Не знайшли. Наступного дня до розслідування залучили найкращих слідчих столиці, які опитали та перевірили всіх знайомих Елізи. Розглядалися будь-які версії. Амурнау дівчини, попри юний вік, уже були залицяльники. Однак усі вони мали алібі на час зникнення Елізи. Їх додаткова перевірка нічого не дала. Окремо прочесали столичні борделі, а також торгівців живим товаром. Останні надали списки всіх проданих за кордон дівчат. Я здивувався розміру списків, бо виявилося, що тільки з Петербурга до Європи щомісяця продавалося по кілька сотень білих рабинь. Але Елізи серед них не було. У цьому запевняли і самі торгівці, і їхні люди, яких прискіпливо допитували. Розглядалася і версія викрадення задля викупу. Батьки Елізи були небагаті, але викуп могли вимагати з покровителів балерини, тієї ж пані Кшесинської. Невдовзі лист із вимогою викупу справді надійшов, викуп повезли на вказане місце, де поліція зробила засідку. Арештували дрібного шахрая, який вирішив заробити грошей на рівному місці. Де Еліза, він не знав, на момент її викрадення сам сидів у холодній за пяну бійку.
За відсутністю головної версії слідство перебирало всіх знайомих зниклої. Провели докладні допити, жоден із них нічого не дав. Дівчина просто зникла. Увечері прийшла з занять, перекинулася кількома словами з сусідкою, пішла до себе у кімнату. Більше її не бачили. Свідки казали, що того вечора і вночі не чули нічого підозрілого. Двері до кімнати було зачинено на ключ. У кімнаті нічого не зникло, окрім плаща та пари черевичків. Поліція, яка уважно обшукала кімнату, знайшла під ліжком схованку, де було 174 рублі та щоденник Елізи. Звідки у дівчини така досить велика сума, ніхто не знав. Але особливих питань не ставили, мабуть, думали, що подарував хтось із шанувальників. У щоденнику, судячи з записів у справі, нічого цікавого знайдено не було.
Штабс-капітане, а можна подивитися сам щоденник зниклої?спитав я у Тулякова.
Зараз дізнаюся у поліції.
За дві години щоденник був у мене. Там справді не було нічого цікавого: записи про амурні хвилювання, шматки романтичних віршиків, скарги на подруг, суперечки з ними та примирення. Я перегортав щоденник раз, потім удруге. І на одній зі сторінок побачив невеличкий малюнок олівцем. Троянда. Дуже схожа на ті, що були витатуювані на подругах покійного Бревуса. Я скривився. Бо замирився з «Чорною трояндою» і не хотів починати війну. Занадто серйозна організація. Я не міг проти неї. Мене забирали до війська, мої дівчата на хуторі залишалися самі, я не міг підставляти їх під удар. Вирішив сказати Кшесинській, що все перевірив, але не знайшов. Бувають такі справи, які не під силу навіть Івану Карповичу. Це було правильне рішення. «Чорна троянда» була занадто впливовою організацією, яка б могла легко знищити і мене, і дівчат. Треба було відступити. Хоча б заради дівчат. Із цією гнилою думкою пішов із будинку Великого князя. Вийшов через чорний хід, прогулявся навколо, подивився, чи ніхто не стежить. Ніхто. Пішов до Яцека. Хотів із ним випити. Я завжди працював чесно, завжди розплутував справи і не дурив клієнтів. А зараз мусив поступитися принципами. Так, заради дівчат, але мені було огидно. Напитися. І забутися, хоча б до ранку. Я ніколи не шукав порятунку в питві, але й клієнтів ніколи не зраджував.
Спитав про Яцека, пішов до його дверей, постукав. Поляк визирнув, коли побачив мене, то аж зблід, затяг до себе у кімнату.
На вас збирають людей, Іване Карповичу,прошепотів Яцек.
Що? Хто?здивувався я.
Муха, поважний злодій.
Що хоче?
Їхати до вас на хутір. І чекати вас там. Мене теж запросили. Ламати ваш сейф.
На хутір.Я скривився.Там же дівчата! Якого біса?
Я не знаю. Муха сказав, що добре заплатять. Він убивця, Іване Карповичу.Яцек скривився і закрутив головою.Я ніколи мокрими справами не займався, тому відмовився. Вони іншого ведмежатника узяли.
Коли вони їдуть?
Сьогодні увечері. Першим класом. Муха кожному обіцяє по сто рублів одразу і хорошу здобич на хуторі.
Шикарно живе Муха.Я аж зуби стиснув.Де він зараз, знаєш?
На хазі одній. Адресу не памятаю, але показати можу.
Показуй.
Ми узяли візника і поїхали. Я Петербург погано знав, не дуже розумів, куди їдемо. Приїхали на цвинтар.
Тут, поруч,пояснив Яцек. Міг він брехати і вести до того Мухи в засідку. Але спокійний же був. А зрадники завжди нервують. То вірив я, що не бреше. Але револьвери тримав напоготові.
Пішли ми цвинтарем, онде церква гарна. Минаючи, побачив величеньку брилу брунатного кольору, на якій було викарбувано, що це місце першого поховання Тараса Шевченка.
Стій!сказав Яцеку і аж присів поруч, бо ж чув про цього Шевченка, спочатку від мазепинців різних, а потім і сам почитав книгу такого собі Сашка Штокала про поета. «Серцю не дай кожуховіти» називалася. В Отєчестві нашому її заборонили, бо написана малоросійською говіркою, до того ж була там уся правда про Шевченка, якого влада вважала божевільним бунтівником. Тому видали книжку у Львові, і звідти якась добра людина прислала її мені. Я спочатку обережно читав, бо боявся отрути австрійської, але потім захопився, сподобалася мені книга, і про Шевченка я зрозумів багато. Виявилося, що такий самий гречкосій, як і я. Тільки поет і сміливий. Таке робив, про що я й подумати не міг. За що й покараний був.
Ти чого, Іване Карповичу?здивувався Яцек, який дивився за мною.
Дуже хорошу людину тут поховано,пояснив йому.
Товариш?
Поет! Наш, найбільший.
Як у нас Міцкевич?
Мабуть,кивнув я, бо ні про якого Міцкевича не чув.
Уклонився батьку нашому, пожалкував, що ані квітів у мене, ані свічки. Поклав біля каменя кілька цигарок. Замислився, очі заплющив, згадував, як Шевченко тужив за Україною на засланні у пекельній Азії.
Ходімо, Іване Карповичу, а то проґавимо Муху,нагадав за кілька хвилин Яцек.
Пішли. Перелізли огорожу цвинтаря, невдовзі зайшли у павутиння двоповерхових будиночків із маленькими захаращеними дворами.
Ось там,показав Яцек на один із будиночків. Було чутно, що товариство там гуляє. Крики, регіт, тупотіння, патефон грає.
Ти не лізь, тобі світитися не можна, а то потім заріжуть,сказав я Яцеку.
А не треба лізти. По одному будемо брати, коли вони до вітру виходитимуть,запропонував поляк.
Усі нам не потрібні поки що. Тільки Муха. Скажеш, коли він вийде,попросив я.
Сховалися ми і чекали. Двоє до вітру виходило, босяки босяками. А третім Муха вийшов. Тільки, гад такий, на ґанку став і давай пудьорити. А ми ж його біля сральні чекали.
Муха!покликав Яцек і вийшов із засідки.
О, поляк, що тут робиш? Чи схотів до справи пристати? Так пізно вже.Муха пяно посміхався. Отримав по голові цеглиною, яку поляк десь узяв. Зойкнув, упав. Його товариші і не почули. Відтягли ми Муху до сараю поруч, поплескав я його по щоках, приставив лезо до горлянки.
Відповідай тихо і правду. Інакше голову відріжу і в сральню кину,пояснив я злодію.Хто намовив до хутора їхати?
Та пішов ти!прохрипів Муха. Був він затятий. Я замотав йому рот ганчіркою якоюсь, що її у сараї підібрав.
Дивися, Мухо, відріжу причандалля, якщо такий ти упертий,сказав йому, повалив на підлогу, почав штани з нього знімати. Він смикався, але міцно його тримали.Ти не хвилюйся, я не одного бичка почистив, зроблю все як треба. Боляче буде, але потім зможеш на баб не витрачатись.
Муха ще більше смикався. Трохи прибрав я ганчірку.
Залиш яйця! Все скажу!прохрипів злодій.
Слухаю тебе.
Баронеса сказала, щоб їхали ми на хутір.
Яка баронеса?
Грінвуд.
І що на хуторі робити треба було?
Дівок схопити і тебе чекати. Ти ж Іван Карпович?
Я. І далі що?
Схопити тебе і привезти до неї. Живого.
І як би ти мене віз до Петербурга?здивувався я.
Ну... якось би віз,трохи розгубився Муха. Не вигадав, що збрехати.
Наказ був замочити. Всіх. Так?спитав я.
Іване Карповичу, давай я тобі баронесу вбю. Ми з хлопцями до неї підемо, голову її принесемо!запропонував Муха. Я посміхнувся.
Ти хочеш, щоб я злодію повірив?аж скривився я.Та ніколи.
Він іще хотів щось казати, але слухати його мені не хотілося. Накинув ганчірку на рот і прирізав. Спокійно так, наче не людину, а кроля якогось. Про хутір думав, тож ніяких сумнівів не мав.
Ходімо до хази,сказав я, дав Яцеку револьвер. Їх у мене три було.
Піднялися, заскочили. Там четверо босяків. Побачили нас, підняли руки догори, ніхто кулю отримати не схотів. Поклали, звязали, допитали. Плану хлопці не знали, але зі слів Мухи зрозуміли, що справа мокра, замочать усіх на хуторі, сейф візьмуть і чекатимуть на мою появу. Потім мене замочать, хутір висадять у повітря, для чого мали півпуда динаміту, і втечуть зі здобиччю, якої було обіцяно багато. У всіх босяків ножі були і револьвери, навіть один манліхер, на випадок, коли здалеку мене пристрелити знадобиться.
Я з Яцеком вийшов на поріг.
Босяки тебе бачили,сказав йому.Що будемо робити?
Я тікати збираюся. З Росії, зовсім. В Одесі виправлю документи, звідти до Румунії, а потім і далі, до Америки. В мене там дядько. Тому босяків не боюся.
Гроші тобі на документи потрібні?спитав я.
Потрібні. Тільки я не візьму просто так.
А я просто так і не дам. Заробиш,посміхнувся я.
Поговорив я з босяками, забрав у них зброю та вибухівку, а Яцекінструмент ведмежатника, попередив, що краще їм забути про мій хутір.
Бо інакше буде з вами те саме, що з Мухою. Відпочиньте, подумайте.
Залишили ми їх звязаними і пішли. Зупинили візника. Поїхали. Відчув я легкість. Бо ж іншого виходу не було, окрім як ударити по «Чорній троянді». Вдарити і знищити, бо як не я, то мене. А так і знищу, і справу розплутаю.
Дорогою знайшли нічну аптеку, купив я там снодійного. Вийшли за кілька кварталів від контори баронеси, я повів Яцека старим шляхом. Тільки з ним легше було, ляди він легко відчиняв. Тому на дах вилазити не довелося, через горище, через колодязь вентиляційний, пролізли до контори. Обережно придивлявся, чи не помітили тут мого перебування. Наче ні. Навшпиньки підійшли до охоронця. Той дрімав за столом, на якому стояв невеличкий примус із чайником. Я махнув, Яцек пішов на другий поверх. Там гупнув. Охоронець підхопився, з револьвером побіг дивитися. Я йому снодійного в чайник, покалатав. Сховався. Охоронець повернувся за деякий час, невдоволено бубонів, що сниться бозна-що. Запалив примус, підігрів чаю, попив. Швиденько став позіхати, а потім заснув. Міцно-міцно.
Тоді я пішов до кабінету. Яцек уже шухляди в столі відкрив, потім за сейфи узявся. Тут без шуму не можна було, тож я кілька разів ходив на перший поверх дивитися. Охоронець спав як немовля. Я повернувся до кабінету, де Яцек ламав перший сейф. Зателефонував до будинку Великого князя. Туляков був там.
Іване Карповичу, ви де? Пішли і нічого не сказали!хвилювався штабс-капітан.
Та справою займаюся. В мене до вас прохання.
Яке?
Зайдіть у мою кімнату, запаліть світло, фіранку зачиніть. Потім пройдіться біля вікна кілька разів. Потім світло загасіть і непомітно вийдіть,попросив я.
Для чого?здивувався штабс-капітан.
Щоб думали люди, наче я в будинку князя. І скажіть дворецькому, що я попросив до ранку не турбувати, заморився, відпочиватиму. Зробите?
Зроблю. Якісь у вас хитрощі чергові?
Вони. Зробіть, як я прошу.І поклав слухавку. Почав дивитися, що там у шухляді було. Кілька записників, якісь документи. Все збирав у мішок з-під динаміту. Яцек тим часом перший сейф відчинив. Там грошви багатенько було і документи. Я з ними заліз під стіл, Яцек мене запнув килимом, яким сейф завішено. Я увімкнув лампу, почав читати. Знайшов одну комірну книгу зі списком клієнтів та виконаних забаганок. Чого там тільки не було, все лайно людське зібралося. На одній зі сторінок побачив слово «балерина». Далі йшов запис «Еліза? Бетті?». Потім «Бетті» було закреслено. Еліза. Її забажав клієнт4217. Ось і все, що про нього відомо. Почав шукати розшифрування, та його не було. Багато бухгалтерії, десятки тисяч рублів надходили щотижня, «Чорна троянда» була вкрай прибутковою справою. Вивчав документи далі. За годину Яцек відчинив і другий сейф. Там теж гроші й документи. Книга з розшифруванням номерів клієнтів. Те, що треба.
Можна займатися динамітом,сказав я.
Сюди б цвяхів, щоб не тільки вибухнуло, але й посікло,сказав Яцек.
А кришталь?Я показав на велику люстру. Надерли з неї кришталю, обклали динаміт, Яцек далі клопотався біля дверей.Ти раніше це робив?
Робив,кивнув він.Не хвилюйся, лізь першим.
Я з цілим мішком документів спустився на перший поверх. Перевірив охоронця. Він міцно спав. Добре. Я почекав Яцека. Він випустив мене через чорний хід, бо з мішком по вентиляційних колодязях лазити було не дуже зручно. Яцек поліз сам. Я його чекав у дворі, потім ми відвезли документи до кімнати Яцека, повернулися і засіли на горищі сусіднього будинку.
Баронеса приїхала до контори рано, не сама, а з чотирма охоронцями. Довго стукала у двері, поки сторож прокинувся, відчинив. Вона зайшла. Хвилину їй, щоб піднятися сходами, відчинити приймальню, а потім і двері власного кабінету. Хвилина спливла. Потім ще одна. Ще.
Невже помітила?скривився Яцек.
Чекаємо.Я сподівався на краще. Може, відволіклася.
Треба тікати,сказав Яцек.
Чекаємо.Я думав, що робити, якщо баронеса уникне пастки. Пролунав вибух. Вилетіли вікна, спалахнуло полумя.Тепер ходімо.
Ми вийшли дворами на сусідню вулицю, зупинили візника, поїхали, потім змінили ще двох, щоб наші переміщення важко було відстежувати. Купили дві валізи, поїхали до Яцека, розіпхали документи, забрані в «Чорній троянді». Зняли готельний номер, бо кімнату Яцека могли знайти. Залишили речі там. Я зателефонував до Великого князя.
Іване Карповичу! Вибухнуло!закричав Туляков, який схопив слухавку.
Що вибухнуло?начебто здивувався я. Думав, що мова про контору баронеси.
Ваша кімната! Розбили вікно і кинули гранату, мабуть, кілька, бо все рознесло!аж кричав штабс-капітан, і тут вже я справді здивувався. Думав, що за мною тільки стежитимуть, а вбивати не поспішатимуть.
Мої вибачення Великому князю. Про мої дзвінки поки що ані слова. Увечері звяжуся,пообіцяв я.
Далі нам треба було знайти статського радника Вєсєльчакова, який і був клієнтом4217. Мали його номер телефону. Я зателефонував, відповів слуга.