Ніколи б не подумала, відказала Шері.
Це сімейне, пояснив Бен. У всіх нас шкіра довго залишається молодою. Наприклад, мою матір, коли вона йде зі мною по вулиці уяви собі! приймають за мою сестру.
Та невже? зробила великі очі Шері, тлумлячи нервовий смішок; вона не повірила жодному слову з Бенової байки.
Тож як щодо скористатися гостинністю Св. Патрика? знов наполіг Бен. Сьогодні в нас прощальне свято для кількох вихованців, що вже залишають нас. Сумно, але перед ними відкривається ціле життя. Це теж надихає.
Шері сяйнула очима на Бена, і на її губах повільно вималювалась недовірлива усмішка.
Бабуся попросила чекати на неї тут.
Бен указав рукою на ворота.
Отут? уточнив він. Саме тут?
Шері дещо розгублено кивнула.
Розумієш, почав Бен, скрушно розвівши руками, мені жаль, але маю дещо сказати, хоча й не думав, що доведеться це пояснювати. Такі речі шкодять реноме установи, але ти не лишаєш мені вибору: у нас тут проблема з обвалами. На фасаді.
Дівчина ошелешено глипнула на нього.
З якими обвалами?
Бен значуще кивнув.
Саме так, підтвердив він, напустивши смутку на обличчя. Дуже прикро. Ось тут, саме на цьому місці, де ти стоїш, ще й місяця не пройшло, як місіс Потс, нашій старенькій кухарці нехай Господь дарує їй ще багато літна голову звалилася цеглина з мансарди на другому поверсі.
Але Шері розреготалась.
Мені здається, що цей нещасний випадок не може бути приводом для веселощів, дозволь зауважити, мовив Бен із крижаною серйозністю.
Та не вірю я в те, що ти тут розказуєш. Ніякий ти не помічник директора, і двадцяти трьох років тобі нема, і не валилася на кухарку цегла місяць тому, напалася на нього Шері.Брехун ти й жодного правдивого слова не сказав від самого початку.
Бен розважливо оцінив ситуацію. Перша частина його стратегії, як і слід було передбачити, провалилася, тому він спробував дати новий, виважений, та все одно лукавий поворот своїм розбалакуванням.
Гаразд, визнаю, що, мабуть, я піддався силі уяви, але таки не все, що я сказав, було вигадкою.
Справді?
Я не збрехав тобі про моє імя. Мене звати Бен. І про готовність запропонувати тобі нашу гостинність теж правда.
Шері ласкаво всміхнулась.
Я б з радістю її прийняла, Бене, але повинна чекати тут. Повір.
Хлопець потер руки й напустив на себе вигляд флегматичної приреченості.
Добре. Тоді і я чекатиму тут, урочисто виголосив він. Якщо має впасти цеглина, нехай упаде на мене.
Шері байдуже повела плечима, кивнула і перевела погляд на двері. Тривалий час ніхто не поворухнувся, ані розтулив рота.
А ніч спекотна, зауважив Бен.
Шері обернулась і дещо неприязно блимнула на нього.
Ти тут усю ніч будеш стояти?
Укладімо угоду. Ходім, випєш із нами склянку чудового холодного лимонаду, і я дам тобі спокій, запропонував він.
Не можу, Бене. Я тобі правду кажу.
Ми будем лише за двадцять метрів звідси, переконував Бен. Можемо повісити бубонець на двері.
Це так важливо для тебе? спитала Шері.
Бен ствердно кивнув.
Це мій останній тиждень у цьому закладі. Я провів тут усе своє життя і через пять днів знов залишуся сам. По-справжньому сам. Навіть не знаю, чи зможу провести наступну ніч, як цю, серед друзів. Ти не знаєш, що це таке.
Шері уважно подивилася на нього.
Ні, таки знаю, вимовила вона нарешті.Ну, веди вже до твого лимонаду.
Коли Банкім не без вагань залишив Картера в кабінеті самого, директор налив собі келишок бренді й запропонував випити й гості. Арямі відмовилась і зачекала, доки Картер усядеться в крісло спиною до вікна, під яким молоді люди відзначали своє свято, і гадки не маючи про крижану тишу в кімнаті нагорі. Картер торкнувся губами напою й спрямував запитливий погляд на літню даму. Час аж ніяк не помякшив владних рис її обличчя, і в її погляді досі можна було побачити внутрішній вогонь, який він памятав від часів, коли ця дама була дружиною його найкращого друга, часів, що тепер видавалися такими далекими. Обоє довго й мовчазно дивились одне на одного.
Слухаю вас, проказав нарешті Картер.
Шістнадцять років тому я була змушена довірити вам життя одного хлопця, містере Картере, повела мову Арямі голосом тихим, але твердим. Це було одне з найважчих рішень у моєму житті, та мені добре відомо, що ви ні разу не зрадили довіри, яку я на вас поклала. За цей час я ніколи не хотіла втручатися в життя хлопця, добре знаючи, що йому ніде не було би краще, ніж тут, під вашою опікою. У мене ще не випадало нагоди подякувати вам за все, що ви зробили для хлопця.
Я всього лише виконував мій обовязок, відказав Картер. Але мені здається, що не на цю тему ви прийшли отак, глибокої ночі, розмовляти зі мною.
Я була б рада сказати, що ні, таки ж на цю, але воно не так, мовила Арямі.Я прийшла тому, що життя хлопця у небезпеці.
Це ви про Бена.
Саме так ви його назвали. Всім, що він знає, і тим, яким він став, він зобовязаний вам, містере Картере, сказала Арямі.Та існує дещо таке, від чого ні ви, ні я не зможемо захистити його надалі: це його минуле.
Стрілки годинника Томаса Картера зійшлися на опівнічній вертикалі. Картер допив налитий бренді й через вікно подивився на двір. Там Бен розмовляв з якоюсь дівчиною, якої Картер не знав.
Отже, слухаю вас, знову сказав Картер.
Арямі підвелась і, схрестивши на грудях руки, почала оповідь
Шістнадцять років я їздила по країні в пошуку тимчасових притулків і сховків. Два тижні тому, коли я не більше місяця перебувала у домі одних родичів, одужуючи після хвороби, я одержала лист. Але ніхто не знав, ба й не міг знати, що ми з онукою там зупинились. Коли я відкрила його, то побачила тільки аркуш чистого паперу без жодної букви на ньому. Спочатку я подумала, що йдеться про якусь помилку чи, може, жарт, доки не роздивилася конверт. На ньому був штемпель поштового відділення Калькутти. Чорнило штемпеля розпливлося, і було важко розібрати частину напису, але мені вдалося прочитати дату. Стояло 25 травня 1916 року.
Я сховала той лист, якому, судячи з усього, знадобилося шістнадцять років, аби перетнути Індію аж до дверей дому, доступ до якого мала тільки я, і більше не торкалася його аж до вечора. Мій ослаблений зір не підвів мене: дата була та сама, яку я й спершу розгледіла на тому розмитому штемпелі, але дещо змінилось. На аркуші, який кілька годин тому був чистим, тепер зявились кілька речень, написаних червоним і ще вологим чорнилом, аж букви розпливалися від найменшого доторку пальців: «Вони вже не діти, стара. Я повернувся за своїм. Не стій мені на дорозі». Саме такими були слова, що я прочитала в тому листі, перед тим як укинути його у вогонь.
Тоді я і зрозуміла, хто надіслав листа, зрозуміла й те, що настав час діставати на поверхню старі спогади, які я за стільки років уже навчилася нехтувати. Я не памятаю, чи казала вам коли-небудь про мою дочку Кільян, містере Картере. Тепер я вже звичайна стара, що чекає кінця своїх днів, але ж, хоч і проминув той час, я теж була матірюматірю найчудеснішого зі створінь, яких тільки бачило це місто.
Пригадую ті дні як найщасливіші в моєму житті. Кільян вступила у шлюб з одним із найблискучіших чоловіків, яких народила ця країна, і перейшла жити з ним до будинку, який він сам побудував для неї на півночі міста, будинок досі просто небачений. Чоловік моєї дочки, Лагавадж Чандра Чаттерджі, був інженером і письменником. Він був одним із перших, хто спроєктував телеграфну мережу в цій країні, містере Картере, одним із перших, хто спроєктував електромережу, яка запевнить майбуття наших міст, одним із перших, хто побудував мережу залізниць у Калькутті Одним із перших в усьому, що лишень виникало.
Але їхнє щастя довго не тривало. Чандра Чаттерджі загинув у жахливій пожежі, що знищила старовинну станцію Джітерз-Ґейт на тому березі Гуґлі. Вам, певно ж, доводилося бачити цю будівлю. Сьогодні вона покинута, але свого часу була одною з найчудовіших споруд, що височіли в Калькутті. Металева конструкція, перетнута тунелями, багаторівнева, обладнана вентиляційними системами та гідравлічними стрілочними переводами, настільки революційна, що її приїжджали дивитисяіз захватом і зачудуваннямінженери з усього світу. І все це було творінням інженера Чандри Чаттерджі.