ні до зарплати. Ні до дня народження. Все. Крапка.
Ну, ще раз і все. Горю! «чиркнув» по горлу долонею «круглоголовий». У його щирості ніхто не сумнівався.
Скільки? наче зі снайперської всмалила Олена.
Двісті. Несміливість «прапора» в цьому слові знайшла свій апогей.
Розорити хочеш? зіграла «злого слідчого» красивий старший слідчий.
Ну, ду-у-у-уже треба, трохи послабила страх голова у дверях.
Гаразд, стала «добрим слідчим» красивий старший слідчий. Але більше й не думай.
Окей, смішно вимовив круглоголовий.
Віддаси коли? приперла його до стіни дівчина. Професійно. Не сумнівайся. І не рипайся.
Із зарплати, швидко відповів прохач.
Ясно, поставила крапку Олена. Ти це сам сказав.
Дякую! прошепотів прапорщик «під усмішку» малюка, якому таки дали із серванта кришталеву рибку. Найщасливіший з усіх людей.
Олена підійшла до одежної шафи, дістала коричневу сумочку з двома масивними кишенями, знайшла там гаманець (хоч це й завжди у них, жінок, непросто!) і протягнула «Лесю Українку».
Ощасливлений позичальник засяяв, проспівав «цілую ручки» і зник у мовчазному коридорі.
Одного разу не встояла перед «прапорщицькими чарами» і тепер маю Але він усе одно віддає, розбишака. Якби ще й пляшці не кланявся
У кожного свої вади, прокоментував Богдан, що до цього кис «в офсайді».
І у вас? оперативно зреагувала дівчина.
І в мене, розчарував її професор. А чому ви думали, що я виняток?
Не знаю, стенула плечима. Здалося. Ви ж із Києва. Наче з іншого світу.
Мені приємно, діловито мовив Богдан. Але два питання так і лишилися без відповіді. Про вбивство Костянтина Кречета і зустріч сьогодні ввечері.
Олена не поспішала відповідати. Ніби не хотіла говорити. Наче щось стримувало. Чи так просто здалося? Це стосувалося відповіді на перше. Чи й на друге? За компанію.
Цим гучним убивством займається Кіровське управління, нарешті розкрила карти вона, знову сідаючи за стіл. Убили ж на їхній «землі». А ми з ними не дружимо. Давно вже. Така своєрідна Не те щоб ворожнеча Антипатія швидше. Але серйозна. Реальна. Так що допомоги з мене мало.
Але ж мислити це вам не забороняє? Лисиця й далі вібрував на діловій частоті.
Не забороняє. Дівчина задумалась. Якби я хоч одним оком на матеріали накинула А так. Знаю лише з чуток. Ну, і з розмов наших між собою.
І що ж вони гомонять? ухопився, ніби за соломинку посеред виру, Богдан.
У нас люди несентиментальні, відповіла старший слідчий. Край суворий. Шахтарський. Усяке буває. І звіряче. Таке, як це. Нічому вже не дивуюся. І коли росла. І коли навчалася. І коли працювати стала.
І куди рухатися? переставав бути романтичним професор.
Як завжди, ввімкнула професійність капітан. Відпрацьовувати оточення, звязки, можливі версії, погрози, хтось гроші позичив, у когось він позичив і не віддав. Варіантів багато. Але голова хай болить у колег із Кіровського. Чи це ви?
Так, тяжко видихнув Богдан. Трохи награно. Але красномовно.
Ага-а-а, протягла дівчина. Он воно що Журналістське розслідування Шкода Точно не допоможу. Ну, не зведу зі слідаком їхнім. Щоб трохи просвітив. Наскільки можливо.
Нічого не вдієш, приховував розчарування Богдан, але виходило не дуже. Будемо своїми силами.
Ви тільки обережно. Бо в нас тут криміналу
Дякую! Буду. Та й красуня така про мене турбується
Це точно. Красуня, закивала Олена. Але я серйозно.
Я теж. А про вечір
Лишайте номер. Можу й подзвонити.
Можете й подзвоніть.
Побачимо. Дівчина сказала серйозно. І Богданові здалося, що зателефонує. Чи це він просто багато про себе думає? Що ж. Точно побачимо.
Лисиця підвівся й дав візитівку. Журналістську. Професорська тут зайва. До пори.
Чекатиму, заінтриговано прошепотів Лисиця. Сяк-так пощастило зіграти. Не для Станіславського, звичайно. Для драмгуртківців заводу «Червона черпалка».
А чай? схаменулася Олена.
Іншим разом, підморгнув Богдан.
Дівчина тільки всміхнулася. Але жодного слова не сказала. Можливо, приберегла їх на вечір? І надія подала в Лисициній душі документи на постійне місце мешкання.
Розділ 8. Чоловіча педагогіка
Вийшов із сумної будівлі. Надворі веселіше. Озирнувся. «Непривітність». Так охрестив побачене, коли заходив. Це не Соломянка з Тревом на чолі. І зараз, виходячи, думки не змінив. Хіба що знайомство з Оленою трохи розбавило цю гнітючу сірість.
Вдихнув свіжого повітря. Класно! Кайф! Свобода! Ну їх до дідька, цих ментів. Це як лікарня. Зайдеш туди й одразу чуєш, що десь болячка заворушилась. Тьху! Тьху! Тьху! Через ліве плече. Як учили.
Сьогодні дощу немає. Але парасолю прихопив. Осінь. Усе змінитися може враз. Та й хмари зиркають похмуро.
Набрав Марченка. Той не відповів. Гм Халепа Що ж далі? Домовлялися звязатися. А зумер нагнав сум. Нічого. Почекати. І подзвонити ще раз.
Пішов і сів на лавку. Нікуди ж не поспішав. Часу вагон. Можна й перепочити. І здути пилюку з мозку. Хоча вона там осідати й не встигала. Ще не відпочив від «підкиївських вовкулак», а вже нова загадка. І не вдома. Де все знайоме. І дядя Ко на підтанцьовках. А тут, у місті мільйона троянд, куди приїхав уперше, все не те. Все чуже. Багато незвичного. І допомоги чекати нізвідки. Тільки від Ігоря. Але той теж не «дідо-всевідо». Ну, й Олена ще