Знайдуться, та ще й найкращі,запевнив Рошан. Сьогодні наша остання ніч. Кінець «Човбар сосаєті».
Я от думаю, що ж буде з Палацом, мовив Сет.
Ніхто з них не називав покинуту будівлю іншим імям, ніж це, дане йому стільки років тому.
Здогадайся, порадив Бен. Або комісаріат, або банк. Чи не це завжди будують, коли зносять щось у будь-якому місті світу?
Сірадж приєднався до розмови й відгукнувся на похмурі передбачення Бена.
А може, відкриють театр, докинув хирлявий хлопець, дивлячись на Ізобел, своє недосяжне кохання.
Бен пустив очі під лоба й похитав головою. Сірадж переходив усі межі гідності, аби підлеститися до Ізобел.
Можливо, його не чіпатимуть, сказав Ієн, який слухав друзів мовчки, крадькома поглядаючи на малюнок, що Майкл саме вивершував на шматочку паперу.
І що там на картині, Каналетто? поцікавився Бен без тіні іронії в голосі.
Майкл нарешті відірвав очі від малюнка й глянув на друзів, що дивилися на нього, ніби він з неба впав. Потім соромязливо посміхнувся й показав публіці замальовку.
Це ми, пояснив придворний портретист клубу сімки.
Решта шестеро членів «Човбар сосаєті», охоплені побожним мовчанням, протягом довгих пяти секунд вивчали портрет. Першим підвів очі від малюнка Бен. Майкл знов побачив на обличчі друга той самий непроникний вираз, якого воно завжди набувало під час дивних нападів меланхолії.
І це мій ніс? запитав Сірадж. У мене не такий ніс! Це якийсь рибальський гачок!
Який вже є,зауважив Бен, намалювавши на обличчі усмішку, яка ошукала всіх, окрім Майкла. Не скаржся; якби я намалював тебе у профіль, то вийшла би просто пряма лінія.
Ану, дай подивлюся, сказала Ізобел, вихопивши малюнок і прискіпливо розглядаючи його під миготливим світлом ліхтаря. Оце такими ти нас бачиш?
Майкл кивнув.
Себе ти намалював задивленим в інший бік, ніж решта, зауважив Ієн.
Майкл завжди бачить те, чого не бачать інші,сказав Рошан.
Майкле, а що ти побачив у нас такого, чого не зможе розгледіти більше ніхто? запитав Бен.
Бен підійшов до Ізобел і теж почав уважно роздивлятися портрет. Озброєна мяким олівцем рука Майкла розташувала їх усіх над ставком, у якому відбивалися їхні обличчя. У небі висів великий повний місяць, а вдалині проглядав ліс. Бен уважно вивчав розпливчасті відображення облич на поверхні ставка, порівнюючи їх із тими, що мали самі фігури, розташовані на березі. І на жодному з облич не було того самого виразу, що на його відбитті. Голос Ізобел поряд з ним вирвав його із задуми.
Майкле, можна, я заберу його собі? запитала Ізобел.
А чому саме ти? обурився Сет.
Бен поклав руку на плече бенґальського здорованя й значуще зиркнув на нього.
Нехай забирає,тихо сказав він.
Сет кивнув, а Бен приязно поплескав його по спині, стежачи краєчком ока, як через браму на подвіря Св. Патрика увійшла літня, вишукано вдягнена дама у супроводі дівчини десь того ж віку, що й він, і попрямувала до головного будинку.
Щось трапилось? упівголоса запитав, нахилившись до нього, Ієн. Бен заперечливо похитав головою.
У нас гості,проказав він, не відриваючи очей від жінки з дівчиною. Або щось у цьому дусі.
Коли Бáнкім постукав у двері, Томас Картер уже встиг крізь вікно, з якого спостерігав за святом у дворі, побачити прибуття тої жінки та її супровідниці. Він засвітив настільну лампу й запросив свого помічника увійти.
Банкім був юнаком з яскраво вираженими бенґальськими рисами та жвавими й проникливими очима. Виховавшись у Св. Патрику, він після кількох років праці в різних школах провінції повернувся до сиротинця вчителем фізики й математики. Доля Банкіма була одним зі щасливих винятків, які всі роки додавали Картерові душевних сил. Бачити його тут уже дорослим, зайнятим навчанням інших підлітків у класах, де й сам сидів ще кілька років тому, було для Картера найкращою, яку тільки він міг уявити, винагородою за свої старання.
Пробачте, що турбую вас, Томасе, мовив Банкім. Але там, унизу, якась дама твердить, що їй необхідно поговорити з вами. Я сказав, що вас немає і що сьогодні у нас свято, та вона не схотіла слухати й продовжила свої, скажемо так, енергійні наполягання.
Картер здивовано подивився на свого помічника, а потім перевів погляд на годинник.
Уже майже північ, мовив тоді.Що це за жінка?
Банкім стенув плечима.
Не знаю, хто вона, та вже ясно, що вона не піде, доки ви її не приймете.
А вона каже, що їй треба?
Сказала тільки, щоб я віддав вам оце, відповів Банкім, простягаючи Картерові маленький блискучий ланцюжок. Сказала, ніби ви маєте знати, що це.
Картер узяв ланцюжок і роздивився його під настільною лампою. До нього був причеплений медальйонзолотий кружок із зображенням місяця. За кілька секунд у памяті спалахнув спогад. Картер примружив повіки й відчув клубок під грудьми. У нього був дуже подібний до цього медальйон, який він зберігав у скриньці під замком у скляній шафі свого кабінету. Медальйон, якого він не бачив уже шістнадцять літ.
Щось сталося, Томасе? запитав Банкім, явно занепокоєний тим, як Картер змінився на виду.
Директор сиротинця слабко всміхнувся й заперечливо похитав головою, ховаючи ланцюжок у кишеню сорочки.
Нічого, тільки й відповів він. Проведи пані до мене. Я прийму її.
Банкім з подивом глянув на нього, і Картер на мить подумав, що його колишній вихованець запитає зараз щось таке, чого він не хотів би чути. Нарешті Банкім кивнув і вийшов з кабінету, обережно причинивши двері. За дві хвилини Арямі Бос увійшла до Картерового святилища й відкинула з лиця вуаль.
Бен пильно поглядав на дівчину, що спокійно чекала під аркою головного входу. Коли Банкім появився знов і подав старій дамі знак іти за ним, вона владним жестом наказала дівчині чекати на місці, і та покірно застигла, немов камяна статуя. Було очевидно, що стара пані прийшла до Картера, і з огляду на те, що директор сиротинця небагато вольнощів дозволяв собі в громадському житті, Бен насмілився припустити, що опівнічні відвідини таємничими красунями, яким би не був їхній вік, цілком належали до розряду непередбачених. Бен посміхнувся й знову зосередився на дівчині. Висока й струнка, вона була вбрана в одежу просту, але своєрідну, пошиту в особливому, не притаманному іншим стилі й аж ніяк не придбану на якомусь із базарів чорного міста. А ніжні риси її білого сяйного обличчя, яке він не міг чітко розгледіти зі свого місця, були ніби вирізьблені майстром.
Тук-тук, є тут хтось? прошепотів йому на вухо Ієн.
Бен, не зморгнувши, вказав головою у бік дівчини.
Уже майже північ, сказав замість відповіді Ієн. Ми збираємось у Палаці за кілька хвилин. Нагадую, це заключне засідання.
Бен неуважно кивнув.
Зачекай секунду, сказав тоді й рішуче рушив до дівчини.
Бене, гукнув Ієн навздогін. Не зараз, Бене
Той пропустив слова приятеля повз вуха. Цікавість дізнатися, що ж то за загадкова дівчина, була сильнішою від вишуканого протоколу «Човбар сосаєті». Він зобразив сумирну усмішку зразкового учня й рішуче попрямував до дівчини. Та завважила його й опустила погляд.
Привіт! Я помічник містера Картера, директора Св. Патрика, весело промовив Бен. Чи можу допомогти чимось?
Мабуть, ні. Твій колега вже проводив мою бабусю до директора, відповіла дівчина.
Твоя бабуся? перепитав Бен. Розумію. Сподіваюся, не сталося нічого серйозного. Це ж бо вже північ, і я подумав, чи не трапилося чогось.
Дівчина злегка всміхнулась і похитала головою. Бен усміхнувся у відповідь. Це не була легка здобич.
Мене звати Бен, любязно представився він.
Шері,відповіла дівчина, поглядаючи на двері, ніби очікувала, що її бабця могла зявитися будь-якої миті.
Бен потер руки.
Гаразд, Шері,мовив тоді.Оскільки мій колега Банкім відвів твою бабусю до кабінету містера Картера, я був би радий запропонувати тобі нашу гостинність. Шеф завжди наполягає, аби ми були любязними з відвідувачами.
А чи ти не замолодий, аби бути вже помічником директора? поцікавилася Шері, уникаючи погляду хлопця.
Замолодий? перепитав він. Мені лестить твій комплімент, але, на жаль, маю сказати тобі, що дуже скоро мені виповниться двадцять три.