Ви навіть полицю запамятали? щиро здивувалася пані капітан. Спостережливий. Це для журналіста важливо.
Ну, куди мені до слідчих, відповів професор. А до старших тим більше.
Олена прошила Богдана очима. Не зі злістю. А з цікавістю. То ось ти який, «київський гість»? Непростий. «Міцний горішок номер вісімнадцять»
А ви цікава людина, з обережністю мовила дівчина.
Бути цікавим для слідчого, закрутив головою Лисиця, приємного мало. Хіба якщо він це ви. Без товстих томів з матеріалами. І зацікавленістю в ще одному розкритті. Де головне щоб було «кого». А докази ми намалюємо.
О-о-о, ваше щастя, що ви не знаєте, яка ще я буваю, з кривою посмішкою проспівала Олена, хоча і ця кривизна їй личила. Чи то професор уже «взув» рожеві окуляри? Або йому «взули»? Чи його?
А може, дізнатися, яка ви буваєте, це і є справжнє щастя?
Богдан показав, що він таки справжній Брюс Вілліс. У масштабах Петровського району. Та для Олени цього досить. Бо розбивати горішка їй. Або залишити все як є. У життя тут два варіанти. А в дівчини один. Але поки невідомо який. Навіть їй.
А з вами небезпечно, підозріло примружилася старший слідчий. Незчуєшся, як опинишся на льоду.
А ми в Аріадни клубок позичимо.
Я ж кажу, пхикнула. Тепер ось античністю шмагаєте. Думаєте, я так уже й памятаю, хто це?
Зустрінемось увечері розповім. І не тільки про це.
Таки заганяєте між прапорці.
Навіть не думав.
Розказуйте-розказуйте, закивала дівчина.
Чесне слово! приклав до грудей руку Лисиця.
Не вірю я вам! Знову подивилася на монітор і клікнула.
Розслідуйте. Вирийте відповідь. Тільки справу не порушуйте.
Цікава пропозиція
Олена задумалась, а потім знову кілька разів клікнула. Устигала на два фронти. Чи компютер давав підказки і вона йому за це дякувала?
До речі, згадав про пакет із цукерками Лисиця. Це вам. Від дяді Ко.
«Київ вечірній»? розцвіла усмішкою пані капітан.
Ви крізь целофан бачите? удавано злякався Богдан.
Якби ж то зітхнула дівчина. Дядя Ко завжди тільки такі передає. Знає, що я їх люблю.
Правильна у вас любов, проковтнув слину професор, згадавши, які ж насправді смачні ці шоколадні міні-гори з горішками всередині, і вручив «передачу».
А ми зараз ними й поласуємо, зробила несподіване відкриття старший слідчий, дістаючи важеньку коробку з пакета. Тільки чай поставлю.
Вона сховалася за столом і почулося пластикове «клац». Коли зявилася румяна з підстілля, шумом озвався чайник.
А ви чули про вбивство Костянтина Петровича Кречета? несподівано «зіпсував» усе Лисиця, сідаючи. Його вбили й викололи очі.
Олена подивилася на журналіста. Чого більше в тому погляді насмішки, застороги чи цікавості, сказати важко. Ймовірно, всього стільки, скільки захотіла повелителька погляду. Але здалося, що цікавості.
Журналістське розслідування? знову кинула оком на монітор, але до мишки не доторкнулася. У нас цього не люблять.
У Донецьку чи в міліції? напружився Богдан.
У донецькій міліції, уміхнулася дівчина, не знаючи, що цим січе Лисицине серце. Не можна ж так. Він хоч і «журналіст», та все одно людина. Коли добровільні нишпорки (часто за гроші) сунуть носа куди не слід. Не радила б я вам. У нас тут народ суворий. Всяке може трапитись.
Кодаковський теж раніше не любив, відповів на усмішку «богині» професор. Але я його перевиховав. Повільно. Наполегливо. Не шилом, то швайкою. Але перекував меча на плуга.
Оленині красиві очі збільшилися. Автоматично.
А хіба це можливо?
Неочікувана зміна на кілька секунд вибила Богданові «пробки». І що він такого сказав? Ніби пообіцяв збігати й повернутися за пять хвилин з убивцею Кречета. В наручниках. Із заклеєним ротом. Скотчем. Щоб не горлопанив усяку єресь про адвоката й несправедливість затримання невинного.
Ну замявся професор, мені здалося, що я зміг. В усякому разі, «добровільною нишпоркою» він мене не обзиває.
Вибачте! зашарілася капітан.
Пусте, махнув Лисиця. Усе правильно. Мало кому сподобається, коли плутаються під ногами. Де моська, а де слон
Так, без роздумів погодилась Олена. Знаєте, є речі, які до пори треба зберігати в таємниці. А журналю Вибачте Журналісти беруть і витягують на світло. І користі від того мало. Щоб не сказати більше.
Я такого не робитиму, застрибнув у дитячий садочок Богдан. Став його вихованцем. У шортиках і білих босоніжках.
Від дяді Ко абихто не приїде.
Олена мовила це крізь усміх. Лисиці сподобалося.
А взагалі він класний, замріявся Богдан.
Так, зробила те ж саме дівчина.
Чайник знову видав «клац». Але вже без чиєїсь допомоги.
Пані капітан знову нахилилася, взяла його й підвелася.
Ховаємо, кивнула на клацало. Наказ у нас. Півтора місяця тому пожежа була. В іншому крилі. Кабінет вигорів повністю. Кажуть, через чайник. Так начальство заборонило. А ми підпільно. Чи, точніше, підстільно.
Вона дістала із шафи чашки, заварний чайничок і почала церемонію. Не китайську. Свою. Міліцейську. За донецькими правилами.
Маленькою, повела далі, чаклуючи біля «церемоніальних обєктів», я мріяла, що виросту й вийду за нього заміж. Він мені тоді здавався таким Ну, знаєте, ідеалом. Сильний. Красивий. Усе може. Навіть не принц. Чарівник.
І от ви виросли
Капітан Онищенко опустила очі. Зупинилась. Задумалась. Та за мить ожила й сіла на місце.
Лисиця подумав, що вскочив у халепу. Щойно познайомився і вже насипав на рани солі. Найвїдливішої з усіх сортів Ех Невеселий початочок Так і продовження може не бути. Він намагався не дивитися на співрозмовницю. Угледів на стіні диплом у рамочці й почав його свердлити очима. Хоч і не міг нічого, крім назви, прочитати. Дрібні літери надійно приховували таємницю.
Та ось Олена ніби випірнула з роздумів. І явно не приємних. Про це говорило все. Особливо втомлені очі Життям утомлені, непростою роботою чи думками незагойними не так важливо. Ситуація просто напружена. І в ній професор звинувачував себе.
Виросла, нарешті заговорила капітан, і зрозуміла, що мрії в реальність не проростають. Вони взагалі зависають між землею і небом. А ми ходимо по землі. А потім відлітаємо на небо. А вони так і лишаються на місці.
Що ж такого трапилося з нею, що вона стала філософом? Філософія ж починається зі здивування, як казав класик. Що ж цю красуню так здивувало? Хоча На такій роботі це не проблема.
Вибачте, невпевнено сказав Лисиця. Йому здалося, що врятувати зможе тільки це слово. І не помилився. Олена наче аж очистилась. Позбулася невидимого, але важкого. Що не давало бути собою. Чи хоча б вільною.
Нічого, легенько змахнула сльозу вказівним пальчиком. Це ви вибачте. Офіцер, а очі мокріють.
Офіцер теж людина, серйозно зауважив Богдан. З очима. А очі мають таку здатність.
Офіцер людина не завжди. Коли у формі, має лишатися офіцером. Форма придумана і для цього теж. Мусиш відчувати, що зараз гвинтик у механізмі. І поводитися, як гвинтик. Щоб система працювала. А емоції свої
Дівчина не договорила. Але зрозуміло й так.
Але ж ви зараз без форми, «упіймав» капітана Богдан.
Зате на роботі, відповіла, як справжня жінка, Олена. Ще не встигла переодягтися.
Ясно Гадаю, ваш вибір нічим не гірший за Кодако за дядю Ко.
Гірший
Лисицю шпигонуло. Цього він і боявся. Передчував щось схоже. Знову інтуїція. Передчував і збулося. Не знав, що робити. Боявся наступного кроку. Що сказати? Що тут можна сказати? Ніби в черевиках з лезами збираєшся танцювати на живій плоті. Можна уявити кожне таке па.
Дядя Ко справжній, мовила дівчина стиха. Він ніколи не зрадить.
Сльози уже більше виступили внизу двох чарівних дзеркалець. Застигли на межі. Ось-ось покотяться.
Олена підвелася й відійшла до вікна. Дивилася й мовчала. Ніби переглядала кадри життя. Минулого. Для нього ми лише глядачі. У якому не все шоколадне морозиво. Дивилася і нічого не бачила. Очима. Бачила думками. Очі зараз «зона особливої небезпеки». Хотіла вберегти їх від «вибуху»