З чого ви взяли, що яприхильник війни?спитав я.
А хіба ж ви не пішли добровольцем? Ви-то нехай, кожен має право вчиняти, як хоче, але ж за вами підуть сотні і тисячі дурнів, які вам довіряють! Мій син так чекав вашого приїзду і виступу на мітингу! Він теж хоче покинути навчання і піти добровольцем, аргументує все вашим прикладом!
Антоне Тимофійовичу, ваші звинувачення цілком виправдані, і я визнаю цей свій гріх. Але хочу якщо не виправдатися, то пояснити дещо. Тільки сподіваюся, що наша розмова залишиться тут,сказав я, а він обурився.
Ви думаєте, що я сексот і донесу на вас! Так як ви смієте!..
Антоне Тимофійовичу, не вигадуйте того, чого я не казав!перервав його.Я лише попросив, щоб наша розмова залишилася між нами. Чим погане прохання?
Він подивився на мене, потім кивнув.
Добре, розмова залишиться у цих стінах.
Дякую, Антоне Тимофійовичу. Так ось, я такий самий противник війни, як і ви. Про це я писав неодноразово у своїх оповіданнях. Чи бодай в одному з них ви натрапляли на виправдання війни або її схвалення?
Ні. Але тому мені й дуже боляче було дізнатися про ваше рішення піти добровольцем, яке...
Моє рішення було вимушеним.
Вимушеним?здивувався лікар.Вас примусили? Не вірю!
Примус був не в тому, щоб я пішов на війну. Просто в мене був вибір: або розстріл, або відправка на фронт. Так склалися обставини, я не можу розповісти подробиць. У мене мала донька, її мати загинула. Я не міг залишити дитину сиротою, намагався врятуватися. І врятувався тим, що вимушений був піти добровольцем.
Але це ваше рішення використовують! Вашим імям заохочують людей іти на бійню!
Так, тут кажете слушно, й це мене дуже турбує. Але вплинути на це я ніяк не можу. Однак, мушу зауважити, я намагаюся зменшити шкоду від пропаганди війни. Чули ви хоч про один мій виступ, де би я закликав записуватися у добровольці? Чули?
Ні. Але вашим іменем закликають...
А ось проти цього я не можу нічого вдіяти. Так, моїм іменем закликають людей іти на фронт, але я сам мовчу. Якби я сказав щось проти, то миттю сів би за ґрати. Повірте, в мене дуже впливові вороги. А патріотична лихоманка так охопила людей, що мені б не допомогла і моя відомість. Підіпригоразрадник, журнали з моїми пригодами почали б палити на вулицях, а мене б розстріляли. Тому я змушений мовчати. Але повірте, навіть мовчання дається мені непросто, бо від мене хочуть, щоб я казав ті речі, які зараз кажуть за мене,закликав би на фронт.
Ви розумієте, що ця війна може закінчитися катастрофою для нас?Лікар дивиться мені в очі.
Так. Тисячі загиблих...
Справа навіть не в цьому. Хоча і це страшно. Але головна проблема в тому, що Росія не готова до цієї війни. Наша промисловість значно відстає від німецької, а це спричиняє відставання у озброєнні. У нас менше гармат, менше кулеметів, менше вагонів. Єдине, чого більше, це солдатів. Тобто наш план на перемогузавалити гарматним мясом фронти, закидати німців шапками! Не шапками, а тілами! Але це ж буде інша війна, де перевага в чисельності легко нівелюватиметься перевагою в озброєнні. Колись ми так само перемагали турків, яких було значно більше, але ми були краще озброєні і підготовлені. Тепер замість турків будемо ми.
У газетах пишуть, що армія переозброїлася, а промисловість готова до війни.
Іване Карповичу, це брехня. В мене є кілька знайомих, офіцерів та економістів, які всі як один стверджують, що до великої війни з Німеччиною не готові ані армія, ані промисловість. Звісно, коли війна вже почалася, говорити про це заборонили, але факт залишається фактом: наша армія озброєна значно гірше за німецьку, а промисловість не в змозі задовольняти потреби фронту. Так, є деякі запаси, але вони вичерпаються за перші місяці, після чого нас чекає катастрофа.
Можливо, війна закінчиться раніше?
Сподіваюся, ви не з тих дурників, які марять, що вже за кілька місяців будуть марширувати по переможеному Берліну? В нас вже була маленька переможна війна з Японією, яку ми ганебно програли. А німці значно сильніші!
Люди думають інакше,зітхнув я.
Вони не думають! Це хвороба, якась лихоманка! Мені важко чути всіх цих спянілих від патріотичних балачок дурників, які марять великими перемогами. Я був на японській війні. Я б примусив усе вище керівництво країни та армії, всіх журналістів побувати у шпиталі, який працює на передовій. Побачити відірвані кінцівки, випущені тельбухи, пробиті голови, поранених та вбитих, яких не встигають закопувати. Думаю, що навіть одна така екскурсія могла б серйозно зменшити кількість воєн.
У штабах та кабінетах не видно ані поранених, ані трупів. Лише красиві мапи зі стрілочками, заманливі плани перемог, мрії про нагороди та підвищення. Тому й стаються війни, що ті, хто їх починає, сидять далеко від фронту,сказав я.
І як це змінити?
Не знаю.
Лікар зітхнув. Ми помовчали.
І розумієте, Іване Карповичу, після перших же поразок ті, хто зараз кричить про славні перемоги і затикає рот противникам війни, почнуть так само завзято кричати за мир та лаяти уряд. Японська війна призвела до революції, до чого призведе німецька війна? Я навіть боюся про це думати.
Думайте про те, що залежить від вас,порадив я чим міг.Це єдиний вихід. Лікуйте людей. А я спробую триматися подалі від передової. Бо це не моя війна. Чого нам чи німцям не вистачає, заради чого ми вбиватимемо один одного? Я у Німеччині не був, але кажуть, що живуть там люди непогано. В нас теж і землі достатньо, і всього іншого. Тоді заради чого воювати? Не знаю. Натомість знаю, що не хочу стати черговим бичком на забій. Я не можу відвернути цю війну, але хоча б спробую не брати у ній участь.
Правильно кажете, Іване Карповичу. Поки що побудете у нас у шпиталі. Думаю, зможемо знайти у вас якісь хвороби, що потребуватимуть лікування. Тим більше, Великий князь наказав за вами доглядати.
Як він?
У нього не дуже міцна печінка, яка не витримала навантажень. Тож він зараз попиває мінеральні води на Кавказі.
А штабс-капітан?
У нього опік статевого органа.
О господи, як?
Каже, що не дуже памятає, можливо, стрибав голим у Ніжині через багаття. Ви щось таке памятаєте?
Не дуже. Хоча якесь багаття було. Здається, на ньому смажили порося. А потім, можливо, і стрибали.
Добряче ви погуляли,усміхнувся лікар.
Це краще, аніж на мітингах закликати записувати в добровольці,усміхнувся і я.
Ну, тоді відпочивайте.
Дякую.
Лікар пішов, я простягнувся на білому простирадлі панцирного ліжка і подумав, що ще трохи порозкошую в тому раю. Тим більше, шпиталь біля Косого капоніру, центр Києва, можна було прогулятися містом, згадати минуле, може, когось із хлопців із контори зустріти. Хоча зараз, кажуть, відділенню сутужно стало, перебила його контррозвідка. Бо це в мирні часи головний ворогізсередини, а у воєнніззовні, тому тепер і всі гроші і вся увага контррозвідці, а охоронне відділенняяк бідний родич. На крихтах.
Ото тільки подумав про контррозвідку, коли забігли до мене двоє у мундирах. Одинкапітан, другийпідполковник. Заскочили, наче з розпеченої сковороди зістрибнули, до мене підбігли, дивилися грізно, тупали ногами у чоботах.
Ану встати!крикнув капітан.
Не можу, ваша благородь!зітхнув я, бо ж завжди важко відмовляти начальству.
Як не можеш?трохи розгублено спитав підполковник, який, мабуть, чекав, що я щось інше відповім, а він щось далі скаже. А тут не в той бік пішло.
Лікарі заборонили,знову зітхнув я і подивився тужно-тужно: мовляв, ось як погано, коли лікарі щось забороняють.
Маячня! Здоровий ти! Встати!втрутився капітан.
У шпиталілікарі головні, то не можу піти проти їхнього наказу, вже вибачайте,знову сумно відповів і знизав плечима.
Симулянт! Негідник! Припини клеїти дурня!заверещав капітан.
Вставай!спокійніше сказав підполковник.
Вставай, гаде!Капітан аж вихопив револьвер, мабуть, сподівався мене налякати. Тільки я тих револьверів бачив уже стільки, що не налякаєш мене.
Ви вже вибачте, панове офіцери, що не можу. Лікаря позвіть, якщо він дозволить, тоді підведуся, а порушувати дисципліну у воєнний час не збираюся,пояснив їм.
Та я тебе!..крикнув капітан і замахнувся, щоб ударити мене рукояттю револьвера, коли до палати зайшов Антон Тимофійович. Аж зблід, коли побачив, що мене оточили двоє у військовій формі, один іще й револьвером замахується. Зблід лікар, але не злякався.
Що тут, у біса, відбувається?спитав грізно.
Ми з військової контррозвідки! Ідіть звідси, не заважайте!крикнув йому капітан.
Дарма він так, бо лікарі такі люди, що звикли до поваги.
Панове, тутшпиталь і тут ви заважаєте!закричав розгніваний лікар.
Та я...почав було капітан і наставив револьвер на Антона Тимофійовича.
Припинити!наказав підполковник, який, видно, скандалу не хотів.Пане лікарю, в нас є справа до хворого Підіпригори. Ми заберемо його.
Ні. Здоровя Івана Карповича не дозволяє його турбувати,заявив лікар.
Та він придурюється!закричав капітан, його начальник невдоволено закрутив головою.Він здоровий, наче бик, просто симулює!
Цими словами ви ставите під сумнів мою фаховість і фаховість моїх колег!задерикувато сказав лікар.Чи є у вас для цього хоч якісь аргументи? Я двадцять років пропрацював у цьому шпиталі без жодної догани!
Вибачте пана капітана,знову втрутився підполковник.Ми в жодному разі не ставимо під сумнів ваш діагноз, але Підіпригора нам потрібен. Для розмови. Це забере кілька годин, після чого буде вирішено, чи він повернеться сюди.
Я несу відповідальність за здоровя Івана Карповича. Не просто несу, а особисто перед Великим князем Сергієм Михайловичем!
Великий князь зараз лікується на Кавказі!дратувався капітан.
Побажаймо йому здоровя,спокійно сказав лікар.
Нам він потрібен,кивнув у мій бік підполковник.Справа державного значення!
Цілком можливо, але я дозволю вам забрати Івана Карповича лише за наявності наказу. Письмового.
Почалася війна, не час розводити бюрократію!крикнув капітан.
Війна не привід для безладу,холодно відповів лікар.
Офіцери гнівно дивилися на лікаря, мабуть, розумували, наскільки він рішуче налаштований. Достатньо рішуче.
Що ж, добре, буде наказ. Але ми виставимо біля палати охорону!нарешті сказав підполковник.
У цьому є необхідність?здивувався лікар.
Так, є!
Воля ваша.
Офіцери пішли, лікар залишився, почекав, поки вони зачинять за собою двері. Глянув на мене.
Щось трапилося, Іване Карповичу?
Не знаю. Мабуть. Я ж казав вам про моїх ворогів, через підступи яких мусив піти добровольцем. Здається, вони вирішили не забувати про мене і на війні.
Палата на другому поверсі. Не дуже високо. До того ж поруч пожежна драбина. А Київ місто велике...
Дякую, Антоне Тимофійовичу, але в мене донька, хутір, кохана жінка. Я не можу втекти і підставити їх під удар.
Тоді чим я можу вам допомогти?
Ви не знаєте цих офіцерів?спитав я.
Тільки капітана. Його прізвище Корякін.
Добре,кивнув я.Може, хтось у шпиталі ще схоче узяти в мене автограф? То повідомте їм, що я скоро поїду і зараз остання можливість поспілкуватися зі мною. Нехай більше людей бачить, хто мене забирає.
Тоді, може, і не тільки зі шпиталю?посміхнувся лікар.
Можна. Газетники могли б зацікавитися.
Добре. Я думаю, зацікавляться. А ви поки відпочивайте.
Лікар пішов, я підвівся і одягнувся. Насправді почувався я добре, але сподівався ще деякий час відлежатися. Аж тут тобі контррозвідка. І гадки не мав, для чого я їм. Але впевнений був, що не для чогось приємного. Чув, як біля дверей ходить хтось у чоботях. Мабуть, солдата поставили. Стережуть.
Що таке? Ану відійдіть!почув я крики з-за дверей.Не можна! Не можна! Відійдіть!
Та ми до Івана Карповича! Тут же Іван Карпович?
Який ще Іван Карпович?
Ну, Підіпригора!
Підіпригора?здивувався солдат.Ану стійте! Стійте! Відійдіть, трохи!
Якесь борсання за дверима, потім їх відчинили, визирнув солдат. Молодий хлопець років двадцяти. Глянув на мене. Здивувався.
Ой, а ви ж Іван Карпович Підіпригора, славетний сищик?спитав у мене.
Так точно, я і є.
А чого вас охороняють?
Не знаю, це ж військова контррозвідка так вирішила. Може, від німецьких шпигунів бережуть?
Почув, як у коридорі загомоніли: «Від німецьких шпигунів! Контррозвідка! Охороняють! Німці хотіли вбити нашого Івана Карповича! Негідники кайзерівські!»
Той, тут люди прийшли. По автографи,сказав мені солдат, наче питав поради.
То пусти їх.
А начальство не лаятиметься?
Ну а що ж тут поганого? Так би мовити, підтримка патріотичного духу! Пускай!
Так, заходити, тільки по одному!наказав солдат.
Я приймав, але відпускати людей не поспішав, спочатку розпитував, для кого автограф, потім робив красивий і розлогий підпис, балакав із людьми. Коли капітан зявився за півгодини, то від палати моєї стояла величезна черга, кажуть, аж до першого поверху.
Це що таке?почув я крик капітана.
Ваша благородь, шанувальники таланту Івана Карповича...
Припинити! Припинити!затіяв капітан істерику.
Пане офіцере, ну будь ласка!почав просити натовп.
Я його забираю!відрізав капітан.
А для чого? Ви ж із військової контррозвідки?спитав хтось.
А ти хто такий, що запитуєш?
Я з газети «Киевлянин», ми чекали на приїзд Івана Карповича, але він затримувався. Потім дізналися, що Підіпригора у шпиталі під охороною військової контррозвідки! Чи правда, що на славетного сищика полюють німецькі шпигуни?
Державна таємниця!закричав капітан.Всім розійтися!
Натовп захвилювався, кричав, що розходитися не буде, бо от поїде Іван Карпович на фронт, коли ще його побачиш, а всім же хотілося отримати автограф.
Відійдіть! Припинити!валував капітан, але, судячи з того, що крик його швидко зійшов на вереск, слухалися його не дуже. Ось він заскочив до кімнати, зачинив за собою двері.
Ну я тобі зроблю!зашипів він.Та я тебе з лайном змішаю!
Ваша благородь, ви мені погрожуєте?спитав я гучно, щоб у коридорі чутно було. Капітан аж із лиця спав, а люд обурено загомонів.