Знову налив штабс-капітан. От не повірите, Єлизавето Павлівно, ще ми від хутора до шляху не доїхали, а вже по три чарки перехилили, і зробилося мені так добре, що аж розплакався я. Ви от спитаєте мене, чого ж плакати, коли їдеш у машині, наче пан який, випиваєш у поважній компанії адютанта самого Великого князя, і не бражку якусь, а шляхетний напій семирічної витримки! Так ото і розплакався, що добре мені стало, вославив я государя нашого, під покровом якого щасливі ми і задоволені, а у важкий момент раді померти на славу нашої зброї і на користь нашої імперії. Побачивши сльози мої, Іван Іларіонович налив по четвертій, і тут коньяк в його флязі закінчився. Я цьому аж зрадів, бо тримав у голові згадку про виступ у Ромнах, хоч те, що збирався промовляти, вже почав трохи забувати. Точніше, не забувати, а плутати. Початок промови пішов у мене в кінець, а кінецьу початок. Речення шпорталися, вислови з одних абзаців, наче бурян, проростали в зовсім інших, замість вишуканого ладу виходив якийсь гармидер, який мене хвилював, але не сказати щоб дуже вже сильно.
Я подумав, що одна чарка нічого вже не зіпсує, то й випив, тим більше їх благородь виголосили тост за перемогу нашої славної зброї над злим тевтоном та підступним австріяком. Ну як за таке можна було не випити? Я навіть стоячи це намагався зробити, до авто не звик, забув, що там стеля є, і вдарився головою, але чарку випив, потім тільки зашипів. Їх благородь помітили мою мужність і сказали, що навіть у бою, коли куля поцілить, справжній військовий, якщо вже чарку тримає, мусить її випити, а вже потім падати і вмирати чи просити про допомогу, залежно від тяжкості поранення. Іван Іларіонович розповів про одного полковника, який під час японської війни сидів у бліндажі з бойовими товаришами. Пили горілку, не якесь там рисове пійло, яке вже всім набридло, а справжню горілочку, доставлену аж із Росії та охолоджену в гірському струмочку під наглядом трьох солдатів із Кавказу, бо наші могли б і випити. Так ото тільки розлили пани офіцери ту горілочку, тільки сказали тост за перемогу над вузькооким супостатом, як прилетів від японця снаряд і поцілив у самий бліндаж. Та так поцілив, що зніс пану полковнику верхівку черепа. Але от що значить військова людина, навіть за такої оказії полковник чарку з рук не випустив, коли дим розійшовся, вилив горілочку в рот, який був майже цілий, ковтнув, закректав від задоволення, белькотом наказав атакувати і тільки після цього помер. Бойові товариші полковника вибігли з бліндажа і підняли полк в атаку, захопили сопку, де був супротивник, і на ворожих позиціях помянули загиблого товариша. Оце такі славні наші воїни, Єлизавето Павлівно!
Розповів Іван Іларіонович мені цю душокорисну історію, а ми якраз на шосе виїхали і покотили до Ромен. І тут Іван Іларіонович звідкілясь узяв іще одну флягу. На моє прохання звільнити мене від випивання сього вмістилища благодаті їх благородь сказали мені, що я тепер військова людина і лінія фронту проходить по цій чарці, тому коли офіцер наказує Вперед!, треба іти вперед, хоч на кулемети, хоч на гармати, а хоч на чарки, з відвагою і без жодних сумнівів. А потім їх благородь як закричать Вперед, Ванюшо!і я з переляку, який у мене є перед панами офіцерами, випив. Якийсь дивний напій, схожий на самогонку, яку жене дід Юхим Дещиця на прізвисько Трикурки. Памятаєте, він приходив до нас, щоб собачат купувати. У того діда Юхима самогонка іде дуже легко і добре, а потім р-разі сидиш наче у скляній кулі. Все бачиш, все чуєш, тільки нічого сказати не можеш, усміхаєшся, мов той собака на Великдень, коли винесуть йому кісток з холодцю. А з самогонкою діда Юхима була історія.
Якось вітер сильний нахилив баню церкви Івана Предтечі у Петрівцях. А тут же скоро престольне свято, мав прибути з Полтави сам владика Полтавський та Переяславський Назарій, архієпископ, людина сувора, яка безладу не потерпіла б! Панотець, тоді це Іонафан був, зібрав мужиків, кажевідро казьонки виставлю, тільки допоможіть. Мужики кажуть, що від казьонки голова болить, а от якби відро горілочки від діда Юхима Трикурки, то інша справа. Трикуркице було вуличне прізвисько діда Юхима. Є такий у Малоросії звичай по селах називати людину не так, як по пашпорту чи у церковних книгах записано, а по-вуличному. Вуличні прізвиська беруться або від батька, або з якихось кумедій. Ото дід Юхим був довго Карасятком, бо батька чи його прозвали Карась за те, що карасів він дуже любив. Казав, що карась зі всіх риб найсмачніший і в раю карасі водяться у ставках, щоб ними святі люди ласували. За те, що насмілився про рай теревенити, тодішній панотець у поліцію скаржився, бо що ж воно буде, коли всяк мужик рай за велінням черева свого зображуватиме? Поліція дала Юхимовому батьку канчуків, і про рай він більше не згадував, але карасів і далі їв, аж поки не помер, бо вдавився кісточкою, коли у піст кроля їв. Воно як твоя планидакарасі, то і їж карасів. Панотець сказав, що то божа кара Карасю, як відтоді звали всі покійного. А дружину йогоКарасихою, а дітейКарасятами.
Ото був Юхим Карасятком, поки якось поїхав до Ромен кабанця продавати. Дебелого кабанця, такого, що пудів на десять мяса та сала. Добре грошви хотів виручити за нього. І виручив, бо торгувати вмів. Та потім занесло Юхима до корчми. Збирався чарку випитиі додому, але там обсіли його цигани, закрутилося все, далі нічого не памятав, зранку прокинувся у холодній. Виявилося, що стражники схопили його за те, що сходив до вітру перед будинком справника. Воно б, може, і нічого страшного, але перед будинком був квітник, де росли улюблені квіти дружини справника, а Юхим, бідолаха, вцілив саме у них, та ще й на очах господині. Яка закричала страшно і знепритомніла. То це вже майже політична справа була. Юхима схопили, одволали добряче ногами та канчуками і кинули до холодної.
Там Юхим зранку прокинувся, постогнав через збиті боки та філейні частини, потім чап-чап по кишенях, а грошейкатма. І тих немає, які на пропій відклав, і тих, які в чоботі сховав, щоб не загубити. Чобіт теж немає, і картуза, а піджак у дірках та пилюці, хоч тільки ж три роки як куплений, а піджаки в селі менше десяти років не носять, хіба що роздобріє людина і вже не влізе. А тут новий піджака хоч на страховище одягай. Дрантя.
Аж заплакав Юхим від того горя. Коли згадав, що ще грошей трохи сховав. У такому місці, що навіть цигани туди не долізли. Гроші ті відкладені були, щоб купити дружині своїй, Гапці Митрівні, породистих курей. Та Гапка все нове полюбляла, то рослини небачені вирощувала, як-от ті ж помідори, про які казали, що то кров диявольська, то тварин, як-от тих кролів, яких у нас за щурів вважали і за яких панотець наш ледь анафемі не піддав Юхима з дружиною. Допомогло тільки, що у журналі Нива сільський наш учитель Онуфрієнко вичитав, що кролів подавали на стіл самому государю імператору, отже, не щур, а тварина цілком православна. Що ж до помідорів, то панотець як розсмакував їх, то й собі посадив і казав, що фрухт просто-таки райський і теж цілком православний, особливо якщо засолити правильно.
Так ото покректав Юхим і дістав гроші. Там було на півдесятка курей, але дещо довелося стражникам віддати, бо не відпускали, до Сибіру обіцяли відправити за псування квітника справничихи. Але гроші отримали і подобрішали. Відпустили Юхима, а він зміг купити лише три курки породисті. Дивного вигляду, такі, що ото і ноги в пірї. Причвалав додому з цими курми, став на коліна перед Галкою і курей їй подає. А вона зрозуміла, в чому справа, і ну Юхима лупасити. Кричить: Такого кабанця на три курки зміняв! А щоб тобі! А сто бісів твоїй матері! Три курки, клятий! Та як схопиться за рогач. А Гапка ця була людина гаряча, спочатку вдарить, а потім подумає. Підхопився Юхимі давай тікати. Дружина за ним, рогачем у спину штрикала, трьома курками лаяла. Це люди почули і почали всі з нього сміятися. Отож був Юхим Карасятко, а став Юхим Трикурки. Тільки називали так його лише позаочі, бо інакше ображався та горілочки своєї на горіхових перетинках настояної не продавав. А горілочки тієї мужикам у свято скуштувати хотілося, то вони про три курки тільки між собою згадували.
І оце вимогу поставили, що баню поладнають, але тільки за горілку Трикурчину. Панотцю перед своїм духовним керівництвом ганьбитися не можна було, тим більше і так на гачку був, бо під час облави у Миргороді спіймали його в будинку розпусти та ще й із жидівкою. Хоча отець казав, що відвідав кубло пороку з метою душ-пастирською, щоб нинішніх Марій Магдалин навернути до Бога, але ані керівництво не повірило, ані дружина, через що ходив Іонафан з синцем під оком і ще раз проштрафитися перед єпархіальним керівництвом дуже боявся.
Тому збігав до діда Юхима, домовився за відро. Мужики зібралися і баню підправили. Щоб устигнути, ніч працювали, зранку вже все готове було. Баня як нова, аж виблискувала у небі. Виставив панотець відро самогонки діда Юхима, мужики її випили і сидять, усміхаються. Панотець, який хоч сам з великоруських губерній, але давно вже в нас, призвичаївся, каже, що їли, пили, молоду бачили, пора б і розходитися. А мужики сидять, очима блимають, посміхаються, і жоден не підвівся. Тут уже захвилювався панотець, бо ж скоро архієрей приїхати мусить, а у дворі церковному купа мужиків, від яких спиртоузом тхне, та ще і посміхаються нахабно. Ще подумає владика, що над ним насміхаються, образиться. А за образу ту може перевести аж до Сибіру чи до Азії, у краї дикі і небезпечні, на відміну від благословенної Малоросії.
Каже панотець, щоб ішли мужики геть, а вони тільки посміхаються. Сидять у траві, що печериці якісь і посміхаються, наче східна людина на базарі. Злякався панотець, що скандал буде, а тут я якраз приїхав, бо був же одним із ктиторів храму. Панотець кинувся до мене. Каже, Іване Карповичу, допоможіть! Приберіть мужиків! Підійшов я до них, а вони як дрова. Тобто при свідомості, посміхаються мені, але нерухомі. Не те що підвестися, сказати нічого не можуть, тільки ото посміхаються і хитаються потроху, наче тополі на вітрі. Спитав, що пили. Коли почув, що самогонку діда Юхима, то одразу відповів, що самі мужики не підуть ще години дві-три, бо такий то напій, що просто так не відпускає. Ноги відбирає і язик, а замість цього дарує райське блаженство.
А що ж робити, Іване Карповичу?аж кричить панотець.Архієрей ось-ось будуть! Не бачити мені голови своєї! У Сибіру ведмедям службу правитиму!
Ледь не почав отець волосся на собі рвати, а його ж там не дуже багато лишилося після гніву матушки. А то зовсім душпастир буде голомозий, хіба то добре? Бачу, що рятувати його треба.
А що у вас у погребі, отче?
Та порожньо ж, літо. Старі запаси доїли, а нові тільки зростають.
Ну, тоді потягли.
Куди?
Туди!
Узялися ми з панотцем та швиденько мужиків перетягли у погріб. А воно ж, знаєте, Єлизавето Павлівно, панотці хоч і особи духовного звання і про спасіння душі здебільшого думають, але погреби в них завжди добрі. Погріб був розміром із хату, тут тобі добрячий кут під картоплю, тут під діжки з огірками, капустою та антонівкою, тут під моркву закуток, а ще й полиця для яблук і під бутлі з наливками, а ще під баночки з варенням і під багато чого іншого. Просто не погріб, а радість для очей, подивишсяі хочеться славити Господа за дари його. Одне словодушеспасенний погріб. Ото в те місце злачне почали тягати мужиків. Іонафан чоловяга дебелий, на півголови вищий за мене і в плечах широкий, але засапався швидко. Бо ж особа духовного звання, нічого важчого за кадило не піднімає, а у всякій справі важливо призвичаєним бути. То більше я тягав, а панотець притримував.
Стягли ми мужиків, поскладали на дошки, нехай прохолоджуються. Тільки останнього поклали, коли чуємоторохтить двигун. То святе начальство їде, архієпископ Назарій. Він хоч і з осіб духовного звання, але нового не боїться, одним із перших у губернії авто завів, хоч деякі кажуть, що авто тівід диявола, бо сіркою чхають. Ну то дурниці, бо ж якби від диявола були авто, так Священний синод їх би заборонив. А як не заборонив, то можна. Ага, отож приїхав архієрей із почтом, службу відслужив, сіли в садочку за церквою вкусити хліба щоденного. Кагору по келиху налили, тільки архієрей почав хвалити панотця, як почалося. Голоси з-під землі як залунають! Та які голоси! Дурні, аж придуркуваті! І давай просити у Господа порятунку і каятися у гріхах. Той тютюн палив, той у гречку стрибав, той у піст ковбасою ласував, а той межу сусіду підкопував. Тепер страшно їм за гріхи стало, і кричать наче різані, прохають Господа про милість. Панотець аж зблід весь, архієрей на нього грізно дивиться, мовляв, що це за блюзнірство? А я швиденько хамелю-хамелю, в погріб. Вже зрозумів, що спочатку поснули мужики, а тепер прокинулися у темряві, і здалося їм, що потрапили вони у пекло. Полякалися дуже і почали волати про порятунок до Господа нашого на всю силу голосів своїх. А воно ж знаєте, які у мужиків голоси! А як їх там зо два десятки та переляканих добряче, то це взагалі страшне! Це ж як табун коней диких! Як їх зупинити? Тільки хитрістю. То у погребі я заволав, що я від архістратига Михайла, воєводи небесних сил, посланець. І сам архістратиг у Господа за них просить, а вони криками заважають. Якщо не замовкнуть негайно, то відправлять їх до пекла назавжди, розпечені сковороди язиками лизькати. Вмить замовкли мужики, бо до пекла потрапити страшно. І чекали, аж поки архієрей не поїхали до Полтави. Потім ми вже їх випустили, вони вийшли на білий світ і давай хреститися, ноги нам цілувати, бо подумали, що ми їх врятували, з того світу на цей вивели. А я потім спитав панотця, чи немає гріха у тому, що брехав я, казав, що від архістратига Михайла прийшов. А отець каже, що брехня то була на користь і заради втіхи священноначалія, тож не маю я чого хвилюватися. І подарував мені сулію велику свого вишняку, наливочки, яку потім граф допив. Наливка та смачна та безпечна, не те що інші напої.
Ото спитаєте, як таке може бути, що мужики про пекло подумали. То я вам скажу, що у Юхима Трикурки така самогонка, що після неї і рай, і пекло ввижатися може. Кажуть, він туди грибів якихось додає. Ну той, випив я в авто разом із паном штабс-капітаном, згадав про діда Юхима, розповів їх благороді. Іван Іларіонович регочуть і собі розповідають, як колись поверталися з ресторації і побачили на вулиці ведмедя, який заревів і лапи підняв, напасти збирався. Їх благородь не розгубилися, револьвер вихопили і у ведмедя вистрелили. Навмисно цілилися в лапу, щоб не вбивати звірину, може, вона з цирку. Ведмідь упав і несподівано заволав людським голосом, набігло народу, поліцію викликали. Виявилося, що пораненим був купець із Ростова, який повертався з трактиру до готелю. Одягнений був у ведмежу шубу, чим і ввів в оману Івана Іларіоновича, у якого віжки, що тримали уяву, послабшали трохи через шампань та інші шляхетні напої.
Скандал маячів, може б, навіть і тюрма їх благороді загрожувала. Але купець, дізнавшись, у кого штабс-капітан адютантом служить, виявив громадянську мудрість, заяву з поліції забрав, запросив їх благородь до ресторану, багато хмелив і переконував, що жодних претензій не має. Більше того, коли випили добряче, то Іван Іларіонович примусили купця танцювати по-ведмежому і рикати.