Костя знизав плечима, але зробив те, що від нього вимагали. Аркадій підвівся з-за столу, обійшов його, підійшов до Кості ззаду, швидко обмацав його, дістав з правої кишені куртки мобільник і ключі від машини, поклав їх на стіл:
Це теж тут залишитьсяКості залишилось лиш повторно знизати плечима. Аркадій підійшов до дверейПішлипрочинив двері, чекаючи, поки Костя вийде першим. Костя повісив фотоапарат на шию, поклав диктофон до правої кишені, прочимчикував повз сбшника і почав підніматись сходами. Аркадій мовчки слідував за журналістом, майже торкаючись його спини. На першому поверсі його рука лягла на Костине плече:
Стій. Далі підеш сам. Сюдирука витягнулась з-за правої щоки Кості і вказівним пальцем вказала на сходи, що вели вгору. На другий поверх, двері в приймальню, там чекають.
* * *
Костя кивнув і пішов нагору. Сбшник продовжував стояти на місті, допоки Костя не піднявся на другий поверх та не потягнув на себе праву половинку, оббитих чорною шкірою, дверей (на лівій було прибито табличку «Замок К. Приймальня»). Костя зайшов, причинив за собою двері і почув, як гримнули залізні двері унизу, у кабінеті Аркадія. Розвернувшись, спочатку побачив дві пальми у діжках біля входу. Потім звичайні офісні білі меблі. Потімза столом, точніше на столі смугляву, невеличкого зросту, білявку. Вона сиділа невимушено, заклавши руки за спину, та з цікавістю та еронахабністю зиркала на Костю. Все при ній, як потрібно для справжньої офісної штучкисимпатична мордочка, з великими як блюдця блакитними очима; персенята на два- два з половиною, що випирали вгору з-під білої напівпрозорої блузочки; гарнюненькі, непропорційно довгі, у чорних мереживних панчохах, навхрест одна на одну, ніжки, які з гори ледь прикривало чорне міні; такі ж чорні, напівчеревички на високих підборах. Кості навіть трохи перебило подихтак ця кішечка контрастувала з попередніми персонажами замкуСтасиком, лікарем, санітаром Пашею, а особливо з Аркадієм. Трохи оговтавшись, карбюраторно прочистивши горло, ввімкнувши своє чарівливість, Костя «невимушено» звернувся удавано до неба, реально до білявки:
Боже, дякую тобі за те, що пошуки усього мого життя увінчались успіхом! Нарешті я знайшов ту, з якою проведу всі, залишені на мій короткий вік, роки мого життя. Костя наблизився до білявки майже впритул, схилився над нею, та патетичним шепотом продовживАле спочатку, королево, дозвольте спраглому припасти до Ваших грудей, та відчути тепло Костя ще ближче наблизився до дівчини, але договорити не встиг, вона коротко горлицею засміялась, витягла праву руку за спини, клацнула по носі зачарованого Кості, та відповіла томним сопрано:
Не зараз іншим разом можливо у іншому життіале оченята в той же час казали про «зараз цим разом у цьому житті»Олександр Олександрович, чекає на Васїї рука томною кволістю описала коло та вказала на двері справа за її спиною. Костя повільно перевів погляд з обличчя білявки до її руки, щоправда попередньо він затримався на цілу вічність на тканині блузки, що прикривала, гарні, вільні від білизни, груди. А вже від руки, Костя сконцентрувався на дверях, деревяних, темно-коричневих, на яких висіла скромна табличка «Директор». Зібравши останні крихти сили волі, Костя відірвався від білявки, та ледь доплентався до дверей. Чомусь йому закортіло постукатисьвін постукався, повернув голову, ще раз поглянув на дівчину, яка в свою чергу з нудьгуючою цікавістю спостерігала за ним з-за плеча (вигляд на неї ззаду був не менш інтригуючим), підморгнув їй, та, прочинивши двері зайшов:
Олександре Олександровичу, можна до Вас?
Кабінет директора входив у жорсткий контраст з приймальнеюнапівтемний, в коричнево-зелених тонах. Праворуч біля вікна великий бежевий глобус. Меблі масивні, але їх небагатовелика книжкова шафа ліворуч, з великим фоліантами за склом, в кінці кімнати величезний стіл. Перед столом, обіпершись об нього, схрестивши руки на грудях, стояв і сам Олександр Олександрович. Весь такий посереднійсереднього віку, середнього зросту, з середньою, напівусміхненою-напівсерйозною мімікою. Єдине, що виділялось у ньогото велика, масивна голова, з зачесаним назад рудим волоссям, серед якого подекуди виринали острівці залисин. Дивлячись прямо у його середньо-прикриті очі Костя відрекомендувався:
Костянтин Польовий, журналіст видання «Бізнес-ревю»директор у відповідь кивнув головою, хвилю помовчав, потім, не поспішаючи, з паузами, немов би куштуючи кожне своє слово низьким голосом відповів:
Ну як Ви вже здогадались директор «Замку К». помовчав, ворушачи губами, прожовуючи перед подачею наступні словаПане Костянтине, здається,ми з Вами не домовлялись про зустріч?
Костя кивнув головою:
Так, Олександре Олександровичу, не домовлялись. Але жя сподіваюсь,Ви зможете приділити менідеякий часКостя упіймав себе на тому, що почав мимоволі говорити так само як і директор, підбираючи слова.
Ч-чому я це повинен робити?
Ну, по-перше.як я казав Федору Петровичу, а він Вам, я так думаю передав, існуєправо журналіста доступу
Так раптово перебив його Олександр Олександровичдо доступу. Алето не значить, що я обовязково повинен з Вами спілкуватись Навіщо мені це робити?
Річ у тімпаузно вимовив Костящонаше видання пише циклпро успішні компанії у нашій країні. Зараз, у такі складні часи позитивні історії про успіх дуже важливі. А це цілком позитивні репортажі, інтервю. Вважайте, що це безкоштовна реклама для Вас. Чом би нам з Вами і не поспілкуватись заважаючи на те, скільки я добирався до Ваших Алику відповідь на це міміка Олександра Олександровича раптово перестала буди посередньоювін, примружившись хитрим кротом, посміхнувся:
Ну добре, пане Костянтине не думаю, що Ваші аргументи на мене якимось чином подіялипаузи в його словах майже зникли, він почав говорити швидко. Але Ви приїхали сюди без попередньої домовленості, сподіваючись на фарт, на випадок. Ну тоді, і моя відповідь на Ваше прохання нехай теж буде залежати відвипадку. Ну що скажеш, Карлезвернувся він у простір біля себедавати мені інтервю пану журналісту чи ні?
Позаду Олександра Олександровича почулось дивне клекотіння. Костя здивовано побачив, що з-за спини пана директора вистромився дивний продовгуватий предмет. Приглядівшись, Костя зрозумів, що це пташиний дзьоб. Дзьоб ще більше висунувся. Він просувався повільно далі, поки не зявилась чорна пташина голова, а потім чорний тулуб, а потім й чорний хвіст. Здається, це була його недавня, а зважаючи на те, скільки вже подій за цей короткий час відбулось, вже стара, знайома. Те ж саме примяте обскубане місце біля дзьоба, той же нахабно-настирливий погляд. Ворона чи, точніше, якщо зважити на імя, яке назвав директор, ворон тричі каркнув, точно так, як тоді, коли втік від Костиної машини на дерево. Підстрибнув, змахнув крилами, злетів догори, потім німецьким штурмовиком, лігши на ліве крило, спікірував на Костю. Облетівши того з лівого боку, сів на праве Костине плече. Ще раз тричі каркнув. Олександр Олександрович звів брови догори, крекнув:
Отакої, Карле! То він тобі подобається?.. Розумієте, пане Костянтиневже до журналістаЯ вперше бачу таку його реакцію. Зазвичай він не балує чужих, хоч чужих у нас не так вже й багато. Бачили б Ви як він подзьобав Задовадиректор коротко реготнув, мабуть, уявивши цю сцену.
Костя відчував себе не досить впевнено, коли цей чималенький птах умостився на його плечі. Він навіть через міцну тканину куртки відчував воронячі пазурі. Карл нервово смикав головою у різні боки. Костя, боячись отримати дзьобом у око, не повертав голови і спостерігав за птахом, скосивши очі. Він не наважувався погладити ворона, а тому тримав свою праву руку у кишені на диктофоні, ліва ж опиралась на фотоапарат. Олександр Олександрович знову звернувся до ворона:
Значить, Карле, ти мене примушуєш давати йому інтервю?
Птах ще раз коротко каркнув, і, як здалося Кості з його бокового погляду, стверджувально хитнув своєю блискучою головою.
Ну добревідповів Олександр Олександрович і голосно ляснув у долоні.