Мовчати! Мовчати!знову зашипів він.
Слухаюся, мовчати!гучно доповів я.
Ти мені дурника тут не ламай!
Слухаюся, не ламати дурника!відповів я, капітан ледь не луснув від люті, а у двері почали стукати.
Що там відбувається? Дайте поспілкуватися Івану Карповичу з пресою! Автографи, автографи! Пропустіть лікаря!кричали у коридорі.
До палати зайшов Антон Тимофійович.
Капітане, ви принесли наказ?спитав лікар.
Капітан подав йому якийсь аркуш із печаткою.
Івана Карповича Підіпригору запрошують для бесіди до військової контррозвідки у справі номер двісті вісімдесят шість дріб пятнадцять,гучно зачитав Антон Тимофійович.Що ж, ввіряю нашого шановного пацієнта військовій контррозвідці.
Його слова вже повторювали в коридорі. Капітан то білів, то червонів, вагався між панікою та істерикою, здається, в його план не входило сповіщення всього Києва про те, де я перебуватиму. Він крутився на місці, мабуть, не знав, що робити далі. Нарешті підскочив до мене.
Ану ходімо, голубчику!Капітан сказав це з таким тріумфом, наче спіймав особливо небезпечного шпигуна.
Слухаюсь, ваша благородь!відповів я і радісно усміхнувся. Капітана аж перекосило, наче тухле яйце понюхав.
Він пішов першим, відчинив дверіце було непросто, бо в коридорі стояв натовп. Народусила! Кілька сотень. Мене побачили, зааплодували.
Слава Івану Карповичу!кричали.
Слава государю імператору!відповідав я.
Натовп легко відтіснив і солдата, і капітана, незважаючи на його крики, підхопив мене на руки, почав гойдати. Стеля висока, то можна.
Для чого вас везуть у військову контррозвідку?спитав мене той же газетник, що розпитував і капітана.
Не знаю, але думаю, що якась важлива справа, інакше для чого було б переривати моє лікування.
Мовчати!кричав десь капітан.Державна таємниця!
Він намагався пробитися до мене, але куди там.
Ось бачите, їх благородь капітан Корякін із військової контррозвідки сказав, що державна таємниця, то я мовчатиму.
Мене на руках винесли на вулицю. Там уже стояв цілий мітинг, аж рух по вулиці зупинився. Я славив правлячий дім і закликав підтримувати одне одного у важкі воєнні часи. Нарешті зі шпиталю випхався капітан із солдатом. Кинувся до мене, мабуть, із не дуже дружніми намірами, але тут же затнувся, бо на нього дивилися сотні людей. Удав, що поправляв мундир. Потім махнув у бік авто, що стояло неподалік.
Іване Карповичу, прошу,навіть примусив себе посміхнутися.
Дякую, пане капітане,кивнув я і сів у авто. На заднє сидіння.
Поруч примостився солдат, а капітанпопереду. Рушили. Натовп проводжав мене оплесками, кричав моє імя. Капітан дивився на це перелякано, йому наче заціпило. Ожив тільки згодом, коли натовп залишився далеко позаду. Подивився на мене з усім гнівом, на який був здатний. Я ж дивився з усім можливим чинопочитанням, і це його чомусь дратувало.
Думаєш, дуже хитрий?нарешті спитав він. Пошепки, але скільки в тому шепотінні було отрути!
Я, ваша благородь, людина тепер військова, то мені не думати треба, а накази виконувати,доповів начальству.
А-а-а!роздратувався він і відвернувся.
Хвилин за десять ми приїхали до непомітного сіренького будинку на Подолі. Я в тих місцях частенько бував, проте не знав, що тут розташована військова контррозвідка. Мабуть, якесь таємне приміщення, можливо, для зустрічей із агентурою. Ми пройшли на другий поверх, там нам відчинили двері хлопці в цивільному, але під піджаками я помітив револьвери. Мене залишили почекати у довгому порожньому коридорі, а капітан пішов кудись, мабуть, доповідати начальству про обставини моєї доставки.
Обставини, здається, керівництву не дуже сподобалися, бо з-за стін почулося: «Ідіот! Кретин! Йолоп! Тихо треба було! Весь Київ тепер знає! КорякінРозкорякін! Місто тільки про це й гуде!» Важко було не погодитися, бо Київ тепер таки знав, у кого я. Та мене хвилювало, що ж такого вони готували, що краще було, аби не знав?
Подумати про це я не встиг, бо у коридор вибіг розчервонілий капітан, у якого аж руки тремтіли від переляку.
За мною!наказав він і повернувся до кабінету.
Слухаюся!сказав я і пішов за ним.
Це був великий кабінет із масивним столом і книжковими шафами. За столом сидів підполковник, якого я вже бачив. Він був у поганому гуморі, але стримувався. До тієї миті, поки я не почав карбувати крок, а потім став струнко і гучно доповів:
Пане підполковнику, за вашим наказом прибув!
Тут підполковник аж підскочив і заверещав:
Досить ламати дурня!
Слухаюся!
Підіпригора, ти мене не одуриш!
Так точно!
Сволото!
Ніяк ні!
А-а-а-а!Підполковник закрутився, наче тигр у клітці. Потім стиснув кулаки, розлючено подивився на мене, глибоко задихав. Ледь не луснув зі злості, але стримався, почав заспокоюватися. Нарешті посміхнувся, хоч та посмішка не віщувала нічого доброго. Сів у крісло.Сідай, Іване Карповичу.
Слухаюсь!Я сів. Сидів із прямою спиною, як і потрібно перед начальством.
Що ж, Іване Карповичу, грати ти вмієш, але тепер можеш припинити. Ні для кого. Я знаю, що ти не дурень, яким хочеш здаватися.
Слухаюсь!кивнув я і зробив серйозне обличчя.
Підполковник скривився.
То не хочеш по-хорошому?спитав тихенько.
Не можу знати, ваша благородь!дивився, як міг, щиро.
Ваню, хоч прикидатимешся дурнем, хоч ні, все одно це тебе не врятує. Бо матеріалу на тебе ми назбирали багато.
Так точно!
Та він знущається!закричав капітан і підхопився. Але я на нього й уваги не звернув, бо головний тут був підполковник, і без його команди нічого не станеться.
Сядьте, капітане,наказав підполковник.А ти, Ваню, подумай, що оцим своїм дуркуванням ти ж власноруч собі зашморг на шиї затягуєш. Розумієш?
Ніяк ні!
Добре, тоді почитаймо матеріали твоєї справи, може, відпаде в тебе бажання блазнювати. Так, почнемо, мабуть, із твоїх подвигів у Одесі!Полковник хижо подивився на мене.Тебе ж просилине лізь куди не треба! Але ти начхав на прохання поважних людей, зробив усе, як сам хотів. Хто ти такий, щоб щось хотіти?
Унтер-офіцер Підіпригора!відповів я. В Одесі довелося мені піти проти дуже вже поважних людей. Але інакше вчинити я не міг.
Поки що унтер-офіцер, але невдовзі можеш стати підсудним!
Воля ваша!
Хто ти такий, щоб заміняти собою військову контррозвідку? Думаєш, що Великий князь тебе захистить? Великий князь зараз попиває водичку в Єсентуках! Ваню, ти взяв на себе забагато! Невже ти думаєш, що це тобі минеться?
Не можу знати!
Ти думав, що як підеш на фронт, то тобі все вибачать? Але ж і тут ти почав хитрувати. Ось Ромни, де ти, Ваню, мусив виступити на урочистому мітингу. Закликати добровольців до вступу в армію, підтримати мобілізацію, яка зараз стала справою державної ваги. Але не виступив.
Так точно, ваша благородь! Я хотіві промову підготував, яку схвалив адютант Великого князя Сергія Михайловича, штабс-капітан Іван Іларіонович Туляков! Але з незалежних від мене причин зачитати промову не зміг!
Бо напилися або вдали, що напилися.
Пане підполковнику, та як з Іваном Іларіоновичем удаватимеш, коли вони в кожну чарку заглядали, вимагали, щоб до дна! Кажуть: «Ваню, ти тепер військовий, то накази треба виконувати і...»
Так, знаю, читав я твій лист додому. Хитрий ти, Ваню, листи пишеш так, щоб читали їх і думали, що дурень ти, тільки мене не обдуриш.
Так точно!кивнув я, і підполковник розізлився. Трохи. Йому знадобився час, щоб заспокоїтися.
Ще були заплановані твої, Ваню, виступи у Талалаївці, Бахмачі, Батурині, Ніжині і в Києві, але ніде, підкреслююнідети не виступив, тобто саботував пропагандистську роботу. Виходить, що ти, Ваню, пацифіст?
Ніяк ні, ваша благородь! Яселянин.
Селяни книжок не пишуть!гримнув полковник.
Та я й не писав! То ж граф усе, Осика-Маєвський, сусід мій. Він стільки книжок прочитав, що страшне! І ото, мабуть, прочитані книжки з нього полізли. Сам писати почав. Причому в мене згоди не питав! Прийде ото, сядемо чай пити, просить розповісти про службу мою в охоронному відділенні, як ми з бунтівниками боролися. Я і розповідаю. А він, виявляється, потім усе записував, навигадував ще бозна-чого і прославив мене на всю імперію! Я коли дізнався, кинувся до графа, а він каже: «Пізно, Ваню! Тепер тинайвідоміший сищик імперії, то відповідай цьому високому званню. А за це я тобі частину гонорарів даватиму». Ну, що тут поробиш? Довелося погодитися,кивнув я, й підполковник скривився.
Бачу, Ваню, ти не розумієш усієї серйозності своєї ситуації.
Так точно!
Добре, продовжимо вивчати матеріали справи. Саботування пропаганди запису до арміїце, звісно, злочин, але не найбільший. Бо у Ромнах ти, Ваню, вів мазепинську пропаганду!
Борони Боже!злякався я і аж підхопився.Ніяк ні!
Сидіти!закричав капітан.
Пане полковнику, та що ж ви таке кажете! Яка мазепинська пропаганда, коли я весь час у Ромнах був із Великим князем та штабс-капітаном!
І злочин твій, Ваню, тільки збільшується, бо у свою пропаганду ти намагався втягнути члена правлячого дому!
Ніяк ні! У лазнютягнув, у річкутягнув, за стілтягнув, а до пропаганди не тягнув!запевнив я.
Тягнув, Ваню, тягнув. Є свідки, які розповіли, що ти вчив Великого князя співати хохляцьких пісень!
Та він сам попросив! Почув, як дівчата «Соловейка» співали, і сам схотів!
Ну, «Соловейко» то нехай, лірика всяка. Але ти ж потім Великого князя бунтівної пісні вчив!
Ніяк ні! Не було бунтівних! Я бунтівних і не знаю!
Були, Ваню, були.Підполковник прочитав з аркуша.«Ой на горі та женці жнуть». Чотири свідки показують, що ти цієї пісні Великого князя вчив!
«Женці» були, та тільки яка ж це бунтівна пісня? Женці жнуть, військо іде! Це і зараз так он відбувається. Де ж тут бунт?
Ваню, не клей дурня! Яке військо у пісні йде?
Військо запорізьке,кажу я.
А чи забув ти, сучий сину, що Січ Запорізьку ліквідували за наказом государині Катерини Великої?аж закричав підполковник.І куди це військо запорізьке іде? Чи не проти государя імператора?
Та Боже збав! Скажете таке! Проти ляхів ідуть! Чи татар! Чи салтана турецького!
Але ж у пісні про це не сказано! Просто військо з забороненої государинею Запорізької Січі іде кудись при зброї! Хто дозволив? Як можна? А ще ж Великого князя сюди приплутав! Усе, Ваню, пропав ти. Справа готова, військовий суд, і підеш на шибеницю!задоволено сказав підполковник і зазирнув мені в очі.
Як треба піти, то піду! Але я виконував наказ його імператорської високості. Він спитав, чи є в наших краях стройові пісні, й попросив заспівати. Пісня Великому князеві сподобалася, а отже, немає в ній ніякого бунту, бо хіба інакше не помітив би він? Чи ви, пане підполковнику, думаєте, що краще бунт бачите, аніж Великий князь?гнівно спитав я.
Підполковник засміявся. Нервово.
Хитрий ти, Ваню. Крутишся, як лис у кущах, але не втечеш. Спіймали, ми тебе вже за хвіст! Бо ж після цих «Женців» ще ви пісні співали!
Так точно, співали! У їх імператорської високості такий красивий голос виявивсябаритон! І співав він дуже добре, тому залюбки всі його слухали!
Ти, Ваню, Великого князя сюди не приплітай. Краще розкажи, що далі співали?
Та всяке. То українські пісні, то російські, Великий князь польську співав, він польську мову знає, Іван Іларіонович арію італійську виконував...
В арії страшного нічого немає, навіть у польській пісні. А от якої ще української пісні ти, Ваню, Великого князя вчив?
Та багатьох. Я, ваша благородь, усього не памятаю, бо вже тоді той, гарний занадто був. Але запевняю вас, що ніяких бунтівних пісень не було і бути не могло!
Брешеш, Ваню, нахабно брешеш! Бо ти особисто вчив Великого князя пісні...Підполковник зазирнув у справу.«Ще не вмерла Україна»! Так? Було!
Було, ваша благородь! Тільки ж цю пісню я прочитав у повітовій бібліотеці, в збірці «Українська муза», дозволеній до публікації цензурою. Та хіба ж там би пропустили крамолу?
Ваню, в цій пісні є такі слова:
Ой Богдане, Богдане!
Славний наш гетьмане!
Нащо віддав Україну
Москалям поганим?
Ніяк ні! Не було таких слів! Про «згинуть воріженьки»було, про «душу й тіло ми положим»було, а про москалів не було!
У надрукованій частині не було, а у повній є! І ось ти не тільки навчив Великого князя такої злочинної пісні, а ще й підбурив його співати це на людях!Підполковник аж підскочив.Це, Ваню, злочині злочин важкий! І ми знаємо, на кого ти працюєш!
Я зараз не працюю, ваша благородь! Я ж тепер служива людина! Служу я!
Ні, працюєш! На австрійський генштаб ти працюєш! Думаєш, ми не зрозуміли, до чого ти вів?
Який генштаб? Мене Іван Іларіонович із хутора забрав, і поїхали ми, був я при ньому весь час! І служив вірою та правдою, всі накази виконував! Якщо за це, то готовий постраждати! Але спитайте їх імператорську високість...
Ти Великим князем не прикривайся! В нього і так великі неприємності через твою підступність! Знаєш, скільки йому доведеться вислухати від государя ось за це!Підполковник показав мені фотокартку. На ній Великий князь і я у самих вишиванках, тобто іншого одягу на нас немає, обійнялися за плечі, стоїмо і щось співаємо, судячи з розкритих ротів.
Ну, це був гріх. Визнаю. Обійняв члена правлячого дому. Але лише через те, що нахлинули начальстволюбні почуття!пояснив я.
А вишиванка!гупнув підполковник по столу, наче мат поставив.
Що вишиванка?здивувався я.
Вишиванка ваша хохляцька на Великому князі Російської імперії! Та це ж диверсія! Особа правлячого дому підтримує мазепинство, малоруський сепаратизм!
Кого підтримує?скривився я.
Сепаратизм! Що, твої вчителі з Відня тебе ще не навчили цього слова?
У мене вчителі були лише у школі нашій в селі Ободи, Євстахій Самійлович та Григорій Митрофанович, а більше вчителів не було, ваша благородь. Начальствобуло, а вчителіні.
Мовчати!зірвався підполковник.
Слухаюсь!
Мовчати, я сказав!заверещав він, наче різаний.
Так точно!відповів я так, як треба на наказ начальства.