Лауреат спеціальної відзнаки «Золотий пістоль» конкурсу «Коронація слова-2013» від Андрія Кокотюхи за найкращий гостросюжетний твір.
ільський сирота з Полтавщини Іван Підіпригора, відслуживши шість років в армії у Туркестанському військовому окрузі на південному кордоні Російської імперії, повернувся в рідні краї. Оскільки ані фаху, ані освіти не мав, хоч грамоти у війську й навчився, Іван Карпович пішов на службу до Київського охоронного відділення, що займалося боротьбою з ворогами імперії та дому Романових. Ця робота була Івану до снаги, бо, по-перше, в армії його виховали палким монархістом, а по-друге, він мав природний хист до стеження і розслідування. Спершу Іван Карпович знаходить таємного письменника Нєзабудкіна, який своїми розпусними опусами псує мораль обивателів південно-західних губерній, а потім розкриває підступні плани революціонерів ударити по правлячому дому за допомогою ворожіння вуду, якого один із бунтівників навчився на далекій Ямайці. Інколи Підіпригорі доводиться не тільки стежити та розшукувати, але й удавати з себе іншого, наприклад, щоб урятуватися з лап бойової групи революціонерів, яка прибула до Києва для нахабного пограбування. Коли від рук бунтівників гине молодий товариш Підіпригори, той присягається помотатися, наполегливо шукає вбивцю, після чого робить так, щоб із ним розправилися його ж товариші-підпільники.
В охоронному відділенні Іван Підіпригора потрапляє під оруду штабс-капітана Мельникова, людини непоганої, але схильної до надмірного поклоніння Бахусу та Амуру. Через це Іванові частенько доводиться виплутувати свого начальника з різних притичин. Спочатку Підіпригора допомагає Мельникову одружитися з донькою багатого землевласника, чудовою Дашенькою, а потім час від часу рятує від її гострих кігтів та вибухового норову. Особливо коли у службовій потребі штабс-капітан потрапляє на сеанс до гіпнотизера і в присутності Дашеньки починає розповідати про хористок, модисток, танцівниць кордебалету і просто дівчат із відомого закладу Розочки Шпільман, який по праву вважають головним квітником Києва. Гіпнотизера потім викрадуть бунтівники, що шукають зрадника в своїх лавах, але Підіпригора зруйнує їхні плани. Згодом Іванові доведеться поїхати до Одеси, щоб забрати у тамтешніх кримінальників теку з секретними документами, яку втратив штабс-капітан. У торговій столиці півдня Підіпригора стикається з добре озброєними людьми сумновідомого Бенціона Кріка, від яких ледь рятується завдяки допомозі однієї чарівної особи.
Крім того, Іванові доводиться відвідати князівство Фінляндське, де звили своє кубло небезпечні бунтівники на чолі з таким собі Володимиром Ульяновим. Прикинувшись місцевим муляром, Підіпригора потрапляє до кола бунтівників, можливо, навіть ближче, аніж хотів. В Івана була унікальна нагода змінити хід історії, але не судилося, і, виконавши завдання, він повертається до Києва.
Під час японської війни Іван Підіпригора — один із небагатьох, хто не дозволяє патріотичній істерії заллята йому очі. Поки штабс-капітан Мельников відправляється на фронт здобувати нагороди та славу, Іван починає слідкувати за одним азійським гостем, який займається у Києві фехтуванням на шаблях, а також глибоким вивченням «Кобзаря». Ще гість зі степів Туркестану для чогось налаштовує контакти з місцевими мазепинцями, людьми, більше схильними до носіння вишиванок та співу, аніж до активних дій. Підіпригора входить у довіру до азіата, після чого дізнається про таємницю його походження: у крові хлопця поєдналася кров двох могутніх ворогів імперії — Чингізхана та Шевченка. Підіпригорі ледь вдається зупинити подвійного нащадка.
На прохання штабс-капітана Мельникова, що повернувся з Японської війни сповнений розчарування та скепсису, Іван Карпович (а його за успіхи на службі починають називати саме так) відправляється до панського маєтку на Чернігівщині, де живе товариш Мельникова з кадетського корпусу. Цей товариш, у минулому армійський офіцер, зараз перетворився на залякану і зламану людину. Іван Карпович намагається зрозуміти, що відбувається, коли сам пірнає у марення та жах, які витримує лише завдяки міцній селянській психіці. Спочатку він вибудовує містичну версію нападів загадкового зла з лісів, що оточують маєток, але потім знаходить куди простішу розгадку.
У нагороду від вдячного начальства Іван Карпович отримує легке завдання у Криму, де планує відпочити, але несподівано доля знову заносить його до Одеси, куди прибув панцерник «Потьомкін» з екіпажем, що підняв бунт. Революціонери збираються очолити повстання, захопити Одесу і почати похід на Петербург, але втручання Підіпригори все змінює, і повстання придушують з особливою жорстокістю, яка через багато років приведе до дуже позитивних наслідків для російського кінематографа.
Повернувшись із Одеси, Підіпригора усвідомлює трагічну різницю між своїми вміннями та роллю, яку відвело для нього мужицьке походження. Робота вже не тішить Івана Карповича, він дедалі більше думає про відставку і виконання давньої мрії про хутір десь на полтавських чорноземах, про садок вишневий, хату, самовар, тишу і відпочинок подалі від галасливого Києва, якому потрібен лише Ванька-прийми-подай, а не самостійний гравець.
До рішучих дій Івана Карповича штовхає розслідування загадкового вбивства відомого історика, професора Київського університету пана Давидченка У вбивстві підозрюють бунтівників, але Іван Карпович з’ясовує, що професора прибрали співробітники секретного відділу Священного Синоду, які полюють за Хрестом — містичним артефактом, від долі якого залежить майбутнє Російської православної церкви. Колись той Хрест увіткнув на Печерських пагорбах сам Андрій Первозванний. Лише допоки Хрест буде схований, Москва керуватиме Києвом у церковній царині Іван Карпович арештовує посланців Синоду і майже одразу виходить на інших гостей із Петербурга Це офіцери з найкращих родин столиці, що створили таємне товариство Святого благовірного князя Олександра Невського (так звані «сашківці»), метою якого є підкорення Європи дому Романових. Для цього необхідно змістити з трону нерішучого Миколу Другого, замінивши його якимось войовничішим Великим Князем. Щоб зробити підкорення Європи можливим у військовому плані, офіцери шукають Шаблю — ще один містичний артефакт, викуваний з наказу гетьмана Сагайдачного. У руках героя Шабля набуває надзвичайної сили і стає непереможною зброєю. Саме тому вона викликає цікавість у петербурзьких офіцерів. Іван Карпович арештовує й цих гостей Києва, але невдовзі і синодальників, і «сашківців» відпускають за наказом із Петербурга, а київське керівництво Підіпригори фактично жертвує ним, щоб залагодити неприємності зі столицею. Лише завдяки хитрій комбінації Іван Карпович рятується, остаточно розчарований у рідній «конторі» і не згодний з роллю пішака, яку на нього накидає суспільство.
Іван Карпович подає у відставку і за гроші, зібрані за роки служби, купує невеликий хутір Курбани у Роменському повіті Полтавської губернії, де планує займатися землеробством та бути господарем самому собі. З цим він їде з Києва у провінцію, вже цивільним обивателем, однак хист і досвід залишаються з ним і невдовзі починають виявлятися на повну силу.
Тим більше, що Іван Карпович, начуваний про відомого англійського сищика Шерлока Гольмца, хотів довести, що і в наших краях можна розплутувати злочини по науці, з застосуванням дедукції та інших найсучасніших методів розслідування. Місцеві ж обивателі, які теж чули про Гольмца, вірили у чудодійну силу приватних детективів, особливо на тлі безпорадності та хабарництва поліції.
ерпень добігав кінця, хліб ми вже зібрали, то можна було трохи відпочити перед кукурудзою та буряками. Зранку я возив на базар при станції сметану, сир та яйця з хутора, продався добре, потім ще забіг до залізничних майстерень, замовив потрібні деталі для косарки, десь тільки опівдні повернувся додому. Там я добряче пообідав під чарочку і пішов подивитися на кукурудзу. Воно-то організм вимагав полежати після борщику наваристого та яєчні з салом, але намагався по обіді не лягати, бо від цього і кендюх росте, і потім аж до вечора не відійдеш, ходитимеш наче з похмілля, а вночі ще й погано спатимеш. Оце сонне провінційне життя багатьох засмоктувало, наче болото каменюку. Ще рік тому була людина як людина, на службі, при параді, одягнений, поголений, підтягнутий, очі палають, голова шурупає — орел! А пішов у відставку — і ось уже якась штафірка цивільна: мамон через штани перевалюється, обличчя опухле, неголене, волосся засмальцьоване, зляглося, як торішнє листя, одяг м’ятий і несвіжий, очі мертві, вдень спить, вночі горілку дудлить, газет не читає, в гості не їздить, мохом узявся, наче колода біля колодязя. Трапляється таке, бо втрачає людина стрижень, без служби, без начальства не може сама собі раду дати. Я ось це розм’якшення одразу собі заборонив, пообіцяв, що у відставці буду триматися порядку так само, як у конторі. Дотримувався цієї обіцянки строго.
То після обіду — ніякого сну, хоч як би організм не схилявся до ліжка, а більше до сіна пахучого на горищі сараю, куди б кинути рядно та завалитися на ароматну м’якість, поклавши руки під голову. Ох, мрії, мрії! Як би полежати — тільки й крутиться у голові. Кажуть, що оце післяобіднє схиляння до сну від того, що кров до шлунку приливає, а від голови відливає і ото муторить тіло. Нічого, розженемо кров, як треба. Немає для цього нічого кращого, аніж пройтися. Пару верст, або, як ото по-модному зараз, по-європейськи, так кілометрів. У кілометрах бунтівники все міряли, то і я навчився трохи. Так само і про користь ходіння почув від одного бунтівника. Той якогось німецького мудрагеля все цитував, що найкращі думки народжуються, коли людина ходить, а не сидить. То він так, мабуть, казав, бо в нього робота сидяча була. А як я простим філером по всьому Києву бігав, так які там думки, окрім того, щоб присісти та чаю випити? Ходіння корисне, коли сидиш багато, тоді під час нього і думки з’являються.
Іду собі стежкою в ярку, розумую, дивлюся, як перше жовте листя деінде з’явилося. Ще за місяць зовсім зажовтіє все, а далі й до забілення недалеко, до зими. До неї я цього року готовий був як ніколи. Бо зробив у хаті парове опалення, як ото у панів. Довгенько збирав грошики, оце купив котел, батареї чавунні, встановив усе. У нашому повіті спеціалістів таких не було, довелося аж із Сум, з бельгійських майстерень, везти хлопців, які й зробили. Тепер не три пічки одразу опалюй, як раніше було, а один котел, який усю хату гріє. До того ж, його і вугіллям можна. Я вже зі станції два вози антрациту привіз. Мусить вистачити.
Вугілля — це добре. А то ж у нас тут степи — лісу мало, то всі соломою опалюють. А яке то опалення, коли шугне — і немає? Ані жарин, ані тепла. Або всю ніч солому кидай у піч, або лізь під перини та кожухи й так від холоду рятуйся. Або ось їжу як тут готують. У той самий борщ кидають усе одразу: і капусту, і буряк, і м’ясо, в пічку поставлять, соломи туди напхають, спалахне вона, чавунок раз закипить, потім ще постоїть трохи, достигне, і вважається, що готовий борщ. Який же готовий, коли хрумтить на зубах капуста, наче не людина, а кінь їсть? Я звик варити борщ години зо три, кидати все по черзі, тоді в нього і смак добрий. То купую для плити завжди дров, а соломою нехтую.
Сусіди кажуть, що опанився я, наче й не мужик став, а міський який чи німець. А що, німці — німці жити вміють. От був я колись у службовій справі в них на хуторах під Херсоном Так ото я вам скажу, порядок там кращий, аніж у полку перед приїздом комісії з Петербурга! Будинки прикрашені, паркани не такі, як у нас, що ледь не до неба, а невеличкі, красиві, квітів багато, городи, наче військо на параді, лініями відбиті, й жодного бур’янцю немає. А худоба яка! Корови та свині такі вгодовані, що дивишся на них — і хочеться Господа славити за щедрість його. Що там казати, живуть люди! То і я б німцем залюбки став, якби міг. Хоча, звісно, у штунді вони здебільшого, що погано, але погано то аж на Страшному суді буде, для життя вічного вада, а на тутешньому житті ніяк не відбивається.
Підійшов я до старого дуба, який на межі ярка та поля стояв. Таких дубів колись багацько було по навколишніх ярках розкидано, але зрубали їх, бо ж у ціні деревина. От же люди, за копійку хоч що утворять! Ну як можна такі дуби рубати? Вони до тебе сотні років були і після тебе будуть, хто ти такий, щоб їх чіпати? Та ніхто! Я ось у себе на землях усі їх залишив і мужиків попередив, що за дуби голову зніму. Нехай ростуть, прикрашають землю, а то ж степ, немає за що й оком зачепитися.
Плюнув я на руки і поліз на дуб. Хоч не хлопчик уже, а здерся швиденько і присів на гілці, де в мене сідало було. Таке зручне місце, що з нього видно все навкруги. Тим більше, що дивився я не просто так, а в цейсівський бінокль, подарований мені їх благородієм штабс-капітаном Мельниковим, керівником моїм у Київському охоронному відділенні. Коли виходив я у відставку, отримав таку корисну річ. У бінокль той я бачив усе, особливо, як хто задумає полізти в мою кукурудзу, насмикати качанів. Дуже вже в нас люди до чужого ласі, та й кукурудза в мене сортова, аж американська; щоб купити насіння, довелося кредит у банку брати, бо ж усі власні гроші на опалення панське витратив. Кредит мені дали, бо довіряли, мав я репутацію добру. І недарма ризикував, бо он такий врожай уродив, що аж серце співало. Качани здоровезні, аж стебла додолу хилять. Хороший врожай буде!
Розглядаю кукурудзу в бінокль, і аж серце співає. А сам думаю, що от є такі невігласи, які у Святому Писанні сумніваються, кажуть, що там брехня написана. А воно ж не брехня, а чиста правда! Ну, от узяти про Змія-спокусника, який Єву на гріх штовхнув! Ну хіба не правда? Що там про Змія казати, якщо качани кукурудзи моєї таку спокусу створюють, що не втримуються мужики. Хтось та полізе на поле. Спіймаю його, по морді дам, червоніє крадій, каже, що і сам не знає, яка мара на нього найшла. І звичайні ж мужики, не якась там циганва, а отаке витворяють. Бо ж Змій у кожному з нас сидить. Не змій, а червак, який нас ізсередини їсть і на погане штовхає. Скільки я в конторі спостерігав випадків, коли наче й хороша людина, живе собі чесно, а потім, ні сіло ні впало, якусь гидоту вчинить. То, значить, проїв червак. Усе точно в Біблії написано, тому воно і Святе Писання.
Аж перехрестився я — і далі дивлюся на зелене море кукурудзяне, рахую, скільки візьму грошиків із цих десятин. Коли бачу — курить по дорозі бричка якась. До мене хтось у гості їде. Поспішає, он як візник коней батогом шмагає. А я ж нікого в гості не чекаю. Навів бінокль на бричку, різкість поправив і аж сплюнув з подиву. Тільки згадай про банк, а банкір уже тут. Микола Ісидорович Хомутинський, голова повітового банку в Ромнах, особисто до мене мчав. Точно до мене, більше тут ні до кого, бо дорога лише до мого хутора Курбани вела. Дивно, чому їде? Відсотки я платив вчасно, сам кредит віддам, коли кукурудзу продам, як і домовлялися. Чого ж таки мчить він до мене?
Цього не знав, то поквапився додому. З дерева зліз, рушницю з сіллю, якою частував крадіїв на власних полях, щоб викарбувати в них у головах Божу заповідь «Не вкради!» (тобто цілив я не в голову, а в сраки крадійські, але сподівався, що сіль і до голови дійде у вигляді правильних висновків), за плече кинув і побіг найкоротшою стежкою до хутора Коли чую, у дзвін вдарили. Це Уляна Гаврилівна, помічниця моя, давала знак, що чекають на мене. Я не забарився, з ярка вибрався, підходжу, бачу, що пан Хомутинський люльку смокче, наче малий соску, обличчя біле, руки тремтять, ходить біля брички, зупинитися не може. Точно сталося щось.
— Доброго дня, Миколо Ісидоровичу, — кажу.