Звідки у торгаша таке варте наслідування чинопочитання?спитав я у їх благороді.
А звідти, що великий князь до військових замовлень має стосунок, а за ті замовлення будь-який торгаш хоч ведмедем стане, хоч звіром морським!пояснив їх благородь.
Отаке ось святобливе начальниколюбство і бажання допомогти нашій армії, що я аж сльозу пустив, і зробилося мені дуже і дуже радісно. Тим часом Іван Іларіонович мені ще налив того ж самого напою, який мене на діда Юхима навів.
Що се за амброзія і благорозчин у повітрі?запитав я.
Це, Ваню, шотландський напій віскісправжня втіха для чоловіків, сильних духом.
Чий-чий напій?
Шотландський. Шотландціце народ такий, вони при англійцях, наче хохли при росіянах: смішні і підкоряються, але самі по собі, а ще у спідницях ходять.
Як у спідницях?здивувався я.
А так, у картатих. Ото хохли в шароварах ходять, а шотландців спідницях.
Якщо чоловіки у спідницях, то баби в них у чому?не міг второпати я.
Про баб не знаю, але народ цікавий. А ти, Ваню, з хохлів же?
Так точно, ваша благородь!
Тоді давай випємо, Ваню, за вашу Вкраїну, бо такий вже родючий край! Їхав оце до тебеі душа раділа!
На око наші країнайкращі, бо все тут буяє, радує і до дякування Господа надихає. Не можна за край сей, окрасу імперії, не випити,промовив я і випив, бо інакше вчинити булозлочин проти Господа і рідного краю.
Тут Іван Іларіонович дістав шоколаду плитку.
Закусимо, Ваню, довго нам тепер шоколаду німецького не їсти.
Та чого ж довго? Берлін візьмемо, то вже наїмося! І шоколаду цього, і сосисок, пива напємося, кажуть, воно у німців смачне. А ще німкень за боки пощипаємо!
І то так, Ваню, і то так,кивають їх благородь.Ну, тоді за перемогу нашої зброї над тевтонським варварством!
І як мені за такий тост було не випити, скажіть, Єлизавето Павлівно, як? Звісно, що випив. Або як не випити було за перейменування Берліна в Романовград, а Відняу Миколаївськ на Дунаї, після того, як їх захоплять наші славні війська! Неможливо було не випити, і я випив, потім ще кілька тостів, не менш величних та захопливих, щоправда, забув, яких саме. Потім щось зі мною сталося, а коли отямився, то виявилося, що стирчу я головою з автомобіля і; так би мовити, з усієї сили їду до Риги. Хоча відбувалося все на вулицях Ромен.
Заліз знову в машину, перед очима все крутиться, нічого не розумію. Коли бачу Івана Іларіоновича. Усміхаються вони, а мені погано!
Пане штабс-капітане!кажу йому.Прошу мене розстріляти за дезертирство, бо замість відбуття на фронт я поїхав до Риги!
Спокійно, Ваню, без паніки. Ось попий водички. Я теж до Риги зїздив, тільки з іншого борту. Ригамісто російське, яке ж тут дезертирство?
А чи не буде шкоди від цих поїздок, бо ж міщани бачили мою негожу поведінку?
Ти, Ваню, тепер на міщан не дивися! Ти тепер людина військова і мусиш хвилюватися про те, що твоє командування подумає. А твоє командування задоволене завзятістю твоєю. Доповім Великому князю, що добрячого солдата до війська російського привів! Допивай водичку, і випємо пива, хай шлунок трохи замирить.
Випили ми по келиху пива, коли підїхали до будівлі повітового управління, біля якого вже зібрався величезний натовп, як після мого повернення з кавказького полону. Оркестр музику грав, публіка вся одягнена урочисто, квітів багато. Я дивився на це з машини і аж злякався.
Ваша благородь! Я тут посиджу, бо боюся, що знепритомнію перед таким натовпом!
Ваню, припинити паніку! Ти ж тепер не цивільна ганчірка, а унтер-офіцер славною руською воїнства, то мусиш дбати про честь мундира! Нічого не бійся, ось зїж мятну цукерку, прикрась подих і ходімо!
Та мене й ноги не тримають!аж закричав я.
А крила навіщо? Відчуй крила на спині і йди! До того ж разом триматимемося. Там, де я впаду, ти притримаєш, і навпаки! Ходімо!
Ну ми і пішли. Тільки вийшли, як мене впізнали, почали імя моє кричати, вихваляти за те, що підтримав Батьківщину нашу славетну і вирушаю добровольцем на війну. Слава Івану Карповичу Підіпригорі!заволали. Я відповів: Слава Великому князю!і крик цей підтримали. Ми зайшли до будівлі управління, оточеної поліцією. Там уже зібралися найкращі люди не тільки з повіту, але й зі всієї губернії. Безсумнівною окрасою зібрання був Великий князь Сергій Михайлович у генеральському мундирі, аж сяяв весь. Іван Іларіонович підвів мене до Великого князя і представив. Я аж захитався від хвилювання, ледь устояв. Князь дуже мені зрадів, сказав, що і сам дещо читав про мої пригоди, але здебільшого чув від однієї своєї знайомої, яка була моєю палкою шанувальницею.
Дуже радий за ваше рішення, Іване Карповичу, вирушити добровольцем на фронт!сказав мені Великий князь, і я аж сльозу пустив від розчулення, бо ж почути таку похвалу з вуст самого члена правлячого домуто ж така радість!
Служу государю і Вітчизні!зміг промовити я. Ще хотів сказати про те, що радий померти у славу імперії, але слова сплуталися у голові, язик став наче чужий, то вийшло в мене лише замугикати.
Бачу, Іван Іларіонович провів добрячу артилерійську підготовку!усміхнувся Великий князь.Ми, артилеристи, мусимо пити як стріляємо: влучно, швидко та багато. Я так розумію, що столи накрито, отже, невдовзі продовжимо!
Він пішов, а я дуже злякався, що знову доведеться пити.
Не витримаю я, Іване Іларіоновичу!хотів я поскаржитися, але не зміг, бо язик знов мене не слухав.
Спокійно, Ваню, спокійно,штабс-капітан помітив моє хвилювання і взяв за руку.Ходімо.
Ми пройшли до якоїсь зали зі столами, вщерть уставленими їжею та питвом. Нас було спробували не пустити офіціанти, яких, мабуть, привезли з Полтави, а то й з Києва, бо місцевих я знав, і вони мене знали. Ці ж були чужі та суворі, але імя Великого князя зробило дивонас пропустили. Прибіг шеф-кухар, у якого Іван Іларіонович спитав про шурпичку.
Звісно, є!доповів шеф-кухар і попросив іти за ним. Ми пішли, спустилися у підвал, де була обладнана кухня, там нам насипали по тарілці якогось супу.
Їж, Ваню, це шурпа, азіатський жирний суп, який чудово діє на шлунок,наказав мені штабс-капітан, і я почав їсти, бо вже перелаштувався на воєнний лад. Сказали питипий, сказали їстиїж. Та й суп був смачний. Зїли ми по тарілці, наче за себе кинули, після чого піднялися нагору. З балкона повітового управління виступали поважні люди, які закликали обєднатися і під проводом правлячого дому дати відсіч тевтонській агресії, та таку, щоб аж до самого Берліна і далі. Натовп аплодував, чулися крики Бий німця!.
Я стояв при стіні у залі і потроху набував влади над своїми ногами та язиком. Хороша страва та шурпа, коли повернуся з війни, почнемо обовязково її готувати у нас на хуторі. Ото тільки оговтався, як чую, що хтось у натовпі крикнув: Іван Карпович!і тут же натовп почав вимагати: Підіпригору!, Івана Карповича!, Нашого славетного сищика!. Тут виступає голова повітового дворянства, а його не слухають, мене вимагають. Ну от що в нас за люди такі? Ну ніякої ж дисципліни, тільки безлад якийсь! Ні щоб дослухати всіх доповідачів, так ото своє правлять: Іван Карпович! та Іван Карпович!.
Ваню, для прозорості думок!шепоче мені їх благородь і дає чарку.Тобі зараз виступати.
Я й випив. Горілочки, холодненької. І така одразу прозорість у думках стала! То бігали, наче таргани по хаті, а то зупинилися, вишикувалися, як військо на параді, завмерли. Тільки наказу чекають, щоб рушити урочистим маршем!
Ну, з Богом,каже Іван Іларіонович і штовхає мене в спину. Бо он у голову повітового дворянства вже букети полетіли, натовп біснуватися почав, свист, крики, Івана Карповича вимагали. Що за людина той Іван Карпович, подумалося мені, що його ось так почути хочуть? Аж самому цікаво стало на нього подивитися. Тут згадав, що я і є Іван Карпович, анітрохи цьому не здивувався. Я так яна все воля Божа.
Покликали мене, бо побачили, що як не виставиш мене, скандал може бути. Випхали на балкон, подивився я на натовп величезний і анітрохи не злякався, бо ж згадав, що я тепер людина воєнна і не можна мені боятися, а треба виявляти виняткову хоробрість та героїзм. Тож вийшов я на балкон, і натовп умить вибухнув оплесками. Ні, Єлизавето Павлівно, не мені плескали, а руському солдату, який іде за государя помирати і примножувати славу нашої імперії! Всім тисячам і тисячам захисників наших вдячні роменчани плескали.
Підняв я руку, і стихли оплески, вся площа завмерла, чекали люди моїх слів. Але тут, Єлизавето Павлівно, трапилося дещо. Виявилося, що горілочка прозорість у думках дала, таку прозорість, що аж кришталевість. І про патріотизм, і про служіння Отєчеству, і про государя імператора та правлячий дім! Така промова була, така промова, що тільки б гирод жорстокосердий сльозу не пустив, її почувши! Така промова, що здавалося мені, наче от послухають її славні роменчани, схопляться за зброю і понесуться на крилах патріотизму до самого кордону, де розтрощать у пил германських варварів!
Спитаєте Ви мене, Єлизавето Павлівно, чому нічого ви про ту мою промову не чули. А сталося це з тієї причини, що хоч прозорість думкам горілка справді надала, але от язик зовсім заплела. Зробився він, як ті мужики після горілки від Юхима Трикурки. Лежить у роті, наче свиня в калюжі, і не ворушиться. Я вже і так, і сяк, люди ж на мене дивляться, сила-силенна людей! І в мене промова така, що і серця запалить, і сльози вичавить! А замість цього щось як замугикаю. Рукою махнув і заплакав від власного безсилля, їй-бо, конфуз міг вийти, скандал, та Іван Іларіонович вчасно крикнули оркестру, той заграв Прощання словянки, і натовп здригнувся оплесками. Слава армії!, Слава государеві імператору!, Перемога буде за нами!крикнув Іван Іларіонович, і крик той підхопила вся площа. Як спів птахів навесні, так мені були ті крики.
Мене відвели з балкона Було заплановано ще кілька виступів, але Великий князь сказав, що не треба порушувати екстаз (оце так і сказав: екстаз, а що воно значитьне знаю, колишній таз чи що?) народу, то нехай оркестр грає, потім феєрверк, потім три сотні добровольців з Ромен і повіту відбувають маршем на вокзал під оплески публіки.
Почувши про вокзал і добровольців, я теж вирішив іти, але Іван Іларіонович нагадали мені про армійську дисципліну.
Ваню, ти тепер ходиш, куди кажуть. А як не кажуть, то сидиш і чекаєш. Зрозуміло?
Так точно, ваша благородь!
Молодець і не кричи, ходімо за стіл.
Пройшли ми до столів із наїдками та напоями. Останніх було багато і різних, що досить дивно, бо ж сухий закон. Але Іван Іларіонович пояснив, що при особах з правлячого дому небеса відчиняються і сухий закон відступає. Запропонував випити по келиху мадери.
Та це ж вино, може, краще не мішати?засумнівався я.
Ваню, мішати не гріх, гріх сумніватися. Ми, артилеристи, сумніватися не мусимо, а мусимо вести вогонь і знищувати ворога! Зрозуміло?
Так точно! Мадера!
Вперед!
Випили ми по келиху. Хороше вино, насичене, смачне.
Ну як тобі, Ваню?
Ой, ваша благородь, наче сонця шматок ковтнув. Од рота до шлунку зігріває і світить!
Мадера, Ваню,улюблений напій самого Распутіна А ти допивай-допивай, не залишай на сльози,кажуть штабс-капітан. Та де там, залишиш.
Випив, закусили осетриною та ікрою.
Тепер можна коньячку,керує процесом Іван Іларіонович. Як людина військова, тільки головою киваю. Каже начальство коньяку, то коньяку.
Випили по чарці. Узяли по шматку поросяти, яких на столах був цілий виводок.
Шматок добрячий зїв із хріном, у очах засльозилося, а язик запрацював!
Ваша благородь, говорити можу!кажу радісно штабс-капітану. Той киває, усміхається.
Мадера, Ваню, кому хочеш язик розвяже, а як іще коньячком зверху додати! І той, не захоплюйся дуже їжею, кажу ж, вона до землі тягне, а нам літати треба!
Та такі ж столи багаті, як тут не захоплюватися! Господи, та я таких столів ніколи не бачив!
Місцеве купецтво постаралося. Хочуть у постачальники армії влізти, а Великий князь у цьому питанні впливова людина. То скинулися торгаші. А тепер рому випємо.
А це що таке?
Така горілка з цукрової тростини.
А, це як у нас мужики з буряків женуть?
Ну, десь так. Піратський напій, додає бадьорості.
А звідки у Ромнах ром?
Я список питва складав, яке мусить бути. Все дістали, навіть кашасу, але про те пізніше. Налий!наказав він одному з офіціантів, і той аж побіг до нас, налив якогось прозорого напою, від якого тхнуло чимось схожим на буряковий самогон.Ну, Ваню, за війну і ту її дивну якість, що когось вона вбиває, а когось збагачує!
Про що той тост, я не зрозумів, але як людина військова не дуже цим переймався. Мені сказали пити, я і пив. Ром той справді мене підбадьорив, аж танцювати схотілося.
Ото, Іване Іларіоновичу, всім хороші панські зібрання, одне погано, ще не потанцюєш, як в селі. А мене цей ром аж підкидає!
Підкидає, кажеш? Тоді ходімо!хапає мене за руку і тягне кудись. Сходи, вниз, до підвалу.
Що, знову шурпа?здогадуюсь я.
Танці!шепочуть їх благородь. Стукає у якісь двері.Це я!каже комусь. Двері відчиняються, нас пропускає якийсь мурин. Я аж сіпнувся, бо зустріти у підвалі в Ромнах муринаце вам не абищо! Проходимо далі, стає чутно музику. Дивну-дивну, я такої, Єлизавето Павлівно, ніколи і не чув.
Що то воно?
Негри, Іване Карповичу, негри!
Чорні, як той на дверях?здогадуюся я, бо про негрів чув.
Той ще білий, а ось ціантрацит!кричить Іван Іларіонович і починає дивно вихилясувати у такт музиці.Танцюй, Ваню, танцюй!кричить він, сам починає стрибати і махати руками та ногами, наче божевільний.
А я став і стою наче вкопаний. Бо дуже вже музика незвична. У нас як на селі: баяніст грає, ну, ще скрипаль може, у містідуховий оркестр. А тут наче і оркестр, але така музика, що голками штрикає. І негри тічорніші чорної землі, тільки очі білі! А що витворяють з інструментами! Зазвичай оркестрові музикилюди поважні та спокійні, знай собі дують у трубу чи на скрипці грають. А ці ж і стрибають, і прикрикують, і ноги викидають, головами трусять, тілом хилитають! Господи, цигани на святі порівняно з цимисам спокій.
Чого стоїш, Ваню?кричить їх благородь, який вже у поті весь.Танцюй!
Не знаю як!
Серце відкрий!
Відкрив! Але все одно не знаю!
Тоді віскі! Віскі йому!закричав, і тут як з-під землі вискочив офіціант з келихом. Та великим.Пий, Ваню, до дна і все відчуєш!