Жінка, спокійно відповів Термінатор.
А яка друга? підтримав донеччанина киянин, насторожено завмерши над блокнотом.
Що «друга»? зіграв у незрозумілість «Син Неба».
Ти ж сказав «дві проблеми», а назвав одну, ніби поскаржився Ігор.
Однієї жінки вистачить не на одну проблему. «Імператор» почувався по-імператорськи. Лишалося руки скласти на пузі. Але заважала чашка. І, на жаль, не на дві. А може й на щастя.
Це на цьому світі. А на тому? починав розходитися професор.
Опинитесь дізнаєтесь. І «його величність» зробив останній ковток «вогню життя». Все. Кінець. Розмову закінчено. Така домовленість.
Гості теж допили й поставили порожні чашки.
Дякуємо! підвівся Ігор. Розмова класна. Багато поживи для роздумів.
Гм, усміхнувся кутиками вуст Термінатор. «Те, до чого прагне вища людина, знаходиться у ній самій, а те, що шукає нижча, в інших».
Ви нам дуже допомогли, додав і свого комплімента професор, хоча аж зуби крутило сказати, що це не так. Вивалити на господаря все, що накипіло. Але Не по-китайськи це. Та й не по-нашому. Гості ж таки.
«Учителі відчиняють двері. А входиш ти сам». Афоризми у «Сина Неба» таки не закінчувались.
Істинно, видав Марченко, якому здавалося, що це прозвучить як «амінь». Але він помилився. Передбачити тут вийшло б хіба що в Едґара Кейсі.
«Істина існує лише остільки, оскільки існує неправда».
Розумно, виніс вердикт Лисиця. Хоча його про це ніхто не просив.
Лишався маленький шанс, що після цих слів потік афоризмів продовжиться, але гості знову не вгадали.
Зявився «теракотовий воїн» і застиг, чекаючи розпорядження.
Проведи гостей, звелів «імператор», а журналістам замість слів прощання кинув: Успіхів! «Часом і могутньому дракону важко буває змію подужати».
Лисиця не зміг стриматися й на прощання теж сяйнув (колись же вчив для тренування памяті):
«Мудра людина не робить іншим того, чого вона не бажає, щоб зробили їй».
«Син Неба» знову ледь усміхнувся і розгорнув блокнот. Тепер уже точно the end.
«Глиняний піхотинець» повів знайомим для гостей маршрутом. Ті залишали кафе з пошматованим настроєм. Термінатор напхав їх своїми придуркуватими шарадами. Від яких аж нудно. Аж у шлунку ніби важкість завелася. І тепер усе китайське сприймається як повязане з цим «кафешним любомудром». Остогидлим і самовпевненим. Просто самодуром. І невідомо, скільки потрібно часу, щоб ця печія минула. Навіть коли проковтнеш «Печаєвські». Цілу упаковку.
«Теракотовий воїн» відчинив двері, уклонився й випустив гостей. Ті вийшли, а за спиною знову клацнув замок. Цей механічний звук став останнім акордом у малоприємній кафешній гостині. Але прозвучав шикарною мелодією.
Обидва озирнулися. «Воїн» пішов. За склом знову порожнеча. І лише розпорядок роботи втішав. О десятій сюди можна буде зайти без дозволу «імператора кафе» і «теракотового» супроводу. Зїсти качку по-пекінськи чи мідій у черепашках. І навіть провести гунфу ча. І все це без супроводу ідіотських афоризмів. І пильного одного ока. Хоч і дивляться їх двоє. Блакитних
Розділ 6. Дракон і змія
Рушили до машини.
Ось вона, рідненька. Втомилася чекати. Скучила Сигналка пік-пік! Обоє дверей клац-гуп! Майже вдома
Краще б не ходили до цього павича надутого, замахнувся по керму Марченко, але не вдарив. Молодець він. Приховував усе. І тільки зараз трохи прорвало. Але лише в одному місці.
Чому? поцікавився Богдан, хоча чудово знав відповідь. Просто хотів почути версію донкора. Для повноти картини.
Нагнав понтів, філософ бісів, відвернувся від пасажира водій. Щоб той не бачив перекошеної від гніву мармизи. Ще присниться. Вози його потім до знахарок.
Не поспішай, почав пародіювати Термінатора Богдан. «Лай себе, а не сонце, що сад твій не зацвів».
Угу, повернувся до Лисиці Ігор, тепер ти тут повикаблучуйся. Щоб я блювонув.
Не рви на собі ципао, Лао-цзи, продовжував грати професор.
Не зрозумів? настовбурчився Марченко.
Бачив офіціантку?
Ну, нічогенька така, сексапілочка, заворушилися приємні спогади у донкора.
Ципао це те, що на ній, прокоментував міжнародний знавець жінок і їхнього одягу.
Дякую! зімітував «уклін з рукою» Ігор. Ще лахи жіночі на мене начепи.
Забудь і заспокойся, почав підпрацьовувати на півставки «машинним психологом» професор.
Забудеш тут, не сідав гнівливий акумулятор у журналіста.
Забудеш, твердо сказав уже своїм голосом Богдан. Тепер подивимося, що наловили. Бо мені ще до ментури чухрати. Дістав блокнот. Тут усе записано. Зараз. Розгорнув. Так. Почав учитуватись. Ага. Перше. «Селянин і до ста років може дожити, чиновник ніколи». Це відповідь на питання про звязки Кречета з криміналом. «Селянин» це периферія, віддаленість від активних процесів У Лисиці заговорив аналітик. Чиновників уявляють як хабарників і корупціонерів. І раз Кречета не стало, отже, він не «селянин» Щось таке Муть, звісно, але що вже є
Можна ще кинути жереб, скривився Марченко. Або поворожити на липовій корі. Як скіфи. Липа якраз те, що треба.
Лисиця зрозумів натяк. Гіркувато. Але справедливо.
У тебе є інші варіанти? спокійно запитав він, хоч у душі клекотіло, як у Голохвастова, коли він освідчувався Проні.
Ні, ну
Часу мало, обірвав приятеля Богдан. Спробуємо на зуба. Щось вийде добре. А ні підемо далі. «Жувати виділення з носа» навряд чи результативний метод.
Ну, добре
Далі йде «Краще бути живим жебраком, ніж мертвим імператором», прочитав із «граматки» Лисиця. Це про те, чи не займався Кречет чимось злочинним А потім ще й було «У бджоли спинка смугаста, а тигром її не назвеш». Гм Судячи з усього, ні. Або якщо й було щось, то ну зовсім дрібненьке.
Я б не вірив жодному його слову, бризкав невдоволенням донкор.
То навіщо ж ми до нього ходили? округлились очі в професора.
Звідки я знав, що він такий пришиблений? відповів ображений Ігор. Думав, нормальний «штрих». А воно бачиш, яке прицюцькувате. Наплів сім мішків вовни Китайоза
Проїхали, клацнув пальцями Богдан. Безглуздо воювати з минулим. Його ніколи не перемогти. Бо ти в ньому нічого не зміниш. Зате воно може змінити тебе. Якщо з головою на нього подивитися.
Ага, закивав донкор. Навчи мене ще кашу їсти. Гречану.
Пізніше, знову втупився у блокнот Лисиця. Йдемо далі. «Не варто бити мух на голові в тигра». Гм Із «сильними світу донецького», схоже, Кречет жив у мирі.
Ігор промовчав, але скептична посмішка на обличчі таки засвітилась.
Лисиця проковтнув і це. Він зараз був машиною. Ну, майже машиною. Електронно-обчислювальною. Яку потім, якщо пощастить, назвуть «компютером».
«Одну гілку зачепиш десяток загойдається», озвучив наступний «пункт» Богдан. Це він про те, кому могла бути потрібна Кречетова смерть. Виходить, що таких людей трохи є. Далі про можливу помсту. Тут він таке видав, що я не дуже розумію. «Той, хто зумів свій гнів стримати, поборов найдужчого ворога». Зрозуміло, що це натяк на вміння приглушити в собі негативні емоції. Виходить, що, можливо, й були люди, які хотіли Кречетові помститися, але до його смерті вони не причетні? Тоді це не помста. Приблизно так. Іншого я тут не бачу.
А може, не знав потрібного прислівя. Чи забув. От і зморозив перше-ліпше. Не буде ж він втрачати обличчя. Ігор теж почав потроху вступати в «аналітичне братство». Кандидат у члени.
Гм задумався Богдан. Хтозна Почухав ручкою за вухом. А далі йде таке: «Розумний запобігає хворобі, а не лікується від неї».
Ну, тут наче все зрозуміло, почав діловито Марченко. Кречет усе прораховував і перестраховувався. До роботи підходив відповідально. Тому проколів у нього й не було.