Піду я,за хвилину каже Іван Іларіонович, який сидів весь у поті, наче водою облитий.
Залишите свого командира?жахнувся я.
Сиди,наказали Великий князь, які теж були весь у поті, але мужність і силу волі, притаманні члену правлячого дому, зберігали.
Просиділи ще кілька хвилин. Дивлюся, вже і Великий князь сумніватися почали.
Вперед!крикнув я.
Побігли ми на берег. Штабс-капітан знову згадали, що плавати не вміють, хотіли залишитися, тільки ніжки помочити, але так не можна, штовхнув я їх, а Великий князь знову пірнули, та красиво так, наче ото ластівка до води полетіла. Я по-простому стрибнув, випірнув, допоміг штабс-капітанові, вилізли, стоїмо і тремтимо, наче очерет на вітрі. Ще разок до лазні сходили, потім стоїмо на березі.
Ваню, знову ж наче за стіл і не сідали!дивується Великий князь.
Тоді прошу!
Пішли ми за стіл, а нам подають горщики.
Що це, Ваню?
Це, князю, борщ, головна українська страва.
Борщ, зараз?дивується штабс-капітан.І взагалі я перших страв не люблю.
Це не просто борщ, а борщ настояний!
Це ще як?недовірливо питає їх благородь.
Борщ, як той ваш коньяк, одразу гріх їсти. Борщ мусить постояти, охолонути і смак узяти. Тільки невігласи так роблять, що зварили борщ та їдять одразу. А православні християни зварили і залишили у пічці, щоб він там доходив. А коли дійде, тоді подають дорогим гостям. Зі свіжим хлібом, часником та сметаною. Сметани добрячу ложку в борщ, а часником скоринку натираємо.
У часнику запах грубуватий,каже штабс-капітан.Дами не люблять.
Дами не люблять, коли у чоловіка висить, наче каторжник на шибениці, а часник чоловічої сили додає,кажу я не для того, щоб учити начальство, бо воно і так вченіше мене у сто разів, а задля застільної бесіди. Дивлюся, Великий князь повторює за мною. Сметану кинув, хліб часником добряче натер.Ну, тепер можна і під гаряче сказати.
Ваню, я скажу,несподівано мовив Великий князь.
Вважатимемо за честь!Я аж підскочив і налив чарки.
Великий князь підняв свою.
Сам пю, всіх запрошую, приклад подаю, як мало, то ще збігаю, як грошей немає, то дістану, як випю, то нікого не боюся, а на одній сулії не зупинюся!
Браво! Браво!
Ми почаркувалися і випили. Я перемішав сметану і потягнув ложку борщу. Не оту ложку металеву, як у панів, а добрячу, розмальовану деревяну ложку, якою взяти борщу можна було на весь рот. Вкинув, жую, а воно ж смакота. Коли дивлюся: штабс-капітан розчервонівся, закахикався, Великий князь теж важко дихають.
Ваню, наче розпечену смолу в пеклі жуємо!каже Іван Іларіонович.
А який же борщ без гострого перцю?дивуюся я.Перець цей мусить горлянку пропекти, щоб уже більше нічого вона не боялася.
Ще по одній, я сказав тост. Доїли борщ, не простий, а з реберцями, молодими, ото пообгризати можна хрящі. Ще по одній, казати тост зголосилися їх благородь, але вже після і приклад подаю безнадійно заплуталися, та й стояли ледь-ледь, хиталися, наче берізка у полі.
Так, Іване Іларіоновичу, щось ти здав. Мабуть, доведеться відправити тебе на фронт, бо штабне життя тебе розхолодило,зітхнув Великий князь. Адютант намагався щось заперечити, але ще більше заплутався у словах і ледь не впав.Уклади його, Ваню, хай відпочиває.
Слухаюся!
Поклав їх благородь на лавку, а з Великим князем продовжили частування. Тости говорили по черзі, і жодного разу їх імператорська високість не збилися! Потім ще до парильні пішли. Пірнули. Поплавали у холодній воді, вилізли, стоїмо дихаємо нічним повітрям. Комарі б на нас напали, але господар лазні якісь трави палив, димом відлякував.
Ех, Ваню, добре як.
Добре, князю,погоджуюсь.Але далі ще добріше буде. Прошу до столу.
Ще випили по три, обовязково з тостами, і знову Великий князь не схибив! Коли чую, голоси. Ага, купецтво роменське розстаралося на свято. Ось заходять Михась Відпусти та Василь Вареникнайперші у Ромнах музики. Один у барабан і в бубон бє, а другий на гармоні грає. Михася Відпусти так звуть, бо якось він із одною жіночкою пішов погуляти. Воно ж музикам це легко, бо по святах вони працюють, а там, де свято, там і наливають, а де наливають, там жіночки веселі збираються. Раніше у гречку стрибали, але як кукурудза зявилася, почали до кукурудзи ходити, бо висока вона, тінява, затишно в ній, наче в хаті. Ну ото пішов Михась із дівкою, вляглися відпочити. А тут господар кукурудзи їде. Бачить, щось біле блимає серед кущів. Подумав, чи свиня якась потраву чинить, чи злодій якийсь. Та й пальнув із рушниці сіллю. І сіль посікла Михасю філейні частини. Заверещав він, смикнувся тікати, але така дивина в нього вийшла, як у собак буває, коли налякають їх. Смик-смикі на місці. Відпусти!кричитьВідпусти!. А жіночка сама перелякалася страшенно, не розуміє, що сталося, кричить: Та чи я тебе тримаю!. Тут господар у кукурудзу зазирнув. А там чудовисько о чотирьох ногах і чотирьох руках, сраки теж дві, як і голови. Кричать, про допомогу благають, а розєднатися не можуть. Довелося до села везти та у великий чан садовити і теплою водичкою відливати. Коли розєднали їх, то чоловік тієї жіночки надягнув Михасю на голову барабан і бубон. Довелося нові купувати. Ото і став Михась Відпусти, інакше й не звали.
А Василя Вареника назвали так, бо колись перечепився він на станційному буфеті з одним торгівцем. Чогось почали вони сперечатися, які вареники кращі: ті, що на воді, чи ті, що на парі. Василь за парові стояв: паровий вареникто біла кістка, шляхетне панство і офіцери серед вареників, а водянітак собі, для ледарів наїдок. Але торгівець був інакшої думки, вихваляв водяні вареники, а парові лаяв. Василь приніс із трактиру порцію парових, щоб переконати торгівця, а той відкусив трохи і сплюнув, сказав, що гівно ніколи не їв і не їстиме. Василь йому спересердя у пику дав. А торгівець йому на голову горщик із варениками одягнув. Ото і став Вася Вареником.
Можна, Іване Карповичу?питаються.
Заходьте. А де решта оркестру?
Решта лежать біля трактиру, сплять, бо перебрали. А ми ось на ногах стоїмо,кажуть, і видно, що стоять лише тому, що удвох, спираються один на одного.
А зіграти зможете?
Зможемо.
Веселого?
Веселого.
Такого, щоб наче чорти на вилах підкидали?
Підкинуть!
То давай!
Всілися вони, інструменти підготували, князь на них дивиться скептично. А вони сутужні якісь.
Зрозумів!киваю. Налив хлопцям по чарці, наклав на тарілку закуски, підніс. Випили вони. Хлібом занюхали. Заграли. Спочатку нескладно трохи, бачу, що кривиться Великий князь. Але тут же, як у парильні, почекати треба. Оно хлопці розігрілися, швидше заграли, штабс-капітан прокинулися, вже і я підхопився, бо ж не можна сидіти під таку музику! А тоді вже і Великий князь із місця як зірвався та як затанцював!
Ну й почалося. Танці, пісні, настоянка рікою, ще двічі у парильню ходили, по настоянку ще посилали. Потім феєрверк був, знов-таки купці хотіли висловити повагу правлячому дому. Ну й закрутилося, Єлизавето Павлівно, таке, що хай Бог милує. Далі памятаю я шматками. Що полягали спати лише по обіді. Прокинулися вранці. Знову свято. Вже без коньяків, французьких страв, шампаню, полячок та негрів, а у лазні, з їжею простою і музиками. Парилися, пірнали, танцювали, пісні волали. Наступного разу коли прокинувся, їхали вже у потязі. Ну, думаю, дякувати Богові, поїхали нарешті на фронт, кров за Отєчество проливати.
Тільки очі заплющив, коли будять.
Іване Карповичу, Бахмач!кажуть мені.
Я усміхнувся, бо згадав, що в цьому місті зустрів Вас, Єлизавето Павлівно. Подумав про те, наче у раю побував, а потім умить у пеклі опинився, бо як заболить голова! Сухо у роті, наче в пустелях Туркестану! Голову руками обхопив, бо таке враження, що ось-ось розвалиться.
Вставайте, Іване Карповичу!смикає мене хтось наполегливий.
Не можу, не чіпайте мене!стогну я.
Дворянство і купецтво Конотопського повіту вас чекає! Урочисте відправлення добровольців!
Великий князь же відправляє.
Великий князь наказав і вам готуватися!
Не можу,зітхаю я.Захворів я.
Так у нас ліки є, Іване Карповичу,трясуть мене. Розумію, що не відчепляться, але немає в мене сил, щоб підвестися.Іване Карповичу, швидше! Часу небагато залишилося.
Розплющую очі, хлопець якийсь переді мною. Тримає тацю, а на ній чарка горілки і огірок на тарілочці малосольний. Як побачив я ту кляту горілку, то аж здригнувся, відсахнувся, наче від нечистої сили.
Води! Води дай!простогнав.
Води Іван Іларіонович наказав дати лише після того, як горілочки випєте і огірком закусите,каже хлопець.
Так точно!гримить штабс-капітан і забігає в купе.Ну ж бо, Ваню, підводься! Часу немає розлежуватися, Велика війна почалася!
Я подивився на нього і аж рота роззявив від здивування. Бо їх благородь були в мундирі, виголені, з помитим волоссям і виглядали так, наче позаду не було ані підвалу повітового управління, ані лазні на березі Сули.
Давай, давай, Ваню!
Не можу, ваша благородь. Мертвий я,чесно зізнаюся.
А ти випий!
І думати не можу про цю горілку, не те що пити!вже злякався я.
А ти не думай, ти візьми і випий. Просто ж! Давай!
Не можу!
Це наказ! Заради государя імператора!
І що мені залишалося, га, Єлизавето Павлівно? Я ж тепер військова людина, для мене наказсвяті слова, обовязкові для виконання. Узяв чарку і випив. Ще коли пив, то думав, що от зараз усе і виблюю.
Ковтай, ковтай!втрутився штабс-капітан, і я ледь ковтнув.Огірок!Я закусив.Тепер дихай глибоко!І я дихав. Іван Іларіонович почекав хвилину, а потім зазирнув мені в очі.Ну як?
Я перелякано прислухався до організму. Воно ж, Єлизавето Павлівно, у кожній справі важлива звичка. Ото якщо ти щодня верхи їздиш, то добре їздиш, якщо щодня стріляєш, то добре стріляєш. А якщо випиваєш частенько, то і до цього звикаєш. А я ж, як Ви самі знаєте, пиятикою не захоплювався, хіба що міг чарку ввечері випити. А тут жеяк ото панотця за плуг поставити. Не витримало тіло, а голова так взагалі.
Ну, Ваню, як?
Та той,скривився я, а потім несподівано відчув, що наче й попустило трохи. Те саме пекло, але полегшало.
Краще?
Краще.
Тоді ще чарку.
Не можу!
Це наказ!
Випив. Уже й не закусював.
Тепер причепурися, ось твій одяг. За пять хвилин мусиш бути готовий.
А як там Великий князь?
Не хвилюйся, я його вже оживив. Поспішай, конотопське дворянство нас чекає.
Це промову треба казати?злякався я, бо язик був наче заснулий короп і в голові аж гуло.
Промову скаже князь, швиденько, потім оркестр грає марш, новобранців садять у потяг, а ми вирушаємо за місто, де відбудеться бенкет.
Знову пити?жахнувся я.
Ваню, це війна! Будь мужнім!
Ну я й був. Вистояв мітинг на вокзалі, навіть ні разу не впав, хоч паморочилося. Просили мене закликати громадян іти добровольцями, але що я міг у такому стані сказати, коли почуваюся на межі, ось-ось піде з мене горілка назад. Сказали і без мене, оркестр заграв, добровольців стали вантажити у вагони, а ми поїхали за місто. У маєток якогось місцевого пана, де відбувся бал на підтримку нашої звитяжної армії. Спочатку все пристойно було, випивали і закусювали, а закінчилося знову все лазнями, дівками, феєрверками та танцями. Знову все закрутилося, і далі нічого не памятаю. Коли наступного разу прокинувся, вже й не знав, що за день. Сказали мені, що до Ніжина їдемо і там теж нас зустрічають урочисто. Я вже без умовлянь випив три чарки поспіль і тим урятувався від страшного головного болю. Потім іще мітинг, де я, Єлизавето Павлівно, зганьбився, бо впав із трибуни, добре, що підхопили мене, аби на бруківку, то розбився б. Далі поїхали кудись, знову пили і танцювали. Мабуть, дуже багато, бо геть нічого не памятаю, поки оце отямився у шпиталі в Києві.
Тут добре, лікарі мене доглядають, годують курячим бульйоном та чаєм. Кажуть, що Великий князь трохи підірвав здоровя і поїхав на Кавказ, водички попити. Як же його і не підірвати, здоровя те, коли ось такий сполох патріотизму і всі бажають проводити новобранців на фронт! Туди, сподіваюся, скоро вирушу і я, бо вже руки сверблять бити ворогів нашого Отєчєства. Сили потроху до мене повертаються, голова вже не болить, невдовзі буду придатний до воєнних подвигів. Відчув, як же добре не пити, як добре тверезому, коли язик та руки слухаються, коли голова не болить, в очах не чорнішає, а ноги самі по собі танцювати не починають. Їй-бо, рай! Тут іще чаю принесли, та не просто чаю, а з білим хлібом та маслом! Ще й цукор-рафінад. І не пайкою, а насипом, їж скільки хочеш. А ще ж лежу сам у палаті, ліжко в мене панцирне! І лікарі до мене тічкою ходять, усе піклуються, чи добре почуваюся. Спитають і просять журнальчика з моїми пригодами підписати, кажуть, що після того, як вирішив піти я добровольцем, популярність моя зросла і всі мене дуже люблять. Я підписую, питаю, коли мене випишуть, а лікарі кажуть, що Великий князь наказав добре мене вилікувати, бо ж слабкі на війні не потрібні.
Вибачте, що написав оце стільки багато, але виклав усе, що зі мною трапилося, точніше, те, про що запамятав. Тепер ось закінчую лист найкращими побажаннями, передавайте привіт Моніці та Уляні Гаврилівні. Обіцяю писати й далі, а також не пити, бо дуже виявився я заслабким для цього. Ваш Іван Карпович».
Неприємності починаються
то дописав листа, віддав хлопчику, щоб відніс на пошту. Зайшов лікар Антон Тимофійович Полупанов, який мною тут опікувався. Він спочатку був налаштований до мене вороже, чим дуже здивував, бо інші люди були дуже прихильні, приносили на підпис журнали з моїми пригодами, хотіли поговорити. Цей же мовчки огледів мене, навіть не приховував презирстваНу що ж, бравий унтер-офіцер Підіпригора, похмілля у вас минуло, стан здоровя вашчудовий, можете вирушати по медалі та ордени на передову.
Він криво посміхався, наче я чимось його образив.
Вибачте, Антоне Тимофійовичу, не розумію вашої ворожості щодо мене,сказав йому прямо.
Що ж тут не розуміти? Япротивник війни, виприхильник, один із патріотичних соколів, які торочать про великі перемоги та розтрощення тевтонів!
Я озирнувся. Ми були в палаті самі, двері зачинені, ще лікаря могло було чути, але я говорив тихо. Зайвих вух можна було не боятися. Як і того, що цей лікарпровокатор. Ще з роботи у охоронному відділенні я знав, що лікарів вербувати найважче, бо була в них своя фахова гордість.