Це Велика імператорська лотерея!збрехав я.Ваш пан виграв приз. На яку адресу його можна доставити?
Слуга назвав адресу, і ми поїхали. У нових костюмах, у перуках нас із Яцеком тепер було не впізнати. Статський радник Вєсєльчаков жив на Аптекарському острові, у гарному окремому будиночку, оточеному високим парканом. Слуга вийшов до хвіртки, пояснив, що пан на службі.
От і добре,кивнув я. І наставив револьвер.Не рипайся.
Слуга й не рипався. Ми зайшли до будинку.
Де хід до підвалу?спитав я.
Хід до підвалу? Тут немає підвалів, це ж острів, тут вода все підмиває,пояснив слуга.
Брешеш,сказав я і дістав ніж.Вухо чи палець?
Слуга показав хід до підвалу, замаскований за шафою з книжками. Щось подібне я вже бачив у Одесі, де побував у кількох прихованих підвалах. Ми спустилися вниз. Яцек відчинив двоє металевих дверей. Ми запалили світло. Побачили невеличку сцену, перед якою стояло велике шкіряне крісло і маленький столик. Ну, десь так це я собі і уявляв. Поруч була невеличка кімната, де ми знайшли Елізу. Я впізнав її з фотографії, яку бачив у справі. Незважаючи на кайдани, вона займалася біля станка. Дуже здивувалася, коли побачила нас.
Ви хто?
Зараз ти вийдеш на волю,сказав я. Яцек зняв із дівчини нашийник.Ходімо, Елізо.
Ми піднялися нагору. Побачив, що слуга, якого ми залишили звязаним у коридорі, чомусь переповз до зали.
Не вбивайте мене, будь ласка! Я не винний! Япростий слуга! Це все мій пан!почав просити він.
Лежи мовчки і не сіпайся,наказав йому я.
Ми вийшли з будинку на поріг.
Зараз відвезеш дівчину, куди я скажу,попросив Яцека.А я поки почекаю господаря.
Добре,кивнув поляк.
Хто ви?знову спитала Еліза. Вона не довіряла нам.
Я від Матильди Феліксівни, вона попросила знайти вас,заспокоїв дівчину. На вулиці поруч із вищанням зупинилося авто. З нього вискочили люди в цивільному.
На землю!Я штовхнув Елізу, стрибнув із ґанку і покотився клумбою. Постріли. Яцек закричав. Він стріляв, і по ньому стріляли. Я ж плазував квітником.
Здавайся! Це приватна охорона! Зараз сюди приїде поліція!кричали нападники.
Я вже біг, не помічений нападниками. Перестрибнув огорожу, вискочив на вулицю з двома револьверами, почав стріляти, ще не ставши на тротуар. Нападників було четверо. Троє впали, один забіг у двір, там його поцілив Яцек. Поляк був поранений.
Елізо?
Я тут.Дівчина підвелася з квітів. Ціла.
Іди до авто!наказав я, забіг до будинку і застрелив слугу. Це він викликав охорону. Я повернувся, підхопив Яцека, відніс його до авто, на якому було написано: «Охоронна фірма Смольнікова». Поїхали геть. Десь за квартал назустріч нам проїхав екіпаж із городовими. На нас уваги не звернув. Яцек стогнав.
Пристрель мене, Іване Карповичу,попросив поляк.Не хочу до тюрми.
Спокійно, друже. Я знаю одного лікаря. Він допоможе.
Я поїхав у лікарню до Воздвиженського. Він був на місці. Я заніс Яцека до моргу.
Мого товариша поранено. Я добре заплачу, його треба врятувати,сказав я.
Ач які пригоди!лікар почав мити руки.
І краще, якби поліція про це не знала,попросив я.
До мене у морг ніхто не лізе,запевнив Воздвиженський.Мийте руки і ви.
Для чого?
Будете мені допомагати. Дівчина теж,наказав лікар.
Наступні три години ми допомагали Воздвиженському рятувати Яцека, якому куля влучила у живіт, пошкодивши внутрішні органи. Яцек був під наркозом, по обличчю лікаря я бачив, що справи погані.
Кулю я вийняв, кровотечу зупинив. Але він утратив багато крові. І невідомо, чи не піде зараження з пошкоджених кишок. Нічого не можу гарантувати,скривився лікар.
Тут він може побути?
День-два,кивнув Воздвиженський.А потім стане зрозуміло, чи помре, чи одужає.
Скільки я вам винен?
Та не треба, я ж лікар.
Я дав йому тисячу.
Нічого собі! Звідки такі суми?здивувався лікар.
Мені добре платять.
І навіщо вам той босяк?
Він дуже мені допоміг. А я, як бачите, завжди дякую тим, хто мені допомагає.
Та бачу,кивнув лікар.А та дівчина, хто вона?Воздвиженський кивнув на Елізу, яка сіла на стільці і задрімала.
Не можу розповідати.
А ви якось причетні до вибуху в баронеси Грінвуд?спитав лікар.
Вибуху? О Господи, а що сталося?зобразив я здивування.
Баронеса приїхала на роботу, відчинила двері свого кабінетуі тут вибух. Від баронеси нічого не залишилося.
Може, її і не було?
Знайшли її перстень і фрагменти намиста, а також багато-багато маленьких шматочків. Її посікло кришталем.Лікар уважно дивився на мене.
Жах який,аж скривився я.Це бомбісти зробили?
Навіщо бомбістам убивати баронесу, яка не мала прямого відношення до влади? І вбивати так, що згоріла вся контора. Кажуть, хтось замітав сліди по «Чорній троянді».
Це ви щось розповідали,наче згадав я.То тепер «Чорної троянди» немає?
Її немає. Але неодмінно зявиться щось подібне,сказав лікар.
Чому?здивувався я.
Бо світ поділений на меншість, яка володіє всім, і більшість, яка мусить підкорятися та служити. Революціонери верзуть про рівність, але це утопія. Ніколи не було рівності. І не буде. Гроші, влада чи походження роблять людей нерівними. Так було і так буде. І якщо хтось, у кого є гроші, буде готовий заплатити за свої мрії, то йому знайдуть те, що він просить. Навіть коли для цього знадобиться викрасти чи вбити якогось бідняка.
Жахи які говорите.
Про «Чорну троянду» розповідали багато страшного. Тепер вона зникне разом із баронесою, але залишаться високоповажні клієнти, які не схочуть відмовлятися від своїх звичок. Виникне щось інше, якась заміна «Чорній троянді». Бо люди хочуть, щоб їхні мрії збувалися. А майже у всіх мрії чорні.Лікар плюнув на підлогу.
Бачу, ви не дуже добре думаєте про людей,зітхнув я.
Іване Карповичу, а хіба ваш досвід спілкування з людьми не підтверджує моїх слів? Я не вірю в Бога, але вважаю, що в Святому Письмі правильно сказано про гріховну зіпсованість людини. Вона погана і схильна до зла від природи.
Але людина може перемогти гріх у собі,нагадав я.
Дуже нечасто. Це одиничні випадки. Частіше ж людина просто пливе за течією своїх гріхів. Можна ще виправити людину, але не можна виправити людство.Воздвиженський скривився.
Лікарю, те саме можна сказати і про хвороби. Людина народжується, щоб хворіти і вмерти. Можна вилікувати людину, та не можна вилікувати людство. Але ж ви і ваші колеги лікуєте, попри те, що всі ваші пацієнти все одно помруть. Так само я розслідую справи і караю зло, хоч знаю, що людина зла за своєю природою.
Я підвівся, попросив лікаря дивитися за пораненим, забрав Елізу, і ми поїхали до готелю. Я поговорив із дівчиною, потім викликав Великого князя та пані Кшесинську. Вони швидко приїхали. Я сховав дівчину у ванній кімнаті. Сюрприз так сюрприз.
Господи, Іване Карповичу, що це робиться? Висаджено в повітря контору баронеси Грінвуд! Бунтівники кинули бомбу у вікно мого будинку! А оце тільки-но стало відомо, що спочатку стався збройний напад на будинок статського радника Вєсєльчакова, а потім він сам застрелився просто у своєму кабінеті в міністерстві торгівлі та промисловості! Що відбувається?Великий князь був украй приголомшений.
Про Вєсєльчакова не знав,кивнув я і подумав, що або статський радник сам злякався суду, або його прибрали як свідка.
Для чого ви нас викликали, Іване Карповичу?спитала Кшесинська.
Можна!гучно сказав я, а сам став так, щоб за необхідності підтримати даму. З ванної вийшла Еліза. Кшесинська скрикнула і почала падати. Втримав, підвів до стільця і посадив.
Господи, Еліза!Сергій Михайлович схопився за стіну, сам ледь стояв.
Я знайшов Елізу. Це було непросто. Дівчина пережила важкі два місяці. Але головне не зіпсувати їй життя далі. Тому я прошу утриматися від усіх запитань щодо того, що відбувалося з Елізою цей час. Офіційно вважатимемо, що невідомі злодії викрали її, скориставшись гіпнозом. Більше нічого Еліза не памятає. Не розпитуйте її, краще допоможіть повернутися до занять. Еліза хоче забути те, що сталося, Еліза хоче танцювати. Так?Я подивився на дівчину. Вона кивнула.
Так, Іване Карповичу.
Я глянув на Кшесинську.
Будь ласка, не треба питань ані до мене, ані до Елізи,попросив я.Сприйміть її повернення як диво. Так буде краще для всіх. Добре?
Мовчанка. Великий князь подивився на Кшесинську.
Добре, Іване Карповичу,кивнула Матильда Феліксівна.Скільки ми вам винні?
Ніскільки. Але я попросив би Великого князя допомогти мені з лікуванням одного пораненого, який дуже допоміг мені.
Іване Карповичу, я зроблю все, що ви попросите!крикнув Великий князь.
За день Яцека перевезли до приватної лікарні, там не стали питати щодо його поранень. Я приніс йому нові документи і відкрив рахунок у банку. Яцек виглядав погано, але лікарі казали, що житиме.
Як тільки зможеш ходити, їдь звідси, не залишайся. Краще якнайдалі. Гроші в тебе є,сказав я йому.
Дякую тобі, Іване Карповичу. Бачиш, як буває у житті. Одного разу ти мене посадив, а другогорятуєш,усміхнувся Яцек.
Краще, щоб третя наша зустріч відбулася без пригод,посміхнувся я.Бувай, повертаюся на хутір.
Обійняв його і поїхав на вокзал. Там мене в окремій кімнаті чекали Великий князь та Матильда Феліксівна з Елізою. Всі дуже дякували.
Я поставив питання про те, що такі фахівці, як ви, Іване Карповичу, потрібні в тилу. Гарантую, що зможу домогтися вашого звільнення від призову. Від найкращого сищика імперії буде значно більше користі в тилу, аніж на передовій,сказав Сергій Михайлович.Тож до армії ви не підете. Але це не відміняє того, що приїду до вас на хутір у гості! І там уже ми відсвяткуємо і повернення теки, і порятунок Елізи.
Я хотів би повірити словам Великого князя, але розумів, що після пригод у Петрограді мої вороги нізащо не дадуть мені ухилитися від війни. Бо німецькі кулі чи багнетиєдина надія прибрати мене. Але говорити про це я не став, навіщо було псувати момент. Я потиснув руку Великому князю, поцілував руку мадам Кшесинській і Елізі, ми дуже тепло розсталися. Мене чекав потяг. Вірніше, окремий штабний вагон, який за протекцією Великого князя мусив доставити мене до Ромен. Скажу вам, що так по-царськи я ще ніколи в житті не їздив.
Довга алкоголічна дорога на фронт
оброго дня, дорога моя Єлизавето Павлівно. Пишу Вам із київського шпиталю, куди потрапив силою незворотних обставин, про які трохи пізніше. Але не хвилюйтеся, зі мною все добре, попиваю чай та одужую після тижня важкої хвороби, що серед людей освічених має назву хвороби Бахуса, а серед людей неосвічених зветься пиятикою до свинячого виску. Можете здивуватися, чого це Іван Карпович ступив на слизький шлях служіння спиртоузу, хоч раніше рятував із того тракту до пекла шановного графа Климентія Осику-Маєвського. Я відповім, що став під вітрила алкоголю винятково з почуття чинопочитання і начальстволюбія. Хоч звучить це дивно, але дозвольте все пояснити, не тільки для Вас, але й для себе, бо події цих днівначе у мряці, а ще й із великими пробілами, які ніби огріхи на зораному полі.
Отже, ми з Вами, мила моя Єлизавето Павлівно, розсталися біля хутора, коли приїхала по мене машина від Великого князя Сергія Михайловича, що особисто прибув до Ромен, або взяти участь в урочистостях з нагоди відправки добровольців і мене сердешного. Пригадуєте, ви до Ромен їхати не схотіли, бо сказали, що довгі проводизайві сльози. Розцілував я Вас, Моніку та Уляну Гаврилівну, перехрестився на знак того, що ввіряю життя своє Господу нашому, та сів у машину. Там, окрім шофера, був іще адютант Великого князя, штабс-капітан Туляков Іван Іларіонович, справжній офіцер і дуже приємна людина. Машина ще і з місця не рушила, я Вам саме у віконце рукою махав, а їх благородь, Іван Іларіонович, запропонував мені випити відмінного коньяку, якого мав при собі цілу фляжку, і не таку, як ото у панів, що кіт наплакав, а велику, солдатську фляжку, куди і ціла пляшка влізти може. Я почав було відмовлятися від коньяку, бо ж мені треба було виступати у Ромнах, де мусив я закликати молодь та інших військовозобовязаних терміново вступати до лав нашого переможного війська, щоб скористатися можливістю взяти участь у переможній війні. Так би мовити, назавжди вознести славу нашого любого Отєчества і зробити його господарем Європи, від гір Уральських і до Атлантичного океану. Розуміючи важливість дорученої мені справи, я навіть промову написав і хотів зачитати пану Івану Іларіоновичу, щоб той оцінив її, спитати, чи не зробив я якихось помилок, чи не наплутав із наголосами і так далі. Все ж таки при Великому князі людина служить, так би мовити, осяяна променями мудрості правлячого дому.
Ото тільки поліз я по текст промови, як штабс-капітан на мене гримнув, нагадав, що зараз воєнні часи, дисципліна, а тому накази командування не обговорюються, а виконуються, навіть якщо наказ цейвипити. Після чого вручив мені срібну чарку, дебелу таку, що горобець би втопитися міг, налив коньяку по самі вінця. Дербентського семирічної витримки, це я вам скажу, Єлизавето Павлівно, якась амброзія, тобто питво богів, як любив казати граф. Щоправда, Маєвський про всі напої зі спиртоузом таке казав, іноді навіть і про брагу. Але тут зовсім інша справацей семирічний коньяк!
Я хотів насолодитися букетом, натішитися смаком, бо це ж було райське лоскотання піднебіння, та їх благородь штабс-капітан наказав не розводити тут антимоній і невідкладно ковтати, бо збирався наливати ще по одній. І тут, Єлизавето Павлівно, опинився я у важкій, майже безвихідній ситуації. Бо з одного боку пояснити, що хочу ще посмакувати коньяк, я не міг, адже набрав його повний рот, кажу ж, чарки були дебелі. Виплюнути коньяк у вікно було б дуже неввічливо щодо пана штабс-капітана, і проти Бога гріх, щоб такий добрий напій випльовувати, наче прокисле пиво. Але ж з повним ротом нічого я пояснити не міг, треба було ковтати, тим більше і пан штабс-капітан цього вимагав, а слово командиразакон, особливо у воєнні часи, як уже було наголошено. То я ковтнув. І спитав, чи немає якоїсь закуски. На що Іван Іларіонович заявив, що то цивільні штафірки після першої закусюють, а браві військовініколи!
Закуска, Ваню, польоту позбавляє і до землі привязує. А нам треба висоти набрати!сказав їх благородь, який, судячи зі шляхетного румянцю, і дорогою сюди віддавав коньяку належне.